Армія втрачає від самовільного залишення частини (СЗЧ) більше людей, ніж убитими і полоненими, припускає колишній народний депутат, а нині військовослужбовець Ігор Луценко. Втечі з лінії фронту і з війська загалом цієї осені активно обговорюють у медійному середовищі. Спочатку – після публічного демаршу Сергія Гнезділова, який оголосив, що «добровільно демобілізувався», аби привернути увагу до питання невстановлених термінів служби. Потім – через самогубство комбата зі 123 бригади ТрО, яке пов’язують із тим, що його підлеглі пішли з позицій у Вугледарі.

Ця проблема не нова. Однак, за словами воєнкорів, «те, що раніше масово відбувалось тихо – вийшло в публічну площину».

Скільки людей втратила оборона країни через СЗЧ і що насправді штовхає бійців на такий вчинок? Чи справа – лише у відсутності перспективи «дембеля»? Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) розповідають, як відбувається СЗЧ, та що може допомогти вирішити проблему.

Який масштаб проблеми СЗЧ

«Центр надання підтримки ветеранам та їхнім родинам» припускає, що кількість таких випадків за майже три роки великої війни перевищує 100 тисяч. А за даними Офісу генерального прокурора, які той надав на запит УП, 35 тисяч кримінальних справ про СЗЧ зареєстрували з початку 2024 року (і це вдвічі більше, ніж за весь 2023-й).

Народні депутати-члени комітету Верховної Ради з національної безпеки, з якими спілкувалися Донбас Реалії, кажуть, що володіють статистикою, втім не мають права розголошувати точну кількість людей у СЗЧ (ця інформація є закритою).

«З них вийшло би дуже багато бригад. Сподіваюсь – бойових або бригад резерву. Можливо, вони би могли змінити рух фронту й на якихось певних ділянках змінити ситуацію», – так схарактеризувала масштаб проблеми членкиня парламентського комітету з питань нацбезпеки від фракції «Голос» Соломія Бобровська «Громадському радіо».

Озвучені цифри в будь-якому разі будуть неточні – багато випадків не фіксуються.

«Я знаю випадки в ЗСУ, коли люди з поважних причин не повертались з лікарняного (формально – йшли в СЗЧ), і командир не подавав рапорт про це, знаючи, що таким чином підставляють людину під реальний кримінал на п’ять років. Щоб цього не було, не подавалися офіційні документи. Знаю випадки, коли людина поверталася з СЗЧ, і далі з нею продовжувалася робота. І знаю випадки, коли вже після повернення людину просто офіційно списували: ненадійний, якщо пішов у СЗЧ», – розповідає Донбас Реалії командир мінометної батареї батальйону «Вовки Да Вінчі», адвокат Андрій Писаренко.

Доброволець, письменник Артем Чех написав, що думка «піду в СЗЧ публічно» почала лунати в його колі з осені 2023 року.

Але якщо раніше проблема не надто сильно виходила за межі бульбашки дотичних до війська людей, нині ігнорувати її вже неможливо. Військові, волонтери, депутати, аналітики оборонної сфери кажуть: потрібні рішення, бо якщо випадки СЗЧ масово триватимуть, армія просто розсиплеться.

Далі ми детально розібралися, чому військові йдуть на такий крок як самовільне залишення армії – та які рішення потрібні.

Через що йдуть у СЗЧ

Показав проблему, але тепер за гратами

Військовий Сергій Гнезділов, який зробив своє СЗЧ публічною акцією і в жовтні цього року сів за це у СІЗО, аргументував свій крок так:

• виснаження піхотинців і відсутність ротацій на «нулі»;
• одні на війні безстроково, а інші й не планують мобілізуватись;
• влада чесно не говорить із суспільством про реалії затяжної війни;
• відсутність термінів служби сприяє «чорній демобілізації».

«Надіюсь, цим вчинком вдасться донести до влади та суспільства необхідність розмови та вирішення цієї ситуації. Ми маємо створити мобілізаційну чергу з числа всіх військовозобовʼязаних українців, і тоді демобілізація стане реальністю», – написав Гнезділов.

Суд призначив йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на 60 днів.

Найчастіше військові говорять саме про відсутність термінів служби і жодних перспектив демобілізації. Але причиною СЗЧ стає не лише це.

Донбас Реалії відомі випадки, коли люди полишали позиції через незгоду з рішеннями командирів: наприклад, підрозділ уже зазнавав великих втрат під час виконання задачі й, оцінюючи свої шанси повернутися з завдання як дуже низькі, військові полишали розташування.

Або ж люди зникали з підрозділу через конфліктну ситуацію: побоюючись за свою безпеку та не маючи (на їхнє переконання) важелів справедливого врегулювання конфлікту.

А описаний далі випадок демонструє, що самовільне залишення місця несененя служби – це не завжди, власне, втеча з армії.

«Йди і вмри – або станеш злочинцем»

Військовослужбовець Ігор (ім'я змінене задля безпеки) розповідає Донбас Реалії, які обставини змусили його підрозділ «скористатися» СЗЧ – саме скористатися, адже фронт вони не полишили.

Підрозділ, у якому Ігор воює від початку повномасштабної фази війни, складається із добровольців, більшість з них – на війні з 2014-2016 років.

Попередній командир, який викликав довіру колективу, був поранений, розповідає Ігор. Тому в 2024-му підрозділ очолила інша людина, і ситуація дуже сильно ускладнилася.

«Нас, грубо кажучи, замкнули на ділянці, яка не дозволяла нам працювати через технічні характеристики нашого озброєння. Також група обмежувалася у застосуванні технічних засобів – для прикладу, тих самих дронів – аргументуючи тим, що для чого вам дрон, його ще зіб'ють, його потім списувати. Потім були пропозиції розподіляти ролі при виході на бойові задачі жеребкуванням – для мене це дикість», – каже Ігор.

«У вільний від виконання поставлених задач час ми намагалися самостійно придумувати собі роботу – шукати потенційно вразливі місця у противника, збирати інформацію, планувати операції з відпрацювання цілі, і було таке, що мені навіть заборонили самовільно відвідувати КСП та ОКП (командні пункти). Цю заборону я час від часу ігнорував: не для того, щоб принципи свої відстоювати – просто наша робота потребує постійного моніторингу ситуації на ділянці фронту, треба вистежувати закономірності в діях ворога і на цьому його ловити»

Новий керівник, за словами Ігоря, не володів військовою справою на достатньому рівні – але, додає ремарку він, самі по собі помилки є природними на такій динамічній війні: підготовка за нею не встигає.

Проблема була серйозніша.

«На жаль, людина практично не брала участі у професійному житті підрозділу, підготовці новоприбулих, у плануванні не тільки не брала участі, а навіть присікала це. Казала, що це ми дурницями займаємося. І після цього почали надходити, скажімо так, задачі з розряду «в один кінець», ігноруючи при цьому звіти про проведену роботу, про попередню розвідку. Тобто група подавала звіти, але вони або ігнорувалися, або не подавалися далі нагору, бо як наслідок ми отримували задачі, які, м'яко кажучи, не дуже реально виконати», – розповідає Ігор.

«Після енної спроби одну з таких задач (я буду про крайні задачі говорити) нам виконати вдалося – не знаю, яким чином, але ми відпрацювали ціль, все окей (причому ми попереджали раніше, що в прихованому режимі це буде зробити нереально – це буде тільки нахабно, «втупу») – після ураження ми повернулися на базу, а нас там почали звинувачувати. В тому, що ми вогонь на себе викликали. Почались вже такі реально відкривлені, надумані приводи, в подальшому це все переросло у відкриті погрози про неповернення з позицій (якщо відкритим текстом – що якщо ви так ви***тесь, ви з позиції взагалі не повернетеся)»

«А як командир міг цього досягти?» – запитуємо.

«Для прикладу, міг нас не заміняти наступними людьми під виглядом неможливості це зробити: немає еваку, хлопці, сидіть, тобто просто залишити нас на місці, скільки просидимо, – відповідає Ігор. – Це вже було останньою краплею, і група була вимушена йти на крайнощі».

Тоді група вирішила «перевестися» таким способом: оскільки повертатися з СЗЧ можна не лише до підрозділу, з якого боєць пішов, а до іншого – військові пройшли співбесіду до бажаної бригади і допоки очікують легалізації там, пішли воювати як «добробат» на інший напрямок: Курщину. Сконтактували зі знайомими підрозділами, узгодили ділянку роботи та виконують для них завдання.

Ігор запитує себе, чи правильним був цей крок.

«СЗЧ – це дуже погана штука, і вона має погані наслідки, але інакшого виходу ми не бачили. Безсенсова втрата особового складу, який може реально завдавати [втрат], ефективно наносити ураження – ніяк не допомогла б втримати фронт. І ми не єдиний організм в нашій бригаді – добровольчий, ефективний – який підпадає під прес».

«У нас в державі не передбачений ніякий механізм, що робити бійцю, коли йому відкрито погрожують. «Іди і вмри» – йому писати рапорта чи дзвонити в поліцію? Або йди і вмри, або станеш злочинцем. На жаль, зараз такий вибір у нас», – підсумовує він.

«Хай засудять ті, хто...»

І свідчень про подібне багато: ось, приміром, військовий Віталій Максимкін розповідає про аналогічний випадок, коли військовослужбовець хоче повернутися із СЗЧ, але – в інший підрозділ.

Однак СЗЧ – незалежно від проблеми, що до нього призвела – викликає багато критики.

«Будь-які порушення законодавства України не можуть бути виправдані жодними проблемами на фронті, – каже Радіо Свобода народна депутатка України, яка долучилась до лав ЗСУ, Людмила Буймістер. – Якщо такою логікою будуть керуватися усі на фронті, до чого ми прийдемо? У нас завтра залишать позиції усі, хто не погоджується з сьогоднішньою політикою чи процедурами в Міністерстві оброни чи в Збройних силах?»

«Хай засудять ті, хто несе такий же тягар війни, як піхотинець в окопі, – своєю чергою пише операторка БПЛА, журналістка Леся Ганжа. – Не оперативний черговий, не військовий співак чи начпрод. Не той, хто воює в Києві чи Одесі. Навіть в ППО, але в Києві й Одесі. Чи навіть в Сумах і Харкові. Навіть не пілоти. Серед пілотів навіть не «мавіки» – бо попри те, що ми теж чорнороби цієї війни, нам в рази легше, ніж пацанам. ... Якщо воїн сказав, що задовбався, значить, він задовбався».

Ось як описує цю моральну дилему зсередини командир Ігор Куліковський:

Найпоширеніші мотиви самовільно залишити службу:

Конфлікт із командуванням

Із розповідей очевидців, це – можливо, й найпоширеніша причина.

«Зараз ми маємо абсолютно безконтрольний командирський склад. Колись була військова прокуратура, яка наглядала за законністю в армії. Зараз достатніх повноважень для того, щоб це робити, немає в жодного органу, – каже Донбас Реалії колишній народний депутат, а нині військовослужбовець Ігор Луценко. – Тобто якщо, приміром, солдату видадуть несвіжі патрони, які не стріляють, куди йому скаржитися? Немає куди. Або заселять не таким чином і не туди: зженуть усіх на величезний ППД: на жаль, у нас такі випадки бували. Кому скаржитися? Немає належної інституції».

«Давати команду «вперед-вперед» просто для того, щоб доповісти вищому командуванню, що щось зроблено, і ставитися до людей, як до галочок в звітах, не можна», – продовжує цю тему військовий і юрист Андрій Писаренко.

Особовий склад, зазначає він, має знати і загальний задум, і свою конкретну задачу – те, що певна людина робить в конкретний момент на своїй ділянці, якими колективними засобами ураження вона захищена, якими розвідзасобами володіє її підрозділ, як він може виявити на ранніх етапах штурмові групи ворога, які є точки евакуації, логістики, терміни ротації на цих вогневих позиціях тощо.

«Людина повинна це знати: які в неї є засоби зв'язку, які альтернативні засоби зв'язку, в тому числі у сусідів справа-зліва, мати професійні навички і компетенції, що дозволяють працювати з усіх видів озброєння у випадку бойової необхідності: не тільки з тих, які є на вогневій позиції, а й у сусідніх підрозділах. Наприклад, якщо людина – стрілець-автоматник, але вміє працювати з крупнокаліберного кулемету чи станкового гранатомету, володіє цими знаннями і навичками», – додає військовий.

Тобто це комплекс речей, які мотивують бійця виконувати бойову задачу – загальна обізнаність в обстановці, професійні знання і довіра до свого командування.

Потенційна точка виникнення проблем, про яку говорить командир мінометної батареї «Вовків Да Вінчі» та чимало інших військових, – це прикомандировані підрозділи (їх ще називають «приданими»): чужих людей частіше відправляють на задачі з «поганим прогнозом» (ось лише один з прикладів).

«Це задача в один кінець, «задача 200» – як жартують військові. Хоча це не жарт. Тому через такі команди «вперед-вперед» маємо найбільше випадків СЗЧ в країні», – підсумовує Писаренко.

Відсутність ротації на передовій та виснаження

«Суспільство ізолювалося від тих, хто воює, і не дає послаблення їхнього становища. А треба розуміти, що нинішня система (не тільки в частині безтерміновості служби) взагалі не розрахована на тривалу війну», – каже Ігор Луценко.

Майже три роки військові не мають можливості демобілізуватися, а ті, хто пішов до лав ЗСУ в часи АТО/ОСС – більше. В соцмережах десятки постів: армія стала квитком в один кінець.

Недокомплектовані бригади не дозволяють робити внутрішні ротації. Законопроєкту щодо демобілізації, який мали розробити Міністерство оборони і Генштаб, досі немає. Та й співрозмовники Донбас Реалії взагалі ставлять під сумнів його появу.

«По факту, хоч Генеральний штаб і президент чомусь про це не комунікують, ця демобілізація неможлива у зв’язку не лише з посиленням росіян по всій лінії фронту, проривами і окупацією наших міст (останні три місяці російські війська рухаються із швидкістю, яка є найвищою за останні 2,5 роки), а й російськими планами на наступний рік, – каже Соломія Бобровська. – Відповідно, держава не може говорити ані про термін служби, ані про термін демобілізації. Проте є інші шляхи для морального та фізичного розвантаження».

Відповідно, військові переживають велике фізичне, а нерідко і моральне виснаження.

«Є ще інші публічні мої знайомі, які говорять, що якщо не буде означено почерговості служби — вони підуть в СЗЧ», – пише воєнкорка Анна Калюжна у Facebook.

Ще одну ситуацію описує військовий з позивним «Ронін» виданню ZN.UA: «Ось туди на штурм планують посилати людей, які щойно вийшли з позиції. Ну, майже всі пішли в СЗЧ. А що їм було робити? Вони чудово знають, чим саме закінчиться такий штурм, і не розуміють, навіщо. Результат: за цей час — СЗЧ великої кількості людей, які добре воювали й могли б воювати далі».

Не працюють переведення

Зараз цей процес ускладнений навіть всередині одного роду військ. А перевестися до ЗСУ з інших відомств (Нацгвардії, МВС, Нацполіції) чи навпаки – ще складніше.

На думку Ігоря Луценка, армія потребує горизонтальної ротації, тобто функціональних і географічних змін. Перебувати на одній і тій же позиції більше року, каже він, – шкідливо: людина через деякий час починає деградувати в системі, де немає ні горизонтального, ні вертикального руху.

А ось думка військового Віталія Максимкіна: частина тих, хто перебуває в СЗЧ, могла б воювали, якщо їм хоч трохи йшли на зустріч, зокрема в питанні переведення.

«Наразі у мене є декілька людей (колишні мої підлеглі), які так само стали заручниками такої ситуації. Вони могли б приносити більше користі державі, а наразі просто тягнуть час до вирішення цієї ситуації. Також є два хороших пілоти, які так само пішли в СЗЧ, але ми досі їх не можемо повернути, навіть попри їхнє бажання, бо наче вказівки по таким СЗЧешникам є, але роз'яснень на місцях немає», – написав він у Facebook.

Відчуття несправедливості

«Хлопці, які залишаються на полі бою і чують від своїх побратимів «я вдома, ніхто мене не шукає», ніхто за мною не приходить» відчувають «а що, ми дурніші за інших?», – каже Людмила Буймістер.

«Справедливість з точки зору людини, яка знаходиться в окопі, – дійсно в тому, щоб обов'язок захищати країну мали всі. Ми бачимо, що цього обов'язку не дотримуються», – додає Андрій Писаренко.

Брак мотивації новомобілізованих

Після посилення мобілізації, кажуть співрозмовники, до війська все частіше потрапляють люди, психологічно не готові захищати країну. Серед них вищий ризик піти з бригад самостійно або не повертатися після відпусток чи госпіталізації.

Про брак мотивації каже і заступник начальника Головного управління доктрин і підготовки Генштабу Євген Межевікін. Хоча він не пов'язує збільшення кількості СЗЧ із якістю вишколу.

«Дуже багато таких, хто каже, що недостатньо навчений. Але ми знаємо, що в деяких військовослужбовців, навіть якщо вони пів року проходитимуть підготовку, просто немає бажання взагалі брати участь у захисті своєї держави. Тобто є така категорія людей, з якою боротися через покращення якості підготовки немає сенсу — це не призведе ні до чого», – зауважив Межевікін на брифінгу, який стосувався змін в організації бойової підготовки в ЗСУ.

Крім цих випадків, також називають проблеми із здоров’ям, особисті причини: наприклад, коли військовий не отримав дозвіл командира, щоб поїхати на річницю загибелі своєї матері чи до дружини в пологовий.

Донбас Реалії запропонували Генеральному штабу та командуванню Сухопутних військ викласти своє бачення того, як вирішити проблеми конфліктів та ускладнених переведень у ЗСУ. Щойно ми отримуємо відповідь на офіційний запит або згоду вищого командування на інтерв'ю – ознайомимо читачів з цим баченням.

Як розшукують і повертають із СЗЧ

Сьогодні немає ефективного механізму повернення на поле бою чи покарання для тих, хто пішов у СЗЧ, каже Людмила Буймістер.

«Давайте подивимося на статистику ДБР, яке мало би займатися цими справами, бо це їхні повноваження. Ба більше, у нас ДБР офіційно виходить і говорить про те, що вони не заводять кримінальні провадження по СЗЧ чи по дезертирству, бо вони якимось іншим неправовим способом намагаються повернути цих людей на фронт. Немає інших способів, ніж юридичний. Немає інших способів, аніж примус», – впевнена вона.

Деякі військові кажуть, що примус може і шкодити. Зараз перше залишення в армії – декриміналізоване, якщо людина повернеться у військову частину. Але всі інші випадки – зрівняні.

«Після початку повномасштабного вторгнення у нас було дуже багато було добровольців. Але вже вкінці осені 2022 року – стала гострою проблема СЗЧ, – розповідає Андрій Писаренко. – Законодавці, яких публічно підтримав колишній головнокомандувач ЗСУ Залужний і начальник штабу Шаптала, вирішили боротися з СЗЧ закручуванням гайок – і підвищили відповідальність (законом 8271)».

Тепер, підкреслює Андрій, у всіх, хто залишає армію з різних причин, в тому числі Гнезділова, одразу гарантована «п'ятірка» реального тюремного строку: без права на помʼякшувальні обставини, без права отримати строк менше визначеної межі чи «умовний» термін покарання, враховуючи конкретні обставини і причини СЗЧ.

«У серпні 2024 року законодавці побачили катастрофічну ситуацію, що 80 тисяч (людей, які здійснили СЗЧ – ред.) – це дуже багато. Вирішили бензином загасити пожежу – і зробили так званий інститут звільнення від кримінальної відповідальності за перший випадок СЗЧ (закон 11322), – додає Писаренко. – Тобто замість скасування дискримінаційних норм, за якими зараз ніхто не розбирається в дійсних причинах СЗЧ, взагалі зняли будь-яку відповідальність. І цей крайній закон, мʼяко кажучи, непрофесійний».

Адвокат і військовий наголошує: СЗЧ – це реально злочин, правопорушення. Але ж покарання має бути індивідуальне, враховуючи субʼєктивні причини (мотиви, психологічні проблеми, проблеми зі здоров'ям членів сімʼї) та обʼєктивні: обстановку в колективі, професійність командування, забезпеченість та укомплектованість підрозділу.

«Є ситуації, коли людина дійсно безпідставно підставляє своїх побратимів, кидає вогневі позиції: людина може піти [у СЗЧ] на рік-два, теоретично може і більше, якщо її ніхто не знайде. Потім вона отримує згоду командира іншої військової частини – свого друга, який погоджується його прийняти, і цього достатньо – людина вже не відповідає [перед законом]. Тобто дискримінаційна тяжкість покарання компенсується можливістю його повного ігнорування», – пояснює він.

Яка різниця між СЗЧ і дезертирством?

Будь-яке дезертирство – це СЗЧ, але не кожне СЗЧ це дезертирство. Головна відмінність між ними під час воєнного стану полягає в меті. За дезертирством стоїть конкретна ціль – ухилитися від військової служби.

«Наприклад, публічно оголосили, що Гнезділову пред’явили звинувачення у дезертирстві: що він захотів ухилитися від військової служби. Але позиція очевидно його адвокатів, а також я бачив його коментар, – що він готовий повернутися до військової служби. Це вже виключає мету ухилитися, і це вже – не дезертирство, а просто СЗЧ», – пояснює Андрій Писаренко.

Більшість співрозмовників зазначає: до суду доходить у рази менше справ, пов’язаних із СЗЧ, ніж їх є насправді.

«Можна піти в СЗЧ в перший день місяця й повернутися в останній. Так, тобі не заплатять ані копійки. Але хто з тобою що зробить? Ти ж повернувся. Навіть подивившись ті «страшні закони», які було ухвалено, ми зрозуміли, що у відмову від виконання наказу йти стало тільки легше. Бо двічі ти можеш відмовитися. На третій виконуєш. Далі можеш іти в СЗЧ. І так по колу, – розповідає ZN.ua боєць «Ронін». – Насправді драконівські методи тут і не спрацюють, бо цих людей стільки... І вони ж — теж не діти. Більшість із них знає, як воювати. Хто їх особливо шукатиме?»

Фізично спіймати всіх, хто самовільно залишив армію, – дійсно вкрай складно.

«Наприклад, СЗЧ бійця з підрозділу на Сході: територіальне управління ДБР знаходиться в Краматорську Донецької області, а мобілізований, не ховаючись, проживає в Ужгороді. Не відмовляється від слідчих дій, але відмовляється приїжджати на виклики. Будь-які заходи примусу явки на нього вже не діють, бо боєць і так вже потенційно отримав реальні 5 років. Щоб швидко зробити процесуальні дії, слідчий ДБР повинен поїхати у відрядження до Ужгорода, витратити як мінімум три дні, щоб доїхати, знайти людину, допитати під протокол, зробити певний комплекс процесуальних дій», – пояснює Андрій Писаренко.

Тобто на одну людину слідчому доводиться витрачати 2-3 дні тільки для одного допиту. А якщо таких людей майже десятки тисяч? Саме тому ті, хто йде в СЗЧ, навіть не переховуються, а часто їдуть до своїх будинків за місцем реєстрації.

Що робити?

«Ми пішли в такий глибокий і задавнений клубок, що простого рішення не буде. Плюс, якщо в СЗЧ йдуть, наприклад, люди далеко не найзразковішого прошарку, то я не впевнена, що там будуть працювати хоча б якісь методи», – каже Соломія Бобровська.

Втім, військові, з якими поспілкувалися Донбас Реалії, менш скептичні. Відновлення сил людей, строки демобілізації, вирішення конфліктів, реалістичні бойові задачі – ось, що пропонують вони, щоб бодай частково вирішити проблему.

Мобілізація: що краще укомплектовані бригади, то менші втрати

Від багатьох політиків (а тим паче, від військового командування) можна почути, що демобілізація або тимчасове звільнення в оперативний резерв першої черги під час повномасштабної війни є малоймовірним. Однак у суспільстві не ведуть розмови і про мобілізацію, попри те, що війську бракує особового складу.

«Думаю, багато хто вважає, що інтенсивна мобілізація є доволі непопулярною суспільною темою. Просто, напевно, тому що люди, які живуть своїм цивільним життям, на третьому році війни перестали сприймати війну як екзистенційну загрозу для самих себе. Вони, напевно, звикли до думки, що з війною можна жити поруч і ніяк не перетинатися. І якщо влада знову почне казати, що війна – це справа усіх, а не тільки військових, що треба посилювати Збройні сили, доукомплектовувати бригади – це, напевно, не додасть політичних рейтингів тим людям, які почнуть це оголошувати вголос», – каже військовий та журналіст Павло Казарін.

На його переконання, бригада, укомплектована на 80%, несе менше втрат в зоні виконання, і саме високий рівень укомплектованості дозволяє робити внутрішні ротації та більше відпочивати після виходу з позицій.

Почерговість служби

Про неможливість встановити чіткі терміни служби говорить і аналітик New Geopolitics Research Netvork Михайло Самусь, адже під час війни не зрозуміло, скільки мобілізаційного резерву потребуватиме армія і яка кількість бригад буде потрібна на полі бою. Втім, вважає він, виходом може бути почерговість служби.

«Кожному громадянину України говориться: «Ти підеш служити з такого-то по таке-то [число] у 2025 році, а ти підеш служити з такого-то по таке [число] у 2026 році». В принципі, оця почерговість служби може бути виходом, коли всі будуть знати, за яким графіком кожен йде виконувати свій обов’язок», – пояснює він.

Позафракційна депутатка Людмила Буймістер, яка долучилася до лав ЗСУ, каже, що зараз потрібно піднімати питання створення боєздатного комплекту військ, який зможе замінювати бригади на лінії зіткнення і дозволить відправляти їх на справжній відпочинок, доукомплектування і підвищення кваліфікації мінімум на пів року. Втім, для цього, можливо, доведеться приймати непопулярні політичні рішення.

«Є низка складних політичних рішень, які, наприклад, дозволили б нам швидко створити другий комплект військ. Це, наприклад, зниження мобілізаційного віку з 25 до 18 років для того, щоб ми могли дати два-три роки нашим новим силам оборони потренуватися, підготуватися і зайти, замінити наші підрозділи сьогодні на лінії зіткнення. Але це сьогодні політично не готові розглядати, я вам чесно скажу, ніхто: ні влада, ні опозиція», – каже Буймістер.

Реформи у війську: переведення, оцінювання командирів, ротації

На думку Ігоря Луценка, поліпшити кадрову політику може система оцінювання командирів за принципом 360 градусів: коли людину оцінюють підлеглі, колеги, з якими вона взаємодіє, і керівництво.

«У нас зараз виросло покоління фактично військових фахівців, які, можливо, обіймають командирські позиції, але досить низькі – їх треба просувати, – додає він. – Для цього треба відкріпити посади від звань. Зараз є багато цивільних, припустимо, топ-менеджерів компаній, які, повоювавши пів року, побачивши і зрозумівши цю війну, можуть вже бути комбатами, а через деякий час – я впевнений – і комбригами. Нам потрібно використовувати цей ресурс в якості командного складу. Досить командувати старими командирами, вони дуже часто непридатні для цієї війни».

«З того, що я чув станом на сьогоднішній день, була така ідея про застосування рейтингу командирів. Як технічно це втілити в життя – мають більш компетентні люди на цим попрацювати. Це загалом як ідея мені дуже сподобалось. Тому що, в першу чергу, це може якщо не унеможливити, то максимально ускладнити просування у службі некомпетентних людей», – зазначає військовослужбовець Ігор.

Система звільнення від відповідальності за перше СЗЧ відкрила шлях до внутрішнього переведення з підрозділу в підрозділ, зауважує Андрій Писаренко.

«У бійця повинна бути можливість в разі обґрунтованої незгоди з діями командира не мати перепон для зміни свого підрозділу», – додає військовий.

Він наводить аналогію з медичною реформою, яка працює за принципом «гроші ходять за пацієнтом»: якщо людина ходить до конкретного фахівця у лікарні, цей медичний заклад отримує фінансування.

Так і бійці можуть іти за командиром: «Таким чином і вище командування буде бачити бойову ефективність підрозділу, командира, до якого хочуть прийти військові, – каже Писаренко. – Відповідно, це одразу покаже неефективність інших підрозділів, з яких люди будуть переводитися. Бо військові – це найцінніший ресурс. Є дискусія, що в умовах великої війни такий капіталістичний підхід не зовсім правильний: повинен бути наказ і виконання – але ми тоді отримаємо чітку диктатурну вертикаль без відповідного фідбеку».

Збільшення тривалості відпусток

«В такій конфігурації ми могли б дати бійцям можливість відновитися», – каже Бобровська.

«У 2022 році термін відпустки військового був всього 10 днів на рік. Зараз він уже – 30 днів плюс 4 дні на дорогу. Збільшити терміни відпустки для тих, хто воює кілька років, – це логічно. Дати на відновлення не місяць, а два, тим хто воює до трьох років. А тим, хто воює вже три роки, – дати, наприклад, три місяці відпустки», – пояснює Андрій Писаренко.

Засновниця волонтерського фонду технологічної допомоги армії «Дігнітас» Марія Берлінська висловлювала ідею навіть запровадити екстра-довгі відпустки за власний рахунок для тих бійців, які відчувають таку потребу.

Відповідальність за СЗЧ має бути диференційована, а не «під одну гребінку»

Юрист-військовий Андрій Писаренко в розмові з Донбас Реалії наголошує: суду потрібно повернути повноваження вивчати обставини самовільного залишення, а не давати усім по 5 років тюрми. Адже зараз це є саме так.

«Я критикую закон №8271 (закон про посилення відповідальності військових, ухвалений наприкінці 2023 року – ред.), яким відповідальність для військових зробили не індивідуальною, а дискримінаційною, – каже командир мінометної батареї батальйону «Вовки Да Вінчі».

Він наводить приклад: у бійця народжує дружина, яка має проблеми зі здоров’ям, а командування принципово його не відпускає, хоча в цей час немає ніякої бойової необхідності.

«Людина йде в СЗЧ. Як вона може отримати 5 реальних років за те, що вона поїхала на народження своєї дитини, не підставляючи своїх побратимів, не кидаючи свою бойову функцію на лінії бойового зіткнення, тому що він зараз нічого не робить все одно? – каже Писаренко. – Або як ветерану з колосальним досвідом, який воює з 2014 року і висловив заперечення новому командиру, якого прислали після академії, після учбового центру [призначати таке покарання]? Він дав команду, яка не відповідає реальній бойовій обстановці: задача в один кінець і звідти повернення немає. Висловив заперечення – отримує 5 років. Це неправильно».

Створення системи воєнної юстиції

«Спостерігаю досить тривалий час таку тенденцію, що управлінці, які мають попередній, не знаю наскільки буде коректно сказати... м'ясний слід (тобто великі втрати особового складу – ред.) – не те, що для них відсутня невідворотність покарання, а навпаки, такі люди, отримують різного роду плюшки і просування по службі, – зазначає військовослужбовець Ігор, який оповідав нам історію свого СЗЧ-переведення на початку. – А натомість реальні бойові офіцери, добровольці, які бережуть свій особовий склад, можуть за одну втрачену позицію отримати кримінальну справу».

Такої незалежної експертизи дій командування справді не існує. У 2010 рокі тодішній президент Віктор Янукович скасував в Україні військові суди. Відтоді увесь масив військових справ іде на розгляд до цивільних судів. Ті часто не мають достатньої компетенції для оцінки обставин подій, які трапилися в умовах бойових дій.

Боєць Ігор каже, що якщо Сергія Гнезділова за СЗЧ покарали, щоб його приклад не наслідували інші (йде слідство і він перебуває під вартою), то натомість для умовного генерала, який «поклав» декілька бригад, покарання немає і навіть справу проти нього не порушують.

«Як на мене, це про щось має говорити нам», – вважає Ігор.

«Зі швидких, але нереальних способів [вирішити проблему СЗЧ] – змусити ДБР працювати і виконувати свої функціональні обов’язки, – каже Людмила Буймістер. – А якщо говорити про правильну систему взагалі контролю і дисципліни в Збройних силах, то в усіх цивілізованих країнах НАТО для цього існує спеціальна система воєнної юстиції, де є воєнна поліція, воєнна прокуратура».

Висновок із розмов із військовими та аналітиками цієї сфери такий: велика кількість самовільних залишень позицій – це наслідок різних проблем, які наразі є в українському війську. Відповідно, і боротися потрібно шляхом виправлення цих недоліків.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ: