Дніпропетровськ – Подружжя Григорій та Марія Сімаки пережили три голоди – 20-х, 30-и та 40-х років. Обоє вихідці з села Спаського Новомосковського району Дніпропетровщини добре пам’ятають «чорний 33-й», адже були вже підлітками. Закарбувались у пам’яті й «маторженики» з лободи, які пекли їхні матері, й смачне ховрашкове м'ясо, й зрізані на колгоспному полі колоски, за які можна було потрапити за ґрати. Своїми спогадами про ті важкі часи колишня медпрацівниця та ветеран журналістики поділилось з Радіо Свобода.
Давнє козацьке село Спаське до колективізації було досить заможним, пригадують Григорій та Марія Сімаки. Більшість дворів – «середняки» – мали і коней, і землю. 1932-й не був неврожайним, розказує подружжя, тільки продзагони, що лютували по селах, позабирали в родин усе – і збіжжя, й городину. Якби не мати – відома на всю околицю кравчиня, що обшивала місцеву партійну еліту й інтелігенцію, згадує пані Марія, навряд чи вижили б вони з молодшим братиком у 33-у. А так мали сякий-такий харч. Найбільше запам’ятались мамині «маторженики» – з лободи й товченої соломи.
«Знаю, як їли бур’ян, лободу й щарицю. Мати відварювала їх, а потім робила таке – «маторженики». Борошна не було. Робили борошно із залишків колосків, то його товкли у ступі і вкачували ті «маторженики». Чого вони називали їх «маторженики», не знаю. Мені наче воно таке, на котлету схоже було. У нас мама була кравчиня … Брат був дуже опухлий. У дворі у нас жили родичі, то померли, і дитина у них померла з голоду. А ми вижили», – розказує Марія Сімак, колишня медпрацівниця, свідок Голодомору.
Померлих звалювали в яму, в одну купу
Чоловік пані Марії Григорій у 1932-у році був уже підлітком. Пригадує: у той рік у Спаському вимирали цілі родини. У деякі дні село втрачало по 10, а то й 15 жителів. Опухлі від голоду односельці вже не мали сил ховати своїх померлих – їх звалювали в яму, в одну купу. Ширились чутки й про випадки канібалізму. Аби допомогти родині, 13-річний хлопець разом з друзями бігав у степ – виливати з нір ховрашків. Поки мав сили, ходив до школи, бо там давали поїсти – сякий-такий суп з крупою. Закарбувались у пам’яті й недозрілі колоски жита, які, ховаючись від об’їждчика, зрізав на колгоспному полі, розказує Григорій Сімак.
«З голоду виходили вже, а жито було отакеньке, росло жито, пшениця. Що залишалось? Брали ножиці, йшли в поле, лягали й стригли колоски. Я особисто це робив. Але треба було, щоб об’їждчик не побачив. Я був хитріший за об’їждчика, мене не спіймали. А багатьох забирали і навіть висилали. За одні колоски. За те, що людина хотіла врятуватись від голоду, який же і був спланований владою. Багато родин виживали. Виживали ті, хто були хитріші, – заздалегідь закопали десь там пшеницю. Активісти, кандидати та члени партії – вони такого голоду не відчували. Ті, хто відбирали у селян зерно, – встигли й собі нахапати. Таке було не тільки в нашому селі, а й по інших селах», – пригадує свідок Голодомору.
Абсолютно низький рівень пам’яті
У зрілому віці, розказує подружжя Сімаків – обом їм зараз уже за 90, почали осмислювати пережите. Чоловік і дружина сходяться на тому, що голод 30-х в українських селах не був випадковістю чи «недородом», а спланованою акцією.
Григорій Сімак, ветеран дніпропетровської журналістики, добре пам’ятає «табу», накладене на тему винищення українського селянства в радянській пресі. Вже у післявоєнні 40-і, коли працював кореспондентом в районній газеті, поривався було написати про те, як голодують по селах. Від редактора почув: «Боронь Боже не тільки писати, а й думати про це».
Надрукувати вірші, присвячені Голодомору, а також спогади про ті часи, каже Григорій Сімак, зміг уже тільки у 90-і. Хоча, зізнається, як на зорі української незалежності, так і зараз місцева преса цю тему висвітлює якось мляво. Обурюється літній чоловік і заявами деяких політиків, які відкидають Голодомор.
«У нас в області абсолютно низький рівень пам’яті. Це стосується і преси. По радіо я ще чув кілька передач, а місцеві газети – «Зоря», «Наше місто», «Дніпро вечірній» – дуже мало пишуть про цю тему. Я думаю, редактори цих газет перебувають під тиском влади, партійним тиском. Якщо Партія регіонів ще сумнівається, чи був Голодомор чи не було, то комуністи прямо говорять: «то був недорід». То вони так кажуть, аби зняти з себе відповідальність за колосальні жертви Голодомору», – каже Григорій Сімак.
… Страшно від декого чути,
Що мору, мовляв, не було.
Що ж то могло тоді бути,
Коли вимирало село?
(Григорій Сімак, з вірша «Коржі 33-го»)
Давнє козацьке село Спаське до колективізації було досить заможним, пригадують Григорій та Марія Сімаки. Більшість дворів – «середняки» – мали і коней, і землю. 1932-й не був неврожайним, розказує подружжя, тільки продзагони, що лютували по селах, позабирали в родин усе – і збіжжя, й городину. Якби не мати – відома на всю околицю кравчиня, що обшивала місцеву партійну еліту й інтелігенцію, згадує пані Марія, навряд чи вижили б вони з молодшим братиком у 33-у. А так мали сякий-такий харч. Найбільше запам’ятались мамині «маторженики» – з лободи й товченої соломи.
У дворі у нас жили родичі, то померли, і дитина у них померла з голоду. А ми вижилиМарія Сімак
Померлих звалювали в яму, в одну купу
Чоловік пані Марії Григорій у 1932-у році був уже підлітком. Пригадує: у той рік у Спаському вимирали цілі родини. У деякі дні село втрачало по 10, а то й 15 жителів. Опухлі від голоду односельці вже не мали сил ховати своїх померлих – їх звалювали в яму, в одну купу. Ширились чутки й про випадки канібалізму. Аби допомогти родині, 13-річний хлопець разом з друзями бігав у степ – виливати з нір ховрашків. Поки мав сили, ходив до школи, бо там давали поїсти – сякий-такий суп з крупою. Закарбувались у пам’яті й недозрілі колоски жита, які, ховаючись від об’їждчика, зрізав на колгоспному полі, розказує Григорій Сімак.
Виживали ті, хто були хитріші, – заздалегідь закопали десь там пшеницю. Активісти, кандидати та члени партії – вони такого голоду не відчувалиГригорій Сімак
Абсолютно низький рівень пам’яті
У зрілому віці, розказує подружжя Сімаків – обом їм зараз уже за 90, почали осмислювати пережите. Чоловік і дружина сходяться на тому, що голод 30-х в українських селах не був випадковістю чи «недородом», а спланованою акцією.
Григорій Сімак, ветеран дніпропетровської журналістики, добре пам’ятає «табу», накладене на тему винищення українського селянства в радянській пресі. Вже у післявоєнні 40-і, коли працював кореспондентом в районній газеті, поривався було написати про те, як голодують по селах. Від редактора почув: «Боронь Боже не тільки писати, а й думати про це».
Надрукувати вірші, присвячені Голодомору, а також спогади про ті часи, каже Григорій Сімак, зміг уже тільки у 90-і. Хоча, зізнається, як на зорі української незалежності, так і зараз місцева преса цю тему висвітлює якось мляво. Обурюється літній чоловік і заявами деяких політиків, які відкидають Голодомор.
«У нас в області абсолютно низький рівень пам’яті. Це стосується і преси. По радіо я ще чув кілька передач, а місцеві газети – «Зоря», «Наше місто», «Дніпро вечірній» – дуже мало пишуть про цю тему. Я думаю, редактори цих газет перебувають під тиском влади, партійним тиском. Якщо Партія регіонів ще сумнівається, чи був Голодомор чи не було, то комуністи прямо говорять: «то був недорід». То вони так кажуть, аби зняти з себе відповідальність за колосальні жертви Голодомору», – каже Григорій Сімак.
… Страшно від декого чути,
Що мору, мовляв, не було.
Що ж то могло тоді бути,
Коли вимирало село?
(Григорій Сімак, з вірша «Коржі 33-го»)
