Відчуваю, що музей Небесної Сотні виконає колосальну функцію – художник

Олена Герасим'юк

Івано-Франківськ – Перший музей Небесної Сотні відкриється на Прикарпатті вже за кілька місяців, ділиться планами автор проекту, художник Роман Бончук. Ідея створити музей виникла з роботи над іконою Небесної Сотні, яку митець написав невдовзі після трагічних лютневих подій, та діорами Майдану.

– Коли я закінчив діораму Майдану, в якій показав, як він починався і розвивався, показав конфлікти, виникло питання, що робити далі з цією роботою, де її розмістити. Потрібно було велике приміщення. Коли знайшлось приміщення, почались пошуки артефактів, які стосуються подій Майдану. Згодом виникла ідея музею.

Структура музею буде досить складною: в приміщенні буде архів, основний зал, мала галерея, де постійно будуть мінятись роботи, дитяча школа патріотичного виховання… Центральний зал буде суто експозиційний – діорами, картини, скульптури, фотографії, макети, барельєфи, безпосередньо атрибути Майдану: каски, бронежилети – все це буде тут.

– В основній експозиції будуть представлені тільки Ваші роботи, чи Ви запросите до співпраці інших митців?

– Деякі скульптори та художники зацікавились проектом і хочуть долучитись до нього. Але поки офіційно я нікого не запрошував. Зараз працюю з технічними моментами та ремонтом, коли все вирішу, ближче до відкриття, буду залучати художників з усієї України.

– На своїй сторінці у Facebook Ви детально описуєте частину експозиції, присвячену Роману Гурику – від картин до особистого архіву хлопця. Скажіть, чи будуть представлені такою ж мірою інші герої? Як це можливо технічно?

– Знаєте, це найскладніше питання... Зараз найбільше уваги приділено постаті Романа Гурика, тому що я його найкраще знаю, спілкуюсь з його батьком. Я виділив для нього цілий кут, де будуть речі Романа, роботи, присвячені йому, один скульптор готує барельєф. Також скульптура постаті Романа буде при вході. Звісно, це викличе деякі зауваження: чому хтось представлений більше, а хтось менше, адже всі – рівноправні герої. Тому ми плануємо робити присвяти окремим героям. Так буде простіше. Експозиція буде мінятись, присвячуватись Плеханову, Голоднюку та усім іншим, вона триватиме місяць, люди будуть приходити і вивчати унікальність цих людей.

Народ знає, що ці люди – герої, але в чому саме полягає цей героїзм їм невідомо. Коли я виставляв ікону Небесної сотні, багато спілкувався з батьками і родичами полеглих. Це були глибокі розмови. Скажу відверто, я усвідомив, чому ці люди стали героями, у мене є відповідь на це питання. Усе відбулось не просто так. Вони були духовними носіями, вірили у свою країну, фанатично любили свою землю і цим жили. Я хотів би, щоб почуття героїв не зникли у просторі, а відроджувались у інших.

– Ви були на Майдані, які почуття у Вас залишились?

– Враження були такі ж, як і зараз. Війна, страх, віра, надія, переосмислення і розчарування, і злет, і бажання рухатись далі. І усвідомлення, що від однієї людини нічого не залежить. І усвідомлення, що є історичний процес, надзвичайно складний, в якому ми опинилися, де ніхто не дасть нам відповіді, як буде далі, не дасть чіткого прогнозу.

Якщо в часи Майдану ми чітко знали, що ми хочемо, то зараз – повна асиметрія відчуттів. Ніби все зрозуміло, але водночас нічого не зрозуміло. На Майдані у нас була чітка мета – знищити, прибрати з України Януковича з його бандою, встановити порядок. І це прослідковувалось в кожній дії, в кожному обличчі, в кожному артефакті. Майдан був структурований, складний, різний… Я не можу сказати, що сьогоднішні події є наслідком Майдану. А наслідки цих подій нам ніхто не спрогнозує, не розкаже, чим усе закінчиться.

– Виставки Ваших робіт проходять у багатьох містах Східної України. Сприйняття глядачів у протилежних куточках країни якось відрізняється?

– На сході України постійно відбуваються якісь культурні події. Митці, які їдуть туди, сприймаються колосально. Пригадайте, коли Ліна Костенко їздила виступати у Харків, вона казала, що більше прихильників, ніж у Харкові, вона ніде не бачила. Потім вона приїхала у Київ – і побачила зовсім іншу картину. Люди відчувають українську культуру, вони нею живуть. Але культура не може впливати на вселенські, глобальні процеси.

Мене запрошують робити різні проекти на Схід. Люди вірять у ці речі, вони знають, що Україна унікальна, героїчна, давня, в ній є те, чого немає ніде у світі. Тому постійно міняється система пріоритетів. Культурна мобілізація потрібна. Усвідомлення, що без культури не буде певних етапів руху. З іншого боку, культура заважає, бо інколи треба сконцентруватись на конкретних практичних речах.

– Як варто популяризувати українську культуру на Сході? Чи це має бути максимально природній процес?

– Глядачі будуть всюди. Коли ти робиш патріотичне мистецтво, у тебе питають – для чого це, якщо треба брати зброю і воювати? Якщо ти робиш абстрактне мистецтво, так само дивляться на тебе з подивом і питають – для чого це, якщо треба робити актуальне мистецтво, яке відображає твій час? Якщо ти робиш ефемерне мистецтво – на тебе взагалі не звертають уваги. Що б ти не робив, куди б ти не їздив – всюди буде один відсоток людей, які тебе зрозуміють. Але не більше.

– Наразі Ваш проект музею Небесної Сотні – єдиний в Україні. Чи відчуваєте Ви особливу відповідальність за свою справу?

– Я відчуваю, що цей музей виконає колосальну функцію. Я дивлюсь на реакцію людей, на ентузіазм – такі речі мають відбуватись в кожному місті. Повинні створюватись музеї пам’яті. Після Помаранчевої революції 2004 року було дуже багато проектів, але мало реалізовано. Так, це складно – створити музей. Але треба просто над цим працювати.