Київ – Капелан Олег Марінченко розповів Радіо Свобода про випадки, коли був «на волосок» від загибелі у Донецькому аеропорту й про те, якою важливою є допомога товаришів. Він пояснив чому навіть найважчі поранення краще смерті, й чому так важко переносити втрату побратимів.
(ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК: Капелан із аеропорту: «Коли стріляли з авіаційної зенітки, то всередині все літало»)
Якось я підірвався на гранаті, але як казав Остап Бендер, «отделался легким испугом». Після чергування, коли бійці вже готувалися поспати, я пішов «по одній справі» – туалет шукати. Це було на четвертий чи на п’ятий день. Перед цим був бій, я був втомлений і не захотів турбувати товаришів. Я пішов сам і потрапив на розтяжку.
Там висіла замаскована граната
Командир перед цим попереджав усіх, щоб туди не ходили, бо там стоїть розтяжка. А забув і тому так сталося. Там висіла замаскована граната, а я її не побачив.
Ти знаєш, що через три секунди буде вибух і комусь буде дуже боляче, чи, може вже і життя не буде
Граната влаштована таким чином, що спочатку вибухає капсуль, потім бойок. Спочатку чуєш такий звук – «пах», а після нього ти знаєш, що через три секунди буде вибух і комусь буде дуже боляче, чи, може вже і життя не буде. Тож у мене було приблизно три секунди для того, щоб сховатись.
Там була невелика кімната і далеко не втечеш, тому на третій секунді я просто повернувся спиною до гранати – я був в бронежилеті. Стався вибух і я відчув, що один осколок потрапив у стегно, а ще один «просік» плече на виліт.
Та все обійшлося, навіть крові майже не було. Лікар мене оглянув і заклеїв поранення лейкопластиром. Хлопці зразу, звісно, всі перелякалися. Усі почули – всередині приміщенні стався вибух, а потім дізналися «капелан підірвався на гранаті».
Оце розповідаю й думаю, що казав про себе, що я бійцям клопоту не завдавав. Завдавав, виходить. Але вони побачили, що зі мною все добре, здивувалися і посміялися. Думаю, вони більше злякалися того, що я їх покину, бо ж я їм казав, що не покину.
Командир по радіостанції доповів командуванню, що «капелан підірвався на гранаті, але завдяки чітким діям нічого не трапилось і він з нами». Це був такий кумедний випадок, після цього, як каже молодь, був «респект і уважуха».
Ми не могли на всіх постах виставити людей, тому деякі місця були заміновані
Іншого дня, правда, був уже не такий випадок. Боєць також підірвався на розтяжці, осколок влучив йому у скроневу частину і він загинув. Ми не могли на всіх постах виставити людей, тому деякі місця були заміновані. У бійця вже був досвід «на вежі», він думав, що все знає, не послухав товариша, який його попередив, що там заміновано. І загинув.
«Хто тут військовий – я, капелан, чи ви, хлопці?»
Я розповідав хлопцям Євангеліє Ісуса Христа. Я казав, що кожен з нас може померти у будь-який день – сьогодні, завтра, через рік чи через десять, але це залежить тільки від Господа. Він дарує вічне життя кожному, хто віддасть своє життя йому в руки. Не буде сподіватися тільки на свій досвід та силу, бо багато є таких випадків, коли ти нічого не можеш вдіяти.
Наприклад, коли я виїжджав на БТРі з вишки, ми підірвалися. Чи на фугасі, чи у нас влучили з гранатомета. У нас відірвало колесо, розірвало коробку передач й БТР зупинився. Я не «відключився», а водій і стрілок-наводчик втратили свідомість. Я почав гукати хлопців. Спочатку отямився один боєць, подивився, помацав себе і каже: «Я повністю в порядку, я повністю цілий». Потім він заліз, почав трусити водія й той теж опритомнів. Хоча вибух був дуже сильний, у мене зірвало каску, повідкривались всі люки, але коли виліз водій, оглянув себе, то й він не зазнав жодного ушкодження.
Ми підірвалися метрів 400-500 від «вишки», якраз на цій «дорозі смерті». Хлопці питають: «що будемо робити?». А думаю про себе: «Хто ж тут військовий – я, капелан, чи ви, хлопці?». Та я був старший від них, роздивився навколо й запропонував повзти. Там трава така суха була, сантиметрів 50-60 висотою, і якщо повзти, то може й не помітять.
Ми один за одним поповзли, мабуть з півкілометра повзли, чи навіть більше
От ми один за одним поповзли, мабуть з півкілометра повзли, чи навіть більше. Хлопці казали, що дорога замінована, тому був ризик втрапити на міну. Потім уже встали на ноги і йшли пригинаючись.
Вихід з аеропорту контролював «Правий сектор» й вони могли нас підстрілити, не розпізнавши
Хлопці тим часом по радіостанції передали, що ми підірвалися, а нам сказали, що вислали за нами БТРи. А ми тим часом уже дійшли до кінця аеропорту – туди, де все було загороджено бетонним парканом. Аж тут дізнаємося, що БТРи заблукали, а далі йти ми не могли, бо вихід з аеропорту контролював «Правий сектор» й вони могли нас підстрілити, не розпізнавши.
Ми знову зв’язались з командирами й попросили попередити «Правий сектор», що три бійці з підбитого БТРА хочуть виходити з аеропорту. Після того ми вже вийшли і дійшли практично до самих Пісків. Але один десантник, коли дізнався, що ми йдемо пішки, сів на мотоцикл МТ із коляскою, й виїхав нам на зустріч, забрав нас й відвіз у підрозділ.
Руйнування видно одразу, а як людські душі покалічені не видно. Війна убиває людину психологічно і фізично
В аеропорту я зрозумів, що таке війна, зрозумів як вона калічить і вбиває. Коли я дивився на те, в якому стані приміщення навкруги – вони всі були зруйновані і в уламках – я думав, що так приблизно і з людськими душами. Тільки руйнування видно одразу, а як людські душі покалічені не видно. Для мене стало зрозумілим поняття «проклята війна». Війна убиває людину психологічно і фізично.
Мені найтяжче переносити смерть тих, кого я знав ще з «вежі». І хоч не при мені була смерть «Сєвера», а при іншому капеланові, який приїхав мені на зміну, весь час згадую, як я «Сєверу» розповідав про Христа. Хлопець пручався, казав, що язичник і у Бога не вірує.
Його просто розірвало на частини снарядом. Це мене вразило найбільше.
І після другої поїздки, коли аеропорт практично захопили, я не міг собі місця знайти. Я ж знав дуже багато з тих, хто тоді загинув, бо ніс з ними службу 17 днів. Для мене ці смерті найтяжчі. Це те, про що я згадую, й те що постійно переживаю. Не поранення. Не важливо, які поранення – легкі, середні, чи навіть тяжкі. Головне, що людина буде жити. Мене не зачіпало ані розірване м’ясо, ані зламані кістки. Мені болять втрачені людські життя.
(ДАЛІ БУДЕ)
Перша, третя та четверта частини розмови з капеланом Олегом Марінченком:
 15.05.2015Капелан із аеропорту: «Коли стріляли з авіаційної зенітки, то всередині все літало» «Бійці запитали, чи можна стріляти по церкві. Там була снайперша» далі  19.05.2015«Для чого нас перед аеропортом обшукували російські військові?» – капелан «Прямою наводкою бив танк, а у нас була тільки стрілецька зброя» – Олег Марінченко далі  20.05.2015«Треба було залишити аеропорт раніше. Було б менше жертв» – капелан Марінченко «Деякі поранені вибиралися групками. Вони якось повилазили з-під уламків у ту ніч, коли наші залишили аеропорт» далі |
