Звіт про воєнні злочини на Донбасі може бути доповнений – Ґосєвська

Олексій Дзинкавицький

Депутат польського Сейму від правлячої партії «Право і справедливість» Малґожата Ґосєвська, яка опублікувала звіт «Російські воєнні злочини у Східній Україні в 2014 році», про що Українська редакція Радіо Свобода вже повідомляла, розповіла російським журналістам, що він може бути доповнений новими доказами, оскільки планують передати його до Міжнародного кримінального суду в Гаазі наприкінці січня. І вона сподівається, що після оприлюднення вже зібраних свідчень (понад 60 історій чоловіків і жінок, які повернулися з полону проросійських сепаратистів), ще більше людей наважаться розповісти про вбивства, тортури та негуманне ставлення у катівнях угруповань «ДНР» і «ЛНР». Ґосєвська каже, що збирати докази воєнних злочинів на Донбасі її змусило те, що ані в Україні, ані в жодній іншій державі світу не зацікавилася долями колишніх полонених і тим, що вони пережили. Малґожата Ґосєвська додає, що воєні злочини не мають строку давності і не можуть залишатися непокараними, крім того, «потрібно постійно пам’ятати, що в цьому бере участь російська держава і російські спецслужби».

– Я зустрічалася з бійцями добровольчих батальйонів в зоні бойових дій на сході України і, так чи інакше, почала перетинатися з тими, хто повернувся з полону. Вони ділилися зі мною пережитим. Говорили і ті, хто допомагав колишнім полоненим вирватися з ув'язнення, а потім лікуватися.

Я почала шукати більше інформації щодо цієї теми, і раптом виявилося, що ніхто збором таких даних не займається! З цими людьми ніхто не розмовляє, ніхто не допомагає їм ані медично, ані психологічно, ані матеріально. Та й інформацію будь-яку взагалі не збирали, в тому числі дуже важливу навіть з точки зору військових дій, для розвідки, наприклад. Адже людина, якій вдалося вирватися з полону, знає дуже багато, але це нікого в Києві не цікавило. Колишні полонені впадали в ще більш травматичний стан. З жалем доводиться констатувати, що українська держава не цікавилася не тільки долями своїх військових, а й тим, що вони хотіли сказати. Через кілька місяців такого життя вони вже навіть і не хотіли ні про що говорити.

– У Вашій доповіді є інтерв'ю з понад 60 колишніми військовополоненими. Чому всі вони виступають під номерами, псевдонімами, без прізвищ?

– Псевдоніми використовуються у тій версії доповіді, яка доступна широкому загалу, це зроблено з міркувань безпеки колишніх полонених. Проте перед інтерв'ю мої співрозмовники представлялися, і версія доповіді з іменами і прізвищами буде передана до Гааги. Для Міжнародного суду це матиме значення, і сподіваюся, що там до свідчень колишніх українських полонених поставляться з усією серйозністю. Мої респонденти добре розуміли, на що вони йдуть і для чого доповідь складається. Вони також розуміли, що в ЗМІ їхні прізвища не з'являться, але будуть представлені в суді.

Чи охоче з нами розмовляли? По-різному було. Багато хто хотів поділитися тим, що бачив, відразу після звільнення, з українською владою. Але, на жаль, інтересу у влади не було. Через деякий час багато військових опинялися в настільки важкому психологічному стані, що їм і з нами вже важко було говорити. Були й ті, хто не наважився давати свідчення. Наприклад, ми зателефонували з 22-річній дівчині, яка потрапила в полон до чеченських найманців Кадирова. Уявіть собі, через що ця молода симпатична дівчина, дитина ще, можна сказати, пройшла! Вона лікується в лікарні, але чи можна такі речі вилікувати? Фізичне здоров'я – мабуть, так, але те, що трапилося залишиться в її пам'яті назавжди. Зрештою, ця дівчина все ж не наважилася з нами розмовляти.

Однак я щиро вірю в те, що оприлюднення цієї доповіді про неймовірні, диявольські речі, які відбувалися і відбуваються на Донбасі досі, призведе до того, що ще більше людей відгукнуться і захочуть розповісти свої історії.

Час є – документ буде переданий до Гааги, швидше за все, наприкінці січня, тож ми маємо можливість доповнити його іншими свідченнями. Звісно, всі такі свідчення перевіряються: завжди можна зіткнутися з провокаціями і спробами зіпсувати всю виконану роботу. Кожна помилка може вплинути на оцінку всього звіту.

Оскільки я досить давно вже займаюся українськими питаннями, допомогою громадянському суспільству в Україні, то мені довіряють, а на початках роботи така довіра було особливо необхідна. Деякі місця ми відвідували кілька разів, і, коли поверталися, звичайно з'являлися нові охочі поділитися своєю історією. Нам все більше довіряли, бо насамперед покладають на нашу роботою великі надії. Ми тепер відповідальні перед ними, не можемо підвести цих людей.

Розчаровані відсутністю дій з боку власної країни, ці люди повірили нам, повірили, що вони повинні розповісти світу, що відбувається, в надії, що злочини не залишаться безкарними. І вони не можуть залишитися безкарними. Одному хлопцеві відрізали руку за те, що на ній було проукраїнське татуювання. Дізнавшись про це, одна дівчина (росіянка, яка воювала на «українській» стороні) зробила таке ж татуювання, символ України, у себе на шиї. Вирішила так: якщо колись вона потрапить у полон, то нехай їй відразу відріжуть голову.

– У доповіді говориться, що на сході України точиться справжня війна, хоча формально це так і не називається. Чи можуть на війні солдати однієї зі сторін поводити себе таким чином?

– Війна чи не війна, а я повторюю: це – звірі. Ми розмовляли з фахівцями, які підтверджують: багато з тих, хто займається тортурами і вбивствами військовополонених, повністю відповідають класичним критеріям серійних вбивць. Вони отримують задоволення від своїх звірств, від того, що інші страждають. Ну, навіщо влаштовували розстріли одних полонених на очах інших? Навіщо інсценувати розстріли? Навіщо залпи холостими патронами або постріли над головою?

Це не повинно залишитися безкарним, це повинно потрапити до суду, який винесе вирок і покарає злочинців. Потрібно також пам'ятати, що злочинці – не просто якісь люди, які невідомо звідки з'явилися. Це – система, у створенні якої беруть участь співробітники російських спецслужб, ми маємо докази –покази свідків, які ми передамо до Гааги. Потрібно пам'ятати, що в цьому бере участь російська держава.

– Чи не складно буде тепер знову привернути увагу західної громадськості до подій в Україні, адже європейські політики замаються Сирією, біженцями?

– Потрібно пам'ятати про те, що війна на сході України зовсім недалеко від нас – це дуже близько, а можливо, ще ближче! Такі країни, як Литва, Латвія, Естонія або Швеція, це відчувають і готуються. Польща (а у нас зовсім нещодавно відбулася зміна влади) за попередніх своїх правителів багато проспала. Зараз ми будемо готуватися до захисту польських громадян, й до підтримки України: зокрема і для того, щоб ця війна не дійшла до наших кордонів. Україна – наш найближчий сусід, країна, жителі якої вийшли на Майдан під прапорами ЄС, для того щоб бути разом з ЄС. За це вони вмирали і вмирають досі.

Зібрані нами матеріали і свідчення говорять самі за себе. Наше завдання – поширити нашу доповідь, де тільки можливо. Ми зовсім не підходимо до цієї доповіді з польської політичної точки зору. Не моя вина, що ніхто з німецьких, французьких чи італійських політиків цією темою не зацікавився. Я за це взялася, і в мене немає наміру зберігати інформацію в сейфі. Для мене важливо, щоб до моїх зусиль долучилися політики інших партій в Польщі. І це вже відбувається – представники опозиції високо оцінюють доповідь, готові її поширювати.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода