Київ – У столиці України до 25-ї річниці Незалежності вже вшосте відбувається Всесвітній форум українців. Це традиційне зібрання усіх представників українських громад у цілому світі, але чи не найбільші проблеми, як виглядає, мають нині українці в Росії.
Цього року до форуму долучилися представники з понад 30 країн світу. І вони обговорювали нагальні проблеми України як у самій державі, так і за її межами. Лунало багато слів вдячності, підтримки і скорботи.
Мурманськ
Багато з українців народилися вже за межами України, але продовжують нести цінність української культури за межами країни.
Так вважає і українка з Росії, з Мурманська, Наталія Литвиненко-Орлова. Жінка родом із Макіївки, що на Донеччині. В дорослому віці перебралася до Мурманська і там прожила понад 36 років, 18 із яких очолювала «національно-культурну автономію українців у Мурманській області». Наталія предбачала можливість саме такого розвитку політичних подій у Росії щодо України, яким він є нині.
«Бути українцем тяжко, навіть у самій Україні. А бути українцем у Росії важче. Ще до початку цих всіх подій у вузькому колі українців я досить часто говорила, що якщо росіянам скажуть стріляти в українців і їм нічого за це не буде, то вони це зроблять. Мені навіть наші свідомі, досить потужні українці казали «та що ти таке кажеш?», але ось цей час настав», – відзначає Литвиненко-Орлова.
Українка з Росії каже, що небагато залишилося свідомих українців і росіян, які підтримують не тільки Україну, але й їхні культурні ідеї в Мурманську. Але все ж кілька щирих українців залишилися.
«Є такі люди, які не бояться підставити плече і сказати, що Україна це не окраїна, не руїна. Що Україна – це наша держава. Ми плекаємо мову, плекаємо культуру, не дивлячись на те, що багатьох із нас уже допитували й запрошували у відповідні кабінети», – зізнається Наталія і додає, що попри все це, весь цей час вона жила Україною і намагалася українській громаді в Мурманську прищепити український дух, хоч і не завжди вдавалося.
На «хороших» і «поганих» українців у Росії почали ділити ще з 2004 року, коли в Києві відбулася Помаранчева революція, вважає Наталія Литвиненко-Орлова. Вона називає цей момент «післямайданням» і згадує, як виходила із однодумцями в Мурманську на, як вона називає, «Майдан». Щоправда, із усмішкою, каже, що сиділи тоді в міліції, але з гордістю додає, що це був єдиний український «Майдан» у Росії.
У думках росіян переважає «колективний Путін» – Литвиненко-Орлова
Підтримку громадянами Росії дій своєї держави щодо України Наталія Литвиненко-Орлова пояснює так: «Це є «колективний Путін». Усі вони дуже раді, і дуже люблять Путіна за те, що він робить сьогодні з Україною. І серед тих людей дуже велика кількість наших українців, які ще вчора співали гімн».
Наталія це не пов’язує із пропагандою, інформаційною війною. Вона вважає, що це такий менталітет народу, під який підлаштувалися й тамтешні українці.
«Середньостатистичний громадянин, який не працює на першому каналі – він за Путіна і каже: «да, мы понимаем, что наши войска у вас есть, но это в интересах России», – додає жінка.
Останні три роки Наталія живе в Україні, в Сумах, і повертатися до Росії не хоче.
Республіка Карелія
А 59-річному Андрію Литвину доведеться повертатися після форуму українців. Він приїхав із Петрозаводська, що в Республіці Карелія. Народився на території Росії, там виріс і вивчився. Його батьки – етнічні українці. Малим, разом із батьками, Андрій їздив в Україну. Його рідні хотіли повернутися на історичну батьківщину. Втім, батькові Литвина не дали квартири у Полтаві, тому кращої долі поїхали шукати на Кубань.
«До речі, тоді на Кубані була практично всюди українська мова. Не зовсім така, яку звикли чути, дещо із суржиком. Але вона там була», – згадує Литвин.
Вже у зрілому віці Андрій Литвин переїхав до Петрозаводська. Там залишається і дотепер.
Каже, що доводилося неодноразово виходити на одиночні пікети, зокрема проти війни в Україні, на підтримку Надії Савченко.
Один із таких пікетів, пригадує Литвин, йому запам’ятався. Це був пікет за мир. Каже, що тоді було багато поліції, все загороджено. Був пікет, на якому, як він каже, провладні активісти виступали проти війни в світі, але у всьому звинувачували держдепартамент США.
Тоді він вийшов із саморобним плакатом, на якому написав «За територіальну цілісність України. Імперські замашки – війна». Він згадує, що тоді до нього долучилися прості люди. «Багато слів, плакат вийшов чималий. І спочатку до мене підійшов росіянин, став поруч і допоміг тримати цей плакат. Пізніше долучився єврей. Так ми втрьох і стояли».
Розповідає, що в Росії будь який громадський активізм беруть під контроль. Про свободу думки у сучасній Росії Андрій Литвин розповів на прикладі Сандармоху. Це місце розстрілу в’язнів, зокрема і політичних, органами НКВС у 30-х роках минулого століття. Було розстріляно майже 10 тисяч осіб 58 національностей. Переважна більшість жертв – в’язні соловецьких таборів, ГУЛАГу, Біломорсько-Балтійського каналу. В 1997 році віднайшли це місце громадські активісти. Відтоді там вшановують пам’ять жертв. У Сандармосі розстріляли й сотні українців.
Андрій Литвин розповідає, що ще в 2014 році, коли тривала активна фаза бойових дій на сході України, під час урочистостей, серед жертв уперше не назвали Україну. Торік цього дня, 5 серпня, приїхало лише декілька активістів. Навколо було багато поліції і спецзасобів. Цього ж року день вшанування взагалі скасували. Послалися на те, що є всеросійський День пам’яті жертв політичних репресій.
Андрій Литвин каже, що серед українців у Росії дуже мало тих, хто не піддався пропаганді. І в Карелії він, як відчуває, залишився сьогодні єдиним представником української громади. Андрій Литвин пов’язує це з тим, що багато українців тепер відхрестилися від свого коріння.
