Без перепустки неможливо вивезти дітей з окупованого Донбасу – волонтер

Гості передачі «Ваша Свобода»: Руслан Колбаса, директор департаменту захисту прав дитини та усиновлення; Тетяна Носач, психолог-волонтер ГО «Допоможемо».

Олександр Лащенко: Діти війни, війни на Донбасі, яка не переривається, незважаючи на оголошені так звані «перемир’я». Психологічні проблеми дітей-переселенців і дітей, що живуть у зоні АТО і на окупованих територіях. Про це ми будемо говорити з гостями студії.

Embed share

Ваша Свобода / Діти і війна

відео Радіо Свобода

Embed share

The code has been copied to your clipboard.

The URL has been copied to your clipboard

---

No media source currently available

0:00 0:20:00 0:00

ЗАВАНТАЖИТИ

• 34 kbps | Real Audio
• 36 kbps | Windows Media
• 32 kbps | MP3
• 128 kbps | MP3

Pop-out player

Різні дані наводять. Офіційна кількість переселенців з Донбасу і Криму на підконтрольну Україні територію – 1 290 тисяч. Це статистика від Міністерства соціальної політики України.

Кількість саме дітей-переселенців, за даними ООН, складає 154 тисячі. Хоча знову ж таки це все не точні дані. Є навіть статистка, за якою кількість дітей-переселенців до півмільйона.

Пане Колбаса, що вдається робити державі для того, щоб було менше цих проблем з реєстрацію? Вдається вирішувати?

​Руслан Колбаса: У першу чергу, так, дійсно та цифра, яку Ви озвучили, кількості дітей-переселенців і кількості осіб, які вимушено переміщені з території проведення АТО, набагато-набагато, я думаю, більша. За нашими даними, дітей 167 тисяч. Але це ті, які зареєстровані в управліннях праці та соціального захисту населення. І ми кажемо про те, що є багато дітей, батьки яких не звертаються, або ж немає потреби звернутися до соціальних служб – вони адаптувалися. Живуть, скажімо, вже нормальним життям в інших регіонах. Це та кількість дітей, яка офіційно звернулася до служб у справах дітей, до управлінь соціального захисту населення.

У першу чергу я хотів би сказати, що на сьогоднішній день та проблема, з якою стикається міністерство у захисті дітей, то це діти, які приїхали без супроводу рідних батьків, якщо батьки залишилися на непідконтрольних територіях, вони перебувають з бабусею, з дідусем, з тіткою, з дядьком.

І тут виникає питання нашого законодавства, взагалі яким чином і як прописане надання цієї допомоги, виплат, і як це найшвидше оформити. Міністерство стикалося з проблемою, що є законні представники. На сьогоднішній день біля тисячі дітей, які приїхали без законних представників. А законний представник – це батько, мати або опікуни, прийомні батьки, вихователі, якщо це дитина-сирота.

Ми зараз розробляємо новий порядок закону у представництві. Він, у принципі, вже розроблений і зараз на погодженні. Найближчим часом вийде наказ щодо врегулювання цього питання.

Але ще більша проблема була, з якою ми вже впоралися і внесли відповідні зміни, то це діти, батьки яких невідомо де загинули або у полоні, а юридичного підтвердження цьому немає. Немає свідоцтва про смерть, немає взагалі документів, ніяких райдержадміністрацій або міськвиконкомів з тієї території. І тут виникають питання, як захищати права дітей, яким чином влаштувати дитину у прийомну сім’ю, у будинок сімейного типу? Якщо навіть є родичі, то встановити статус.

Ми у дуже стислі терміни внесли зміни до 866 постанови, прописали чіткий, простий механізм. Якщо немає підтвердження, то складається акт, три особи, скажімо, служба у справах дітей, охорони здоров’я та міліція, і впродовж семи днів дитина може отримати статус, дитина позбавлена батьківського піклування, відразу ж призначається опікун. Держава починає виплачувати два прожиткових мінімуми.

Це та ситуація, коли згідно зі ст. 52 Конституції України, захист прав дітей-сиріт є пріоритетом держави. І якщо взагалі казати про сімейні форми, то кількість дітей-сиріт знижується в Україні. Але у зв’язку з подіями, які є, ми бачимо, що найближчим часом може все-таки збільшуватися кількість дітей. А найгірше те, що на тій території діти-сироти, діти перебувають у тих закладах, з яких уже були вивезені, а зараз ми нічого не можемо зробити. Там немає офіційної влади, там немає розпоряджень, на окупованій території. І тут виникають питання, як захистити права цих дітей, як надати психологічну, як загалі встановити статус цих дітей, як нам починати виплати, якщо дитина перебуває там?

– Я хотів би уточнити. За Вашою статистикою, дітей-переселенців з Донбасу та Криму 167 тисяч, так? З Криму теж?

Руслан Колбаса: Так.

– А є бодай якась приблизна статистика, скільки дітей залишили Україну у зв’язку з війною на Донбасі і переїхали до Росії, наприклад?

​Руслан Колбаса: У нас є дані тих сімей, які ми можемо контролювати. Це прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, які виховують дітей-сиріт. До 15-ти дитячих будинків сімейного типу з Луганська і з Донецька виїхали на територію Російської Федерації.

– У кожному будинку скільки приблизно діток?

Руслан Колбаса: Від п’яти до десяти. Це раз.

А інша ситуація, коли є сім’ї опікунів, коли рідні, там дідусь або бабуся, коли спитати або проконтролювати держава не може, враховуючи те, що перетин даних територій є…

– А на окупованій території приблизно скільки залишилося? Є якась статистика?

Руслан Колбаса: Офіційної статистики у нас немає. Це те, що ми спілкуємося з громадськими організаціями. За одними даними, це більше двох тисяч дітей. Хоча це не є офіційні дані.

Коли починалася активізація даної ситуації, то в першу чергу питання виникали щодо вивозу або евакуації дітей у закладах. Тому що, якщо є рідні, якщо це є опікуни, то вони могли виїхати безперешкодно. Питання виїзду дітей із закладів, дітей-сиріт з системи Міносвіти, МОЗ стояло першочерговим. Дітей відправляли у літній період на оздоровлення.

– А загалом скільки в Україні дітей-сиріт?

​Руслан Колбаса: Всього на сьогоднішній день 90 тисяч дітей-сиріт. З них уже 87% перебувають у сімейних формах виховання. Це прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу і опіка.

– Пані Носач, дуже серйозні проблеми! Як їх можна вирішити психологам, волонтерам, надання допомоги? Бо, дійсно, скажімо, дитина років десяти переїхала з того ж Донецька, немає батьків з різних причин – це ж дуже серйозне випробування. Як це можна вирішити? Що робити? Що Ви, наприклад, робите?

Тетяна Носач (переклад): Я займаюся дітьми на тій території, тобто у Донецьку.

– Як Ви тримаєте зв'язок з тією територією?

Тетяна Носач: Я приїжджаю туди. Я працюю там волонтером. Я сама є переселенкою. Своїх трьох дітей я вивезла сюди, у Київ.

– Востаннє коли Ви були у Донецьку?

Тетяна Носач: Я на минулому тижні повернулася з Донецька.

– І знову скоро їдете, так?

Тетяна Носач: Я їжджу практично кожних вихідних.

– Проблем немає з перетином так званої «лінії зіткнення»?

​Тетяна Носач: Я її називаю кордоном, тому що коли митники і прикордонники, то це вже кордон.

Є проблеми у тих, у кого немає перепустки. Але перепустку зробити офіційно дуже складно. Зізнаюся, що я його робила теж не зовсім офіційно, тобто я платила гроші для того, щоб отримати перепустку. Хоча у мене всі дані є.

Люди в Донецьку мають отримувати перепустку на території України. Виїхати на територію України без перепустки вони зараз не можуть.

– А зараз яка взагалі ситуація у так званій «ДНР» з наданням допомоги дітям, піклуванням над ними?

Тетяна Носач: Оскільки я сприймаю їх нашими мешканцями, громадянами України, я хочу думати про те, яка тут ситуація, як ми готові опікуватися цими дітьми і цими сім’ями.

Ситуація така, що там дуже важко.Діти кілька місяців жили в ситуації, коли бомбили. Дуже багато хто жив у бомбосховищах, частина дітей кілька місяців начувала у ванних кімнатах, тобто дітям, як колиски, влаштовують у ваннах, тому що у кімнаті жити небезпечно, тому що може вибити вікна, і діти дуже сильно лякаються. Діти, звісно, дуже налякані. Коли ми з дітками працюємо і малюємо з ними, то вони малюють в основному зброю, вибухи. Нам довелося навчитися, як дітям повідомляти про смерть близьких, про смерть мами або ж про смерть молодшого братика.

Звісно, ми думали, що нам ніколи не доведеться з подібним стикатися, але це наразі постійна робота психологів у Донецьку. І найстрашніше – це те, поки йде цей процес, справжню допомогу надати дуже складно. Адже процес не закінчився.

– Війна триває.

Тетяна Носач: Так.

У сім’ї немає соціальної неперервності. Зруйноване все, а мама з татом, якщо вони й лишилися, не в змозі утримувати дитину, тому що вони самі потребують подібної допомоги. Ми, як пожежники, просто. Ми гасимо пожежу, а причини пожежі зараз, звісно, ми усунути не можемо.

Я не тільки психолог, а є й соціальним працівником. Я розумію, наскільки зараз серйозна ситуація на непідконтрольних Україні територіях з документами. Діти народжуються – офіційних документів не отримують. Дітям виповнюється 16 років – лишаються без паспортів. А це наші громадяни, громадяни України.

– А так звана «ДНР» якісь свої документи видає чи ні?

Тетяна Носач: Видає. Лікарні починають видавати довідки, медичне свідоцтво про народження зі своїми штампами, де написано «народна республіка». Відповідно вникають складнощі, якщо потім вивезти дитину з таким документом через кордон, отримати тут нормальні українські документи.

Але, більше того, зараз уже без перепустки, от я останній раз їхала, людей знімають. Навіть якщо є довідка переселенця, то на українському кордоні людей знімають і не пропускають без перепустки виїхати. Звісно, з дітьми і не ризикують люди виїжджати, тому що це дуже складно. Багато чуток ходить виправданих і невиправданих, багато було нехороших ситуацій на лініях зіткнення. Дуже небезпечно виїжджати.

– У чому саме небезпека? Обстріли? Що?

Тетяна Носач: Автобус можуть затримати на дуже багато годин і доведеться ночувати там, на лінії фронту. А це дуже страшно.

– Українська сторона чи та сторона?

Тетяна Носач: Затримує українська сторона.

Я ще дивлюся на те, що є потік людей, які пожили тут, коли переселилися, евакуювалися, і повертаються, тому що тут вони не змогли адаптуватися. Це не голосування ногами. Це просто повернення туди, де є хоча б кватира, за яку не треба сплачувати.

– Кореспондентка Радіо Свобода, яка побувала у таборі для дітей-переселенців на Київщині, поцікавилася у них і у тих, хто їм допомагає, як живеться у цьому таборі без війни.

Дитина (переклад): Наш табір називається «Лісова застава». Ми прокидаємося, йдемо до школи. Потім приїжджаємо, і у нас обід. Ми приходимо, зазвичай ходимо на прогулянку, з прогулянки, то у нас спілкування або якесь заняття психологічне. Ділимося своїми відчуттями, що накопичилося за день, хороші чи погані емоції. Потім у нас трішки вільного часу, потім йдемо вечеряти, а потім у нас або фільм, або баня. У різні дні по-різному. Потім відбій.

Дитина: Іноді бувають конкурси, майстер-класи бувають з вишивання, з музики, з малювання.

Дитина (переклад): Нехай війна закінчиться – я туди повернуся. Сказали назвати кімнату, а я думаю: «Вовки»? Ні! «Злюки-бобри». Всі погодилися. І так тепер і висить у нас три таблички: «Злюки-бобри», «Стукати», «Мир».

Дитина (переклад): Дуже сильно сумую за друзями і вже хочу повернутися додому.

– Якою ж ви бачите Україну?

Дитина (переклад): Щасливою, багатою і з «літаючими тарілками». Хто на нас нападе, то «літаючі тарілки» допомагають нам.

– Пане Колбаса, скільки взагалі таких таборів по країні, де територія контролюється Києвом?

​Руслан Колбаса: 48 тисяч сімей є у центрах соціальних служб під соціальним супроводом. Це безпосередньо переселенці. Це ті, у яких розроблений план їхньої реабілітації, широкі заходи. Але до центрів соціальних служб звертаються набагато-набагато більше переселенців, які потребують тієї чи іншої допомоги. Вони, згідно з нормативно-юридичними документами, оформленими по одноразовій допомозі, але 48 тисяч стоять під соціальним супроводом. І це велика кількість дітей, які є в цих сім’ях, які потребують соціальної допомоги.

Зараз ми стикаємося з тією проблемою, що треба вчити спеціалістів, які не були готові, психологів, соціальних працівників.

– Вже більше року триває війна. Процес уже йде?

Руслан Колбаса: Безперечно. Тобто є фонди, які нам допомагають у цьому питанні. Є громадські організації. Наприклад, розроблені методичні не просто листи наших структурних підрозділів, а є цілі посібники.

– З держбюджету виділяються певні кошти централізовано на це?

Руслан Колбаса: На сьогоднішній день, згідно з програмою, планом заходів по Конвенції ООН, передбачили такі підготовчі семінари для спеціалістів центрів соціальних служб і також передбачені в рамках міністерської програми підвищення кваліфікації. Але це невелика кількість.

А велика допомога? Наприклад, Фонд Еберта нам допомагав у підготовці наших спеціалістів, соціальні працівники готувалися також за ПРООН програмою. Зараз у нас є проект Світового банку, де ми величезний блок закладаємо щодо підготовки наших спеціалістів.

Тому що ми розуміємо, що якщо зараз не допомогти і не тільки у контексті дитини, а взагалі родині, тому що стикаються з тими проблемами, до яких не були готові. Це нова громада. Це проблеми з житлом. Перші, мабуть, і головні проблеми – це працевлаштування.

– А скільки держава, наприклад, виділяє у 2015 році? Добре, міжнародні партнери допомагають, але ж вони не можуть покрити всі видатки на вирішення цієї проблеми.

Руслан Колбаса: У рамках ПРООН зараз готується. Ми можемо казати не тільки про кількість коштів, які ми будемо забезпечувати, а порядку 20-30 виїздів наших груп у Київ для того, щоб навчити. Тому що це не є проблема. ПРООН – це будуть кошти, які держава буде брати в кредит, це не просто допомога безповоротна.

– Наприклад, сім’я переселенців, дитина, адже у нас у всіх зараз є мобільні телефони, то куди ж звертатися? До Вашого департаменту можна звернутися? У Вас є «гаряча лінія», якщо виникають якісь проблеми?

​Руслан Колбаса: Є «гаряча лінія» Міністерства соціальної політики і департаменту. 278-40-45 – це Департамент захисту прав дітей та усиновлення.

– Ми звернулися за коментарем до нині народного депутата, а свого часу омбудсмена з прав дитини при президентові України Юрія Павленка.

​Юрій Павленко: Дві третини евакуйованих з Донбасу дітей до сьогодні не зареєстровані внутрішньо переміщеними особами і не мають підтримки від держави.

По діючій постанові Кабміну законними представниками дитини є батько або мама. І тільки вони можуть подати документи на реєстрацію. Разом з тим Сімейний кодекс визнає родичами і діда, і бабу.

Є ще одна проблема. Діти, які народилися за цей рік. За нашими оцінками, народилося близько 30 тисяч дітей, отримали свідоцтво про народження трошки більше 3 тисяч.

– Та територія, яка Україною контролюється, що ж треба зробити, щоб поліпшити ситуацію, на Ваш погляд?

Тетяна Носач: Треба, звісно, визначити, якщо дитина приїхала без батьків, то хто буде її законним представником, щоб дитину штучно не осиротили, якщо вона приїхала, наприклад, з бабусею.

– А це відбувається?

Тетяна Носач: У мене таких даних немає. Я з такими дітками не працюю. Але я так розумію, що, оскільки способи будуть вишукуватися, можливо, шукатимуться такі способи – визнати тимчасово без батьківського піклування.

– А на сьогодні робиться все для цього державою Україною чи ні?

Тетяна Носач: Ні.

– Що можна зробити? Ви ж щодня стикаєтеся з цими питаннями. Які Ваші пропозиції? Ви не є народним депутатом, не є політиком, не є чиновником, але Ви це робите. Що ж можна змінити конкретно, нагально?

​Тетяна Носач: Конкретно зараз я, наприклад, змінила те, щоб діткам, які є під контролем держави, за яких несе відповідальність держава, а це діти-сироти, незалежно від того, на якій території України вони проживають, тобто на окупованій чи не на окупованій, відновила б їм виплати. Тому що це все рівно наші діти. І якщо вони загинуть від голоду на території, ми будемо говорити про те, що несла відповідальність інша сторона за це, тому що окупувала, але нам, нашій совісті від цього легше не буде.

– Тобто відновлення виплат, на Ваш погляд. Що ще?

Тетяна Носач: Так, хоча б дітям-сиротам і інвалідам.

Ось це розселення по таборах. Уявляєте, як страшно жити, коли багато сімей з однаковими, однотипними, вони фрустровані, не бачать перспективи, вони, як з корінням, вирвані зі свого життя і кудись перенесені у тимчасове. Це жахливо насправді.

– Яка ж альтернатива за нинішніх умов?

Тетяна Носач: Розселення якесь. Ви кажете, що треба робити, а вони хай думають, як. Треба розселяти. Взагалі у жодній країні людей, навіть у відносній нестабільності, не збирають разом.

– Перший пункт – відновлення виплат. Другий – розселення. Що, на Ваш погляд, ще треба зробити?

Тетяна Носач: Пропускна система. Людям треба дати можливість хоча б проголосувати ногами. Взяти і виїхати на цю територію, якщо вони готові.

– В Україну?

Тетяна Носач: Так. Але цю можливість наразі ліквідовано. А як отримати паспорт? Багато людей зараз залишалися там без документів, які підтверджують належність до України.

– На Донбасі, контрольованому сепаратистами?

Тетяна Носач: Так. Відповідно треба знайти такі способи, як це можна зробити. Якщо це буде диверсійна група, то вона знайде можливість, як перетнути кордон.

– Геннадій Москаль, керівник адміністрації на Луганщині, демонстрував, що фактично те місце кордону на Луганщині, яке він відвідав, було відкритим і для фур, і для всього. Це я цитую самого пана Москаля. Я нічого не придумую. А тут є проблема.

​Тетяна Носач: Так. А кордон зачинений саме для найменш захищених прошарків населення насправді.

– А як звернутися до вашого гуманітарного фонду «Допоможемо» переселенцям з Донбасу, тим же дідусям, бабусям, можливо, самим діткам?

Тетяна Носач: «Гаряча лінія». 080-090-001.

– Можна у будь-який час?

Тетяна Носач: Так, це цілодобова лінія.

– Що ж важлива тема, гострота якої не спаде ще не один місяць і не один рік – не треба бути пророком.

На цю ж тему:

01.06.2015 Права дітей під прицілом війни 1 червня – Міжнародний день захисту дітей. Як змінились завдання щодо дітей в Україні під час бойових дій? далі