Київ – В останні дні захисту Донецького аеропорту по ньому били прямою наводкою з танків. Капелан Олег Марінченко розповів Радіо Свобода, як падала вежа й як рятувалися захисники аеропорту. На його думку, командуванню не вистачило сміливості ухвалити рішення про вчасне виведення людей і «не залишати людські життя на загибель».
Я був із 93-ю бригадою. Більшість бійців там була вже «обстріляна». Всі вони такі «живчики». Їм тільки дай автомат, гранатомет чи снайперську гвинтівку, вони намагались постійно щось видивлятись, стріляти. Їм постійно забороняли, мовляв, не дратуйте їх, не стріляйте, у нас перемир’я, відповідаємо тільки коли нас атакують.
А от у «вісімдесятці» було багато необстріляних. Багато з хлопців просто були у ступорі. Вони біля командира стояли, або сиділи – не розмовляли, не реагували, спати не лягали. Я підходив і роздавав їм шоколад. Казав: «Хлопці, лягайте спати, відпочиньте».
Перший тиждень я чергував на барикаді з Сашою «Бородою». Із 93-ї хлопців приїхало менше й тому не вистачало людей, щоб поставити в пару на чергування.
Я у перший день промовчав, думав, буду служити тільки духовно. На другий день чую, вони говорять між собою про те, що все погано і що нас розбито. Тоді я запропонував почергувати з кимось у парі. От я з Сашею сидів на барикадах, чергував. Один із нас дивився у тепловізор, а інший спостерігав за своїм сектором. Я розповідав йому Євангеліє, розповідав про Бога, про своє життя, а він мені – про своє.
Хороший хлопець, сержантом був, мав у Києві бізнес свій непоганий. Все покинув і поїхав воювати
Цей Саня загинув. У мене була ще надія, що він у полон попав. Думав, може його відпустять або обміняють. А потім мені подзвонили бійці, коли вже їхали на похорон. Мені дуже прикро, що він загинув. Ми багато днів і ночей просиділи на цих барикадах, здружилися. Загинув… Дуже хороший хлопець, сержантом був, мав у Києві бізнес свій непоганий. Невеличкий, але свій. Він все покинув і поїхав воювати.
Я один раз вистрілив. І побачив, що толку з цього, як з козла молока. В мене, по-перше, зір не той, а по-друге, у мене склалося чітке переконання, що мені стріляти сенсу немає. Хоча, там така обстановка, що барикада стоїть всередині приміщення цього великого залу. Треба було тримати оборону, щоб ніхто туди не зайшов. На тій відстані, поки ворог не зайшов в залу, кадирівці чи росіяни не могли ані докинути гранату, ані вистрелити з підствольного гранатомета. Стріляли, але воно не долітало до нас. Тому треба було не допустити, щоб вони зайшли.
Якщо я вже взяв зброю і сидів там на охороні ділянки, то я був вже готовий служити як боєць, а не капелан. Багато молився про те, щоб не довелось стріляти, щоб вони не дійшли, щоб Бог зруйнував їхні плани. Бог почув мене – стріляти мені не довелося. При іншій атаці я спостерігав у тепловізор, а Саня відстрілювався. А через тиждень вже підвезли бійців, і Саня сказав, щоб я не стояв з ним на варті, а займався своїми справами.
Було дуже багато поранених, кожен день приблизно по 12-15 «трьохсотих»
Справ було багато. Тоді посилилися бої , атаки не припинялися. Було дуже багато поранених, кожен день приблизно по 12-15 «трьохсотих». Ми з Ігорем (лікарем, який мав позивний «Псих») надавали допомогу пораненим бійцям. Було багато контужених і бійців, яких зачепило уламками. Тоді почали вже з’являтися «двохсоті».
«Часом ми сиділи і просто чекали своєї смерті»
Кожен капелан, як і кожний боєць, заїжджають на певний період часу. Коли я приїжджав до аеропорту першого разу, бійці змінювались кожен тиждень, а коли вдруге – то кожні два. Я думав про те, що витримати цей час, коли бій йде практично постійно, дуже важко. Людина виснажується фізично і морально. Тож, вважаю, міняти людей треба було таки через тиждень.
«На вежі» я був практично дві ротації – 11 днів, до 14 не дотягнув. Я чекав, коли мені на зміну приїде інший капелан. У новому терміналі я був два тижні. З нашого батальйону тоді теж направили капелана молодого хлопця – Андрія, 23-24 роки. Він пройшов Майдан. Ми з ним товаришуємо в церкві. Він дуже гарний хлопець, гарний брат у Христі, сміливий. Він погодився поїхати в аеропорт.
Була ротація і вже почали вивозити бійців, а мені не вистачило місця спочатку в одній машині, а потім наступного дня – на іншій. Поки я не міг виїхати, ми з Андрієм були разом на капеланській службі. Бої посилювалися, нас почали обстрілювати з танків. На третій день попередили, що вже приїде машина і можна буде поїхати. Я тоді сказав йому, що він може виїхати замість мене.
Часом ми сиділи з ним і просто чекали своєї смерті, чекали, що танк влучить просто у те приміщення, де ми знаходимося. Якби танк влучив туди, де ми перебували, то одного пострілу було б достатньо, щоб знищити 10-15 людей. Тож я подумав, що просто маю його підтримати у ці три дні. Але він не поїхав замість мене, він не злякався. Він залишився.
«Коли «вишка» впала, її ще день чи два обстрілювали з танка»
Вежу почали розстрілювати з танка разом із новим терміналом ще при мені. Це було, мабуть, 7 січня. Саме тоді вежа вперше обвалилася. «Вишка», як ми її називали, мала десь 24 поверхи й трималася на бетонних кутах. Вони поцілили по цих кутах й «вишка» обвалилася до шостого поверху. При цьому обвалі наш капелан отримав ушкодження: перебило ніс уламком бетону й у нього була зламана ключиця. Його вивезли в госпіталь, і приїхав інший.
Потім вежу далі розстрілювали з танка. За короткий час знищили її практично до першого поверху. Вже і ховатися там було ніде. Військові й капелани залишили вежу. Під’їхала бронетехніка, хлопці змогли завантажитись і виїхати. Це було приблизно на другий-третій день після того, як я виїхав звідти.
Коли «вишка» впала, її ще день чи два обстрілювали з танка. Стояв страшний сморід від пострілів, сірки та пороху
Коли «вишка» впала, її ще день чи два обстрілювали з танка. Капелан розказував, що там стояв страшний сморід від пострілів, сірки та пороху.
Раніше нас вивозили звідти два бронетранспортери. Цього разу, коли вони тільки під’їхали, їх одразу підбили з «ерпегешок», що були біля «рукавів» у новому терміналі. Там було небезпечно. Тому треба було йти або пішки, або вибиратися уночі.
Пізніше Андрій розказав мені, що і у те приміщення у новому терміналі, де ми були з ним удвох, теж поцілили з танка. А до того порозбивали всі основні бойові точки. Бійці були біля першого посту (там зазвичай розвантажували БТРи), на той момент залишилася тільки ця вогнева точка.
Потім підірвали перший поверх – завалило «кадировців» у підвалі. Наші бійці теж попадали. Провалилася підлога. Але, кажуть, що з наших ніхто тоді не загинув й бійці повилазили з підвалу.
«Поранені майже три доби повзли до Пісків»
Наших багато завалило, у тому числі й поранених. На той момент їх було приблизно тридцять
Прийшли ці бандитські угрупування, військові російські. Вони полонили тих, хто лишився живим
А тоді сепаратисти підірвали інші перекриття. І наших багато завалило, у тому числі й поранених. На той момент їх було приблизно тридцять. Їх не могли вивезти, бо при підриві вони попадали вниз, під уламки. Багатьох просто причавило. Всі, хто на той момент міг ходити, виходили звідти пішки. А потім прийшли ці бандитські угрупування, військові російські. Вони полонили тих, хто лишився живим.
(Це було 20-21 січня, зі слів капеланів Андрія, який приїхав на зміну Олегу Марінченку і капелана Леоніда, який був у диспетчерській вежі, – ред.)
Наші «прийняли» атаку й могли б відбити аеропорт, але за часи «перемир’я» ворог там сильно окопався і створив укріпрайон
Андрій виходив з вежі з бійцями останній. Льоня каже, що наші «прийняли» атаку й могли б відбити аеропорт, але за часи «перемир’я» ворог там сильно окопався і створив укріпрайон. Бойовики замінували територію протитанковими мінами, закопали танки в землю, колючий дріт поставили. Наші ініціювали атаку зі сторони вежі, але вона захлинулась. Наші відступили. Підбили наші танки. Якщо з вежі змогли всіх вивести, то до нового терміналу просто не могли підійти.
Деякі поранені вибиралися групками. Вони якось повилазили з-під уламків у ту ніч, коли наші залишили аеропорт
Я чув, що деякі поранені вибиралися групками. Вони якось повилазили з-під уламків у ту ніч, коли наші залишили аеропорт. І хоч у них були зламані ноги, кістки перебили уламки бетону, вони майже три доби повзли до Пісків. І доповзли.
Деяких з тих, хто залишився живим під уламками, ці бандити добивали. Хлопці деякі чули за стінами… Є такий киянин, який корегувальником був. Його вони не знайшли, але він чув, що за стінами знущалися і добивали поранених.
Деяких з полону забрали, я знаю точно, що забрали. Я вже бачив Остапенка з «вісімдесятки», він давав інтерв’ю по телевізору, що його вже обміняли. І деяких інших, чоловік вісім, мабуть.
Треба було залишити аеропорт раніше – було б менше жертв
Треба було залишити аеропорт раніше – було б менше жертв. Командири ж приїжджали дивитися на ситуацію й могли ухвалити розумне рішення…
Хоча мені здається, щоб ухвалити рішення залишити аеропорт, треба бути сильною людиною. Це означає взяти на себе відповідальність перед тими, хто буде запитувати і з’ясовувати обставини. Але ж вони залишили людські життя на загибель…
Перша, друга та третя частини розмови з капеланом Олегом Марінченком:
 15.05.2015Капелан із аеропорту: «Коли стріляли з авіаційної зенітки, то всередині все літало» «Бійці запитали, чи можна стріляти по церкві. Там була снайперша» далі  17.05.2015«В аеропорту я зрозумів, що означає проклинати війну» – капелан «Я знав дуже багато загиблих, бо ніс з ними службу 17 днів» далі  19.05.2015«Для чого нас перед аеропортом обшукували російські військові?» – капелан «Прямою наводкою бив танк, а у нас була тільки стрілецька зброя» – Олег Марінченко далі |
