ЛЬВІВ ‒ Історія життя єромонаха Чину святого Василія Великого Української греко-католицької церкви Матея Гавриліва є яскравим прикладом того, як і в часи СРСР проявлялася імперська суть Росії.

Радіо Свобода, Українська редакція якого у 2024 році нараховує уже 70 років мовлення, першим розповіло радянським людям про арешти і переслідування отця-монаха Матея Гавриліва.

І це мало вплив...

• Радянська влада ліквідувала УГКЦ на псевдособорі у Львові в 1946 році. Відтоді в радянській Україні офіційно діяла лише Російська православна церква (РПІ), а греко-католицьке духовенство, віряни, зазнаючи переслідувань і репресій, перейшли у підпілля.
• Монах Матей Гаврилів навчався у тодішній Ленінградській духовній семінарії РПЦ і був висвячений у цій церкві. Але відмовився стати «стукачем» КДБ, тобто доносити на свою братію, і покинув РПЦ, перейшовши у греко-католицьке підпілля.

75-річний отець Матей Гаврилів служить у Василіянському монастирі Святого Онуфрія у Львові. Це один із найстаріших монастирів міста. Історія якого сягає часів князя Лева (сина короля Данила), на честь якого і названий Львів. Але кожен подальший період історії мав вплив і вносив зміни у монастирське буття. Молитви у храмі, божественні літургії припинились тут на понад чотири десятиліття, коли радянська влада у 1946 році на псевдособорі у Львові ліквідувала УГКЦ. Монастирський храм відчинив свої двері лише у 1989 році.

Цьому передували мітинги і поїздки у Москву. 4 серпня 1987 року два єпископи, 23 священики, декілька монахів, серед яких і Матей Гаврилів, і монахинь та 200 мирян оголосили про свій вихід із підпілля і з таким листом звернулись до папи Римського.

У травні 1989 року греко-католицькі священники і вірні оголосили голодування на Арбаті у Москві, щоб привернути увагу світу, і вимагали легалізувати УГКЦ. Тоді у складі делегації був і отець Матей Гаврилів.

17 вересня 1989 року у Львові відбулось віче за участі понад 150 тисяч людей. Близько 40 священників відправили богослужіння на вулиці, вірні зачитали звернення до генсекретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова з вимогою легалізувати УГКЦ.

Отець Матей Гаврилів брав участь у цих подіях і пригадує, як КДБ і міліція намагались розігнати людей.

У період із 1945 до 1989 рокку в умовах підпілля було висвячено 15 єпископів, десятки священників УГКЦ.

Українська служба Радіо Свобода від початку мовлення з серпня 1954 року інформувала про становище української церкви в Україні, про переслідування вірних і духовенства в УГКЦ, тоді в еміграції говорили просто – Українська католицька церква. А також розповідала про історію УГКЦ, арешт єпископату, звільнення з таборів глави УГКЦ Йосипа Сліпого. Тема дотримання свободи віросповідання була присутня у передачах Радіо Свобода в усі роки.

Отець Матей Гаврилів перейшов у підпілля 21 грудня 1979 року, будучи тоді висвяченим священником Російської православної церкви. Відтоді почалось його справжнє підпільне життя і служіння Богові і людям. Тоді отцеві було 30 років.

А до того були майже вісім років навчання у духовній семінарії та академії РПЦ у тодішньому Ленінграді, де він побачив, яким нерозривним є зв'язок РПЦ з КДБ.

Покликання і наука в Росії

Але що привело його в цю церкву і як відчув покликання до духовного життя?

«Коли я повернувся восени 1970 року додому з військової служби, а служив у Свердловську, Красноярську, Казахстані два з половиною роки, почав шукати роботу. Я мав освіту Львівського технікуму громадського харчування. Влаштувався на технічну роботу, механіком з налагодження холодильників. Працював і відвідував міську бібліотеку у Миколаєві (у Львівській область – ред.), читав книжки і думав, як надалі влаштувати своє життя. Якось на Великдень стояв біля хреста і мені прийшла думка, що я можу бути священником. Коли вирішив піти цією дорогою, то вже треба було ховатися. Тому що КДБ не хотіло допустити, щоб комсомолець покидав комсомольську організацію, щоб стати священником. Тоді я переховувався у родини у Жовківському районі і вже звідти поїхав у Санкт-Петербург, тобто, тодішній Ленінград. Від того рішення намагався зайвий раз не показуватись на очі, сів у потяг і поїхав. Це був серпень 1971 року. Мені було 22 роки. Щоби вступити у семінарію, я мав вийти з комсомолу, тому що майбутній священник не міг бути комсомольцем. Я приїхав у Львів і пішов писати заяву. Мене переконували, що не треба таких речей робити. Довідку про виключення з комсомолу надіслали в Ленінград. Так я вступив до семінарії».

«Нас тоді було десь близько 30 студентів із різних кінців тодішнього Радянського Союзу. Найбільше з західних теренів України. Тоді семінарію очолював митрополит Никодим Ротов (раптово помер у 1978 році від чергового інфаркту у Ватикані під час авдієнції у новобраного папи Івана Павла І – ред.)», – говорить василіянин Матей Гаврилів.

У Санкт-Петербурзі він відвідував костел і брав участь у літургії. Про це не розповідав, почав цікавитись католицизмом. Під час навчання у духовній академії у Санкт-Петербурзі, вирішив стати монахом. Вже тоді КДБ намагалось взяти «на гачок» майбутнього священника.

Кадебісти призначали йому зустрічі і просили доносити на інших семінаристів. Отець Матей зрозумів, що серед однокурсників є і провокатори, і «стукачі», а щоби стати єпископом РПЦ, треба тісно співпрацювати з КДБ. Він побачив, що РПЦ, наголошує, була «інструментом оправославлення і русифікації». Його відмову співпрацювати з органами, неприязно сприйняв ректор російської духовної академії.

Прихід у підпілля

Як працюють кадебісти з духовенством РПЦ в Україні, переконався, коли повернувся додому і став сільським парохом на Львівщині. Але служив недовго.

«Люди мене сприйняли, я не мав ніяких труднощів. Вони виникли тоді, коли деканом був отець Андрій Трач і в кінці року він мене викликав і нагадав, що маю здати звіт про діяльність нез'єдинених священників, підпільних греко-католицьких священників на території моєї парафії. У деякі села тоді, дійсно, приїжджали підпільні священники. І парохи мали на них доносити. Я сказав, що я ніякі доноси писати не буду. Він страшно розлютувався і тоді вони вирішили, що я не надійний. Ми зібрались у родині: тато, мама і мій брат. Як бути далі? Батько рішуче сказав мені лишати це болото. І я написав заяву, що пориваю будь-які зв'язки з Російською православною церквою. І тоді почалася моя нова історія, мої пригоди після того, як я пішов вже у підпілля», – каже монах Матей Гаврилів.

Греко-католицька віра була рідною йому від народження. Його родина зазнала радянських репресій. Вже у Росії молодий священник з Львівщини зрозумів, що співпраця РПЦ з КДБ – це повна духовна деґрадація, що «сатанізм полягає не у тому, щоб людину втягнути у гріх, а в тому, щоб відібрати бажання розкаятися». Однак знав і те, що вихід із РПЦ може для нього означати смерть, вбивство. Адже з окремими священниками, які були «не свої», «не надійні», розправлялись, імітуючи самогубства і про це отець Матей знав.

«Погроз таких не було, але вони приїздили і мене переконували, щоб я не виходив з РПЦ. Це були ділки від релігії у владі. Для мене було неприйнятно доносити на інших священників. Як я міг однієї рукою благословити людей і нею стукати? Вони ламали людей, підпорядковували владі і це була безбожна система. У підпіллі до мене приглядались, я пройшов кілька етапів і три роки готувався до чернечого життя, хоч був монахом. КДБ постійно стежило. Мусів влаштуватися на якусь роботу, бо інакше було неможливо. Скрізь цікавились, де я 6 років був? У тюрмі? Взяли мене на дератизацію. Займався винищуванням щурів і мишей. Працював і водночас був підпільним священником», – каже отець Матей.

Він змінював помешкання, бо кадебісти залякували господарів квартир, що брали його на проживання. Розповідає, що по всіх квартирах були радіоприймачі, і в цей період він почав слухати передачі Української служби Радіо Свобода.

«Зранку слухав службу з Ватикану. Їх не глушили. А ось передачі Радіо Свобода було найкраще чути з 5 години. Деколи сильно глушили і нічого не можна було зрозуміти, а деколи можна було собі спокійно чути. Але були місця, такі квартири, де можна було чути. А деякі були, де більші глушіння, сильніший спосіб заглушування цих звуків», – зауважує монах Матей Гаврилів.

«Ці радіопередачі були радісними подарунками для нас, щоб ми могли слухати дійсно правду, що стосується самого СРСР, життя там. Все дуже чітко пояснювали у передачах і були дуже добрі диктори. У 1970-і роки багато говорили про ліквідацію УГКЦ, гоніння та переслідування духовенства. З одного боку, радіо транслювало інформацію про репресії і переслідування за віру, говорило про обшуки і арешти, світ кричав, що робиться в СРСР з вірними. А з другого, радянська влада говорила, що будує комунізм і світле майбутнє», – каже він.

Отця Матея Гавриліва тричі арештовували за те, що відправляв літургію без дозволу місцевої влади чи провів чин поховання. Перший раз у 1988 році його посадили у карцер в Івано-Франківську.

«Я відправляв службу у селі Петранка. Зранку замість 6-ї години міліціонер гримав у камеру о 7-й. На наступний день через закриті двері камери мене розпитувала якась жінка з прокуратури, чи я маю якісь скарги. Потім з’ясувалось, про що мені розповіли, що про мій арешт повідомило Радіо Свобода. Це і вплинуло на ставлення до мене.

Радіо Свобода повідомляло про ті мітинги, які проводили священники і вірні у Львові, вимагаючи легалізації УГКЦ. Вже тоді були сигнали, що щось змінюється. Радіо Свобода дуже виважено передавало інформацію. Відкрито говорили, інтерв'ю брали. Я придбав радіоприймач «Океан», такий продовгастий.

Пригадую, що в хаті батьків і у людей у селі були приймачі і вони слухали «ворожі» голоси. Тому це допомагало людям орієнтуватися у ситуації. І можна сказати, в якійсь мірі, що всі у своєму серці, у своєму умі очікували переміни. Жили надією, що цей «большевизм» зникне. Надія ‒ це є дуже сильна річ», – наголошує отець-монах Матей Гаврилів.

Наприкінці 80-х минулого століття отець Матей Гаврилів написав автобіографію «Кожна людина – це, перш за все, історія». Його життєва історія показує, як важливо не йти проти власного сумління, совісті, не зраджувати інших.

Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА