Допомагати дітям легше, будучи громадським діячем, а не чиновником. Адже держава часто займається самим процесом і надаванням звітів, а не вирішенням конкретної проблеми. Про це в ефірі програми «Молодь плюс» сказав уповноважений президента України з прав дітей Микола Кулеба. За його словами, наразі держава витрачає 6 мільярдів гривень на рік на вартісну і неефективну інернатну систему, яку давно слід міняти.
Микола Кулеба: Я спілкувався з дітками з сімей у складних життєвих обставинах, і я цікавився, чи знають вони свої права, і всі казали: так, знаємо про все – і на освіту, і на охорону здоров’я, і на життя. Але запитав їх про обов’язки. І ви знаєте, була затримка з відповідями. Потім діти почали задумуватися, що це їх обов’язок – слухатися і поважати своїх батьків. Тому, я б не хотів, щоб в нашій державі був перекіс з правами.
Як захистити себе, свої права, дорослі чомусь бояться навчати дітей, і діти бояться звертатися до дорослих за захистом своїх прав
Часто говорять: «О, діти вже навчені правам». Ні, не навчені. Насправді, як захистити себе, свої права, дорослі чомусь бояться навчати дітей, і діти бояться звертатися до дорослих за захистом своїх прав.
Скоро буде півроку, як я на посаді. Основним завданням для себе бачу об’єднання зусиль органів виконавчої влади, законодавчої влади, залучення уповноваженого, щоб в Україні з’явилась стратегія розвитку дитячої сфери.
На жаль, за часи незалежності Україна не мала стратегій, не мала бачення, не розробляла. В нас є національний план дій – це закон на виконання Конвенції про права дитини. Це не є стратегією. На жаль, фахівців, які б на цьому розумілися, могли б цим займатися, дуже мало в Україні.
Допомагати дітям легше, будучи громадським діячем, а не чиновником. Держава досить часто займається процесом самим, а не досягненням конкретної мети, не допомогою конкретній людині, а надаванням звітів
Допомагати дітям легше, будучи громадським діячем, а не чиновником, звісно. Тому що немає такої відповідальності, тягаря відповідальності перед державою, як у чиновника, і ти не обмежений багатьма нормативами, законами, посадовими інструкціями і бюрократичною системою. На жаль, система досить сильно забюрократизована і, на жаль, держава досить часто займається процесом самим, а не досягненням конкретної мети, не допомогою конкретній людині, а наданням звітів якихось. Коли вже мова заходить про допомогу конкретній дитині, в конкретних обставинах, от тут сама система дає збій.
Дуже багато речей, які потрібно змінювати, і тому в громадському секторі простіше працювати. Ти можеш швидше реалізовувати якісь проекти, ти захотів допомагати такій категорії дітей, ти написав проект, знайшов якогось донора, і ти вже його реалізовуєш. І ти можеш спокійно нарікати: «А, держава нічого не робить, а я от такий все роблю».
Сьогодні всі розуміють, що інтернатний заклад погано впливає на розвиток дитини. Але змінити систему виховання дітей в інтернатних закладах, або реформувати систему інтернатних закладів, виявляється, дуже складно, майже неможливо сьогодні. Про це говориться вже більше 10 років, але це система з 1000 закладів, де працюють десятки тисяч працівників, де більше 100 тисяч дітей перебуває. Ці заклади досить швидко змінюють назву, статут, по-іншому починають працювати, по-іншому дітей приймати і т.д. І це проблема.
Інтернатів менше не стало
Інтернатів менше не стало. Але вони змінюють вивіску, вони починають інших дітей приймати, вони починають ходити по сім’ях пропонувати свої послуги. І, на жаль, ця послуга не та, яка дозволить сім’ї вийти на новий рівень, або збереже дитину в сім’ї. Це та послуга, яка, навпаки, скаже сім’ї: «Слухай, ну в тебе нема чим годувати дитину, ви досить не благополучна сім’я, ви пиячите, дивись, дитина в лахмітті ходить, а у нас все є, а у нас рівень забезпечення 10 тисяч гривень на місяць на дитину. Ви ж собі не можете цього дозволити? А ще, якщо буде гірше, то позбавимо батьківських прав». Тобто, це я спрощено кажу про процедуру, але воно збоку так виглядає. Тому що пропонують дитині, яка недорозвинута в такій сім’ї неблагополучній, заклад за 200 км, там діти з проблемами розумового розвитку.
Ми хочемо, щоб дитина не виходила з соціуму, щоб вона не була у спеціалізованому закладі. Якомога більше проводила часу зі своїми однолітками
А потрібна, навпаки, інклюзивна освіта. Це включення дитини з особливими потребами (дитини з інвалідністю, з вадами розумового розвитку) в процес навчання в школі звичайній. Ми включаємо в соціум. Тобто ми хочемо, щоб дитина не виходила з соціуму, щоб вона не була у спеціалізованому закладі. Починаючи з садочка, змалечку, з народження вона якомога більше проводила часу зі своїми однолітками, спілкувалася з дітьми, з іншими сім’ями, а не була позбавлена цього спілкування і, вийшовши з інтернату спеціалізованого в 16-18 років, взагалі не розуміла, що з нею відбувається.
Це питання інклюзивної освіти, закритості системи, хоча це не визнається. Якщо відбувається жорстоке поводження, насильство, воно не вийде поза інтернат. Дитина обмежена цими вихователями. Кому вона буде жалітися? Тому все це заминається на рівні інтернату.
Звільнили 12 тисяч соціальних працівників, тому що немає фінансування. Це фінансування в інтернатних закладах – неефективне. Ми витрачаємо гроші на більш вартісну і неефективну систему для дитини, ніж інклюзивна освіта
Звільнили 12 тисяч соціальних працівників, тому що немає фінансування. Це фінансування в інтернатних закладах – неефективне. Ці 12 тисяч працівників коштували 300 мільйонів гривень на рік. Багато? Багато. Але система інтернатна коштує 6 мільярдів гривень на рік. Ми витрачаємо гроші на більш вартісну і неефективну систему для дитини, ніж інклюзивна освіта.
Наскільки цінна дитина для нас, чи це просто суб’єкт, якому ми повинні надати десь послугу?
Якщо їм потрібно надавати якісь послуги, то давайте в громаді зробимо ці послуги, хай дитинка приходить і отримує ці послуги в громаді, а не відірвана від сім’ї. Це людські речі. Це питання цінностей. Це питання наших з вами цінностей, цінностей суспільства. Наскільки цінна дитина для нас, чи це просто суб’єкт, якому ми повинні надати десь послугу? Якщо це людина, яку ми поважаємо, любимо і хочемо для неї найкращого, то де той інтерес? Хіба інтернатний заклад є найкращим закладом для дитини? Чи все ж таки це сім’я, там, де дитина може природно виховуватись?
Більше 100 тисяч дітей в інтернатних закладах, то з них сиріт – це 8-9 тисяч. Всі інші – це батьківські діти
Всиновлюють менше. Серед українських сімей стоїть черга на дітей, але всі хочуть здорову дитину. Коли я кажу, що більше 100 тисяч дітей в інтернатних закладах, то з них сиріт – це 8-9 тисяч. Всі інші – це батьківські діти. А з цих 9 чи 8 тисяч дітей, які в інтернатних закладах, діти сироти, дійсно, частина – це діти старше 12 років. Ще частина з цих дітей – з вадами розвитку, мають інвалідність, мають хвороби. Українські сім’ї не готові приймати сьогодні таких дітей, хоча є сім’ї, які сьогодні і з Даун-синдромом, ВІЛ-інфікованих дітей, і з ДЦП дітей приймають, але це дуже мало сьогодні.
Сьогодні зменшується кількість усиновлених дітей, але і зменшується кількість дітей-сиріт. Поки що. Невідомо, чи не отримаємо ми через рік-два знову безпритульних на вулицях, оскільки ніхто не знає, як ситуація буде розвиватися з конфліктом на Сході
Сьогодні зменшується кількість усиновлених дітей, але і зменшується кількість дітей-сиріт. Поки що. Невідомо, чи не отримаємо ми через рік-два знову безпритульних на вулицях, більше дітей сиріт, і збільшення кількості дітей в інтернатних закладах. Оскільки ніхто не знає, як ситуація буде розвиватися з конфліктом на Сході. Оскільки немає цих 12 тисяч соціальних працівників, які саме були покликані виявляти проблеми в сім’ях і виявляти неблагополуччя.
Для кожного регіону, а, можливо, і для кожного інтернату, треба своя окрема програма реформування.
Хвилює те, що навіть ті заклади в зоні АТО, з яких були вивезені діти, сьогодні заповнюються. Притулки, будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати заповнюються дітьми, і досить вже багато дітей там перебуває. Що це за діти – напевне ніхто не знає. Чи це батьки самі залишили, чи хтось від них забрав цих дітей. Ми підозрюємо, що можуть бути і випадки вивозу таких дітей за територію України, на територію РФ.
Хоча б дайте на Донецьку, Луганську область 700 працівників, які б працювали з людьми. Те, що я бачив на власні очі, коли сім’ї взагалі адекватно не сприймають ситуацію, оскільки живуть в зоні бойових дій. Коли там пробудеш кілька днів, то і сам неадекватно сприймаєш цю ситуацію. Коли постійна загроза, вибухи, людина якось звикає до цього, щось стається на психологічному рівні. Ти по-іншому ставишся до життя. Тому їм потрібні такі працівники, які б працювали з ними, можливо, якби таких працівників було більше, то більше людей поїхало б на безпечну територію.
На жаль, багато ще дітей залишається в буферній зоні
На жаль, багато ще дітей залишається в буферній зоні. Десь місяця півтора тому я був у Пісках, біля Донецького аеропорту, і останню дитину, 9-річного хлопця, ми забрали тоді, вивезли. Батько, мати жили разом з дитиною, і ми працювали близько 2-х годин, щоб запевнити батьків, що треба забрати дитину звідти. На весь населений пункт залишилось 15 людей і 1 дитина, ви навіть не уявляєте, що в голові тієї дитини. Це дійсно понівечена доля, і важко навіть збагнути, якого рівня фахівець там має працювати, і чи можна щось зробити, щоб повернути дитину до нормального життя.
