«Мені самому не страшно бути у Донецьку» – Влад Креймер

Аполітичність – це не питання відстороненості від суспільного життя, а питання чесності, вважає донецький музикант і композитор Влад Креймер. Разом із проектом «роздІловІ» він подорожує різними містами Донбасу, звідки виїхав після початку збройного конфлікту в Москву. Музикант розповів Радіо Свобода, чим є цей твір для нього, і навіщо людям в Україні потрібно зараз говорити про любов.

– Для мене багато в чому це психологічний проект, проект якогось внутрішнього дослідження. Музично я досить обмежено беру в ньому участь, тобто я – саундпродюсер електронної музики, яка тут майже не використовується. Тому для мене «роздІловІ» – це більше людське явище, ніж музичне, для мене дуже цікавою є співпраця з людьми, яких я вважаю видатними людьми нашої країни і нашої епохи. Це Сергій Жадан, безумовно, бо для мене він – найбільш значимий поет в українській літературі взагалі, це Оля Михайлюк, яка змогла зробити грандіозний фестиваль «АртПоле», а перед тим фестиваль «Шешори» – і це, мені здається, ідеальний зразок підтримки української культури, і Олексій Ворсоба – цілковито унікальний, самобутній акордеоніст.

Тому для мене дуже цінним є спілкування з цими людьми, перебування разом з ними, і, як я це називаю, роздуми на тему любові, тому що «роздІловІ» їй цілковито присвячені. Я їх жартома називаю лабораторною роботою на тему «Що таке любов?».

– Для участі у проекті Ви приїхали з Москви, і після завершення знову туди поїдете. Що Ви зараз там робите?

– Ну, останні майже двадцять років я співпрацюю із різними персонами шоу-бізнесу – українського, російського. Зараз у Москві працюю як звукорежисер із проектом Варі Демидової, авторкою та виконавицею, що живе у Москві. Нещодавно я зводив альбом ще однієї російської виконавиці Даші Вєліко, яка зараз живе в Америці. Тобто, власне, займаюсь тим самим, що й раніше, коли жив у Донецьку.

– У Донецьку Ви раніше співпрацювали, серед інших, з «Ізоляцією». Зараз люди, які працювали над цією платформою, виїхали, а у її приміщенні зробили в’язницю. Чи підтримуєте Ви зв’язки із Донецьком після того, як теж виїхали?

– Можливість приїхати туди в мене є, і я туди періодично навідуюсь – у мене там залишилась нерухомість, залишилось декілька близьких друзів. Із «Ізоляцією» ми зробили разом, як мені здається, декілька дуже цікавих проектів, і тоді наша співпраця припинилась ще до початку всіх подій – тобто це не пов’язані явища.

Мені самому, чесно кажучи, не страшно бути у Донецьку, я б, мабуть, якби був сам, то там і залишився. Виїхав я тому, що, окрім музики, у мене є ще й родина, і пояснювати своїй дитині, якій зараз три роки, чому одні дядьки в інших кидають бомби… А так, цього можна поки що не робити.

Тобто зараз у нас три варіанти: переїхати із Москви далі у Росію, повернутись у «ДНР», де у мене квартира, чи поїхати на «материкову», як зараз кажуть, Україну, і в кожного з них свої мінуси.

– Які, наприклад?

– Мене завжди приваблювала Україна своєю емоційною щедрістю, тобто це різнобарвна країна. А Росія для мене, на жаль, це сіра країна, хоча я люблю російську культуру, більше того, я до неї належу. Але, як сказала одна жінка-історик, з якою я спілкувався, Росія – якась наче вимучена земля. Там мені емоційно складно.

А «ДНР» і «ЛНР» сьогодні – це території з абсолютно незрозумілим майбутнім, і я думаю, якщо війна ще два-три роки триватиме, там теж почнеться серйозний занепад душевних сил.

Стосовно «материкової» України основним питанням, окрім житла, для нашої родини є освіта. Моя дружина – росіянка, вдома ми розмовляємо російською, і ми хочемо, щоб наш малюк отримав російську освіту, навчався на мові своєї матері.

– Хотіла спитати про ставлення в Україні і Росії до українських митців, що працюють у Росії – чи відчуваєте Ви якийсь дискомфорт?

– У Росії дуже багато творчих людей з України, там ціла «донецька діаспора», я із ними співпрацюю. Я там часто бачу ролики з українськими піснями на телебаченні. Тобто відторгнення якогось я не зустрічав, у всякому разі у позаполітичному середовищі.

В Україні – теж ні. Зараз я із Сергієм Жаданом, який брав участь у Майдані, разом робимо проект.

– Ви називаєте себе аполітичною людиною, аполітичним митцем. Але чи не може це означати так само відмову і від «соціального», того, що пов’язує митця із його аудиторією?

– Для мене аполітичність – це не питання відстороненості, а питання правдивості, чесності. Я б із задоволенням взяв участь у долі країни, але біда в тому, що я із жодною зі сторін не згоден. І там, і там я бачу речі, несумісні із моїм розумінням совісті та етики.

Зараз я почав писати книгу, тому що не можу висловити музикою те, що хотів би пояснити людям. Я хотів би говорити про речі, які не стосуються конкретно Росії, України чи Америки, а стосуються людей в цілому. Чому людям, навіть найкращим, так складно зрозуміти, що таке справедливість?

Мені цікаво дослідити, як припинити ворожнечу загалом, як змусити людей перестати воювати. І хоча я розумію, що це утопія, нам потрібно все одно рухатися у цей бік.

– Але як це робити?

– Я противник будь-якої пропаганди. Нас всюди – від реклами до політики – навчають все сприймати, як мазок яскравим кольором, а реальна ситуація набагато складніша. Війна на Донбасі має багато шарів, яких не видно, не завжди робиться те, що декларується. Але для того, щоб у цьому розібратись, потрібна освіта, а якщо є освіта, то далі можна говорити про етику.

– У «РоздІлових» теж є поняття війни?

– Так, але вона осмислюється філософськи, як явище, що стосується всіх. Те, про що розповідається у «РоздІлових», буде зрозуміло у різних куточках світу. І це об’єднує. Навіть наша команда, яка працює над проектом, є носіями різних поглядів, це очевидно. Як у сім’ї: ми намагаємося жити, четверо різних людей, зрозуміти, як нам бути разом.

На цю ж тему: