Українське суспільство пройшло велику школу зрілості – Забужко

Однією з найвідоміших письменниць України на сьогодні є Оксана Забужко. Широку популярність здобула завдяки книжці «Польові дослідження українського сексу» (1996), яка була перекладена на десяток мов. Її остання робота – «Музей покинутих секретів» – у перекладі польською мовою отримала 2013 року престижну премію «Ангел Господній». На Європейській письменницькій конференції, що проходила днями в Берліні, Оксана Забужко розповіла про Україну останніх місяців і її перспективи на майбутнє.

– Як Ви почувалися останні п’ять місяців? Де місце письменника у кризовій ситуації?

– Як виявилося, це просто нова професія – бути письменником у часи війни, тим більше такої постмодерністської війни, яка створює атмосферу психологічного терору. У цих умовах інформаційного терору, не кажучи вже про реальну кров, яка почала проливатися від 22 січня, цілком змінився темп життя, ритм життя. І головна потреба людей у цій ситуації, яка масово проявилася – це потреба внесення смислів і якогось прояснення того, що відбувається, наскільки це можна прояснити.

Ось, наприклад, ще заздалегідь, у мирні часи, була запланована лекція про Тараса Шевченка. А в цей час місто вже було абсолютно тероризоване групами тітушок, або, простіше кажучи, бандитів, які були звезені в Київ, у цей час організовується Самооборона, стоїть Майдан, ми маємо вістки про людей по всій Україні, яких хапають, і їх треба звільняти – працюють усі адвокати, всі медіаслужби, надаючи всьому цьому резонанс, ми всі пишемо петиції, кожен робив, що міг.

І ось у такий час мене питають, чи проводити лекцію, бо вона має пройти в небезпечному районі – поруч Києво-Печерська лавра, яка якраз і давала притулок тим самим бандам. Я кажу – звичайно ж, проводити. Я приходжу, і виявляється, що в залі тисячі людей! Сама зала на чотири сотні людей – у ній п’ятсот, і ще п’ятсот зовні в холі, довелося винести монітор. І відбувається розмова, що викликає почуття якогось культурного Опору – і це відчувається на всіх таких зібраннях. Люди порушують питання про те, що відбувається зараз із країною, питають, як я ставлюся до релігії, чи вірю я в Бога – просто дійсно відбуваються пошуки якихось міцних, непохитних цінностей, до яких належать і Бог, і Шевченко, і всі ті книжки, які люди читали в дитинстві, в яких говорилося, що у світі існують істина, добро і краса. І важливо, що путінське безумство ще не переформатувало весь світ.

Ось найпростіша відповідь на запитання – що належить робити письменникові: просто доводити, показувати, демонструвати, що світ існує далі, те безумство його не захопило і не захопить, і це дає надію.

– Чи за ці п’ять місяців відбулися якісь незворотні зміни, щось таке, про що можна сказати: ось так уже не буде ніколи?

– Безумовно, хоча ще рано тут розкладати по пунктах: один, два, три… Наприклад, дуже чітко проявився розрив між українським політичним класом і українським суспільством загалом. Раніше все ж іще могли бути дискусії, хто більше зло, хто менше, кому можна вірити, кому не можна. Сьогодні абсолютно очевидно, що українське суспільство, яке пережило різанину 18–20 лютого, вийшло з цієї страшної жертви, з цих днів і тижнів жалоби, з цієї колосальної травми більш зрілим.

І тепер питання «як жити?» – знаєте, коли тобі читачі починають в усі відкриті щілини – хоч на офіційну сторінку у фейсбуці, хоч на пошту, хоч на видавництво – слати питання «як жити?», як насправді тепер із цим жити – це питання, яке дає життю новий ціннісний вимір. І якщо на цьому тлі політики продовжують гратися в ті самі свої підкилимні ігри, ніби нічого й не сталося – суспільство дивиться на це так, як дорослий стежить за іграми своїх розпещених дітей.

– Дійсно, ці події виявили силу українського суспільства і слабкість українського політикуму. Це добре чи погано? Адже, наприклад, у Росії спостерігається зворотнє. Чи реальний тут якийсь баланс, або так воно й повинно бути?

– Знаєте, ця ситуація значною мірою безпрецедентна. Тобто зараз ідуть різні дискусії. Наприклад, є певна когорта скептиків, які кажуть, що нічого було виходити на Майдан і розвалювати цю і без того крихку, нехай корумповану або яку завгодно, але все ж державну шкаралупу, що краще було дотерпіти до 2015 року і далі спробувати через вибори.

Я думаю, що ця позиція дуже наївна і недалекоглядна, але такі скептики є, і я чула це не тільки від публічних осіб, а й від київських таксистів. А таксисти – це все ж дуже важливе джерело інформації, це інформаційна мережа міста – я дуже люблю розмовляти з таксистами, взагалі люблю розмовляти з людьми, це належить до письменницької професії, особливо коли тебе не впізнають, бо тоді люди говорять щиро і розкриваються – і таксисти тримають руку на пульсі суспільства.

І от коли таке чуєш від таксистів, то можна певною мірою сказати, що є частина суспільства, яка думає: а може, і дійсно це погано, може, ці відносини, які виявилися, коли нібито суспільство прорвало цю шкаралупу – і що далі? Далі деструкція, своїх нових інституцій немає, створювати їх не дають, ініціатива блокується – вона, втім, і на Майдані блокувалася, громадський сектор був окремо, а штаб політиків окремо. Вони перетиналися, але все одно шлях від громадського активіста до людини, «допущеної» до влади, дуже складний – там стоїть величезний блок.

У нас не відкрита влада, у нас дорога влада. У нас насправді ніколи не було демократії, адже якщо вступний внесок для того, щоб кандидувати у президенти – 2,5 мільйони, то про яку демократію можна говорити, про які вільні вибори можна говорити? Хтось вносить ті 2,5 мільйони, наперед купує собі політика і потім буде вимагати повернення цих грошей.

Громадянське суспільство, взагалі українське суспільство вже пройшло за цей час велику школу зрілості, і політичної, і – що набагато важливіше – людської. Зрозуміло, що зараз настають нові і нові випробування. Наприклад, у тому, що сталося в Одесі, великою мірою можна впізнати подібність до того, як провокували Майдан, за цим був подібний сценарій. Але сьогодні громадськість Одеси каже, що головне – зберегти людяність, говорити один із одним, не вестися на розпалювання ненависті та агресії.

Адже все те, з чим ми маємо справу всі ці п’ять років… п’ять місяців – бачите, фройдівська обмовка, ми дійсно подорослішали на п’ять років за цей час, і події, які вмістилися в ці п’ять місяців, насправді повинні були для повного перетравлення зайняти п’ять років. Але нехай Бог милує, думаю, що так довго весь цей кошмар не протримається. Отже, усвідомлення того, що настала пора дуже серйозних випробувань, що війна вже йде і що Путін на цьому не зупиниться, і що треба готуватися до оборони – це усвідомлюють різною мірою в різних регіонах. Але відбувається якесь загартування народу. Це страшне хрещення кров’ю ставить дуже різкі межі, «іже не прейдеши», але це дійсно якась нова якість, і те, що відбувається сьогодні в Україні, – це дійсно якесь «Боже ігрище», випробувальний майданчик, на якому все людство може багато чому навчитися.

Просто ми зараз дуже зайняті ухилянням від безпосередніх ударів, відбиванням безпосередніх атак, для того, щоб повною мірою осмислити те, що відбулося – для цього треба відступити на крок, треба мати певну дистанцію. Ми занадто в гущі всіх цих подій, занадто «на фронті», щоб оцінити весь масштаб трансформацій, яким, як виявилося, мимоволі підпало українське суспільство, український народ. І все ж велика частина – хоча важко відчути, наскільки велика, де більшість, де меншість – поділяє настрій, що ми переможемо. Ми все одно переможемо.

– Уже 23 роки Україна – незалежна держава, українська мова має державний статус. Як далеко за цей час зайшла українізація? Як далеко поширилася мова там, де її раніше не було? На якому рубежі цей процес зупинився?

– Перш за все, врахуйте, що насправді особливої українізації – це, до речі, теж термін путінської пропаганди – як такої і не було. Просто в порівнянні з радянськими часами, в порівнянні з білоруською ситуацією був знятий політичний пресинг на українське. Воно не отримало статусу найбільшого сприяння, та й взагалі статусу сприяння. Воно не отримало особливої державної підтримки, Україна ці 23 роки не давала політичного даху своїм виробникам – виробникам як якихось консервів, так і культурного продукту. Все, що тим часом наросло, – це продукт органічного розвитку.

Я завжди вживала термін «культурна партизанщина». Застосовувала, застосовувала – і довживалася, тепер маємо партизанщину у звичайному сенсі слова, маємо добровольчий батальйон «Донбас», колишніх військових відставників, які збираються захищати себе, свої будинки і сім’ї від імпортованого в Україну терору. Вони діють за логікою: якщо держава нас не захищає – адже вони звернулися з відповідним листом до головнокомандувача, виконувача обов’язків міністра оборони і до всіх, до кого можна звернутися, продемонстрували готовність співпрацювати з армією і міліцією, якщо ті будуть захищати народ, а якщо ні, то вибачте – дайте нам зброю, ми й самі захистимо свої села і міста. І це дійсно відбувається, Україна насправді всі ці місяці захищається сама.

Що ж до культурної партизанщини, то насправді ці 23 роки пройшли без спеціальної культурної політики, спрямованої на просування українського. Просто знялися заборони, при цьому збереглося засилля російського культурного продукту в медіях, особливо в останні 10 років, коли українські канали почали все більше і більше купувати російські серіали і фільми – всі ті «менти» і «кадети» нон-стопом ідуть на українських каналах, або той самий «шансон» – усе це теж частина інформаційної війни. Це все повзуча обробка. І це ще стане темою майбутніх досліджень, коли закінчиться ця гаряча фаза, коли ми переможемо.

І насправді це все відбувалося не за один день. Іноземцям це складно пояснити, особливо білорусам, які приїжджають в Україну на якісь літературні фестивалі і бачать навколо море україномовної молоді, прекрасний фестиваль, усе дуже чудово відбувається – в Білорусі цього зовсім немає. Так білорусам здається, що Україна за цей час так українізувалася, вже так українізувалася… А ніхто її не українізував – це те, що зросло само. Виросло нове покоління, для якого українська ідентичність – це щось абсолютно природне, бо іншої ніколи не було, це їхня країна, вони сприймають її як свою, вони вірили в її незалежність і не усвідомлювали, якою мірою ця незалежність була умовною і під загрозою. І тепер вони готові за цю свою країну боротися, навіть якщо вони від народження говорять російською. Ну і величезна маса людей, для яких це – питання ідентичності, а, відповідно, і українського політичного вибору, все: Putin go home!

Я порівнюю ситуацію з мовою з часами моєї студентської молодості – в Києві на звук української мови тоді озиралися, а нині так озираються в Донецьку. Навіть не те що озираються – вони намагаються переходити на українську, і в них не дуже виходить, вибачаються, що не вміють і не можуть – я мала кілька таких випадків, у тому числі також у Донецьку і в Дніпропетровську, коли на мене дивилися на рецепції в готелі або у крамниці, немов у мене з рота вилітають живі метелики, а опісля казали: «Как ви говорііітє!» Вам знайоме – це мінська ситуація, а в нас – ситуація русифікованих південних міст. Там говорити українською – це політична та культурна демонстрація, якесь хіпстерство, так, як у Білорусі. Але ми завжди до цього ставилися з певною дозою оптимізму і казали, що це питання часу, бо воно просувається і просувається – як у Києві моєї молодості цього не було, а тепер ідеш і чуєш, як та молодь говорить українською. Звичайно, з різною мірою літературної досконалості, але говорить.

Із мовою вже нічого не зробиш - тут сюжет, якому вже добрих сто років: ми за неї боролися. За мову ми воювали! Ми думали, що ще трохи часу – ну, як Мойсей сорок років водив свій народ по пустелі – і воно собі своїм органічним способом виросте. Так не дають же органічним, розумієте – в нас поруч дуже неорганічне величезне утворення на одну п’яту земної суші, яке ту свою одну п’яту вже випалило і зараз пішло на нашу територію пастися. І відповідно зараз, у гарячій фазі цієї самої війни, якраз настає велике випробування для українського народу – наскільки ми за ці 23 роки зміцнилися.

– Ми з вами говоримо в Берліні, в центрі Європи, на європейській письменницькій конференції. Що для Вас сьогодні Європа – надія чи розчарування?

– Особливих надій на Європу в мене немає. Європу непогано знаю і не з других рук, років десять мене достатньо широко перекладають у низці європейських країн (до речі, не в усіх, тому що не в усіх іще є україністика, наприклад, Франція нічого про Україну чути не хотіла і не хоче). Так чи інакше, я більш-менш маю практичне і професійне уявлення про Європу – адже якщо ти видаєшся, приїжджаєш на презентації і спілкуєшся з журналістами, якщо ти існуєш у певній країні як письменник – а ти працюєш там, коли твої книжки там працюють – то ти якісь речі знаєш ізсередини. Тому в мене не було ніякого міфу Європи, я більш-менш реалістично маю уявлення про ті проблеми, які Європу ще чекають, і тому до цієї конференції також ставлюся cum grano salis, з певною дозою не те що скепсису, але якогось внутрішнього розуміння і бачення того, що це значною мірою спроба врятуватися від власного страху перед реальністю, перед усвідомленням, що так, як було, вже не буде.

Це, між іншим, київське графіті, яке я побачила десь іще в лютому, просто було написано російською «Так, как было, уже не будет».

Матеріал підготували Сергій Шупа та Сергій Драчук.