Київ – 24 вересня у київській галереї PinchukArtCentre відкривається персональна виставка дівчинки, яка малює всупереч тяжкій формі ДЦП. 17-річна сумчанка Дарія Безкоста не лише створює картини своїми ніжками, а й допомагає хворим дітям та мріє про справжнє кохання.
Усе почалося 5 років тому – 2008-го, – коли Даша вперше спробувала себе у ролі художниці. У той час вона перестала відвідувати реабілітаційний комплекс для дітей-інвалідів і змогла постійно перебувати вдома. Її мама Олена згадує, що про фарби дівчинка попросила у неї сама, і хоча спершу малювання їй особливо не вдавалося, розпочатої справи Даша не полишала.
Наразі ж спеціалісти навіть називають її майстринею так званого «наївного» живопису.
«Її це стимулювало, і у неї зникли депресії. Ми почали брати участь у фестивалях, нас почали запрошувати, люди почали звертати увагу на її роботи, і, звісно, це її надихнуло ще більше. Вона цим живе зараз, і те, що її талант цінується, для неї надзвичайно важливо», – говорить Олена.
Люди з особливими потребами українцям чужі?
До цього ж, у Даші, пригадує мама, не було не те що можливості кудись поїхати, але навіть друзів. Адже українське суспільство (зокрема підлітки), за словами Олени, досі не навчилися бачити у людях з особливими потребами рівних собі.
«Дивляться і, самі за собою того не помічаючи, тицяють пальцями: «Дивіться, яка велика, а їде у колясці». Можливо, було б добре, якби діти-інваліди (саме спинальники) могли б навчатися серед звичайних дітей. Таким чином наше суспільство бачило б таких дітей і звикало б потроху до них, ставало б більш толерантним до таких, як Даша», – каже вона.
Про те, що українці живуть стереотипами щодо людей з особливими потребами, говорить і Наталія Бабенко, яка нещодавно зняла про Дашу документальний фільм. Режисер відзначає, що, на відміну від Заходу, в Україні таким людям неодмінно варто себе якимось чином проявляти, інакше для інших вони не існуватимуть.
«Якби Даша не малювала, то про неї б ніхто не знав і ніхто нею б не цікавився. Бо за кордоном: і у Європі, і в Америці – цього вже давно немає. Там люди, якщо навіть просто сидять у колясці і нічого взагалі не роблять, є абсолютно повноцінними членами суспільства», – розповідає режисер.
Людина, яка «абсолютно не бреше собі»
Що ж до Даші, то дівчинка вразила Наталю своєю непідробною щирістю, простотою та життєрадісністю, про що говорять і картини юної художниці.
«Вона людина, яка абсолютно не бреше собі, і їй не треба одягати на себе якісь маски, тому що її тіло уже маска. Даша навчила мене довіряти власній інтуїції, тобто, якщо в тебе щось виходить, ти повинен це продовжувати робити, незважаючи ні на що», – зауважує Наталя.
Утім, Даша не лише малює, але й допомагає іншим дітям, які потребують лікування, переказуючи на це гроші з продажу своїх картин.
Окрім того, юна художниця, як і решта своїх однолітків, активно спілкується у соціальних мережах, а також мріє про справжнє кохання.
Усе почалося 5 років тому – 2008-го, – коли Даша вперше спробувала себе у ролі художниці. У той час вона перестала відвідувати реабілітаційний комплекс для дітей-інвалідів і змогла постійно перебувати вдома. Її мама Олена згадує, що про фарби дівчинка попросила у неї сама, і хоча спершу малювання їй особливо не вдавалося, розпочатої справи Даша не полишала.
Наразі ж спеціалісти навіть називають її майстринею так званого «наївного» живопису.
«Її це стимулювало, і у неї зникли депресії. Ми почали брати участь у фестивалях, нас почали запрошувати, люди почали звертати увагу на її роботи, і, звісно, це її надихнуло ще більше. Вона цим живе зараз, і те, що її талант цінується, для неї надзвичайно важливо», – говорить Олена.
Люди з особливими потребами українцям чужі?
До цього ж, у Даші, пригадує мама, не було не те що можливості кудись поїхати, але навіть друзів. Адже українське суспільство (зокрема підлітки), за словами Олени, досі не навчилися бачити у людях з особливими потребами рівних собі.
«Дивляться і, самі за собою того не помічаючи, тицяють пальцями: «Дивіться, яка велика, а їде у колясці». Можливо, було б добре, якби діти-інваліди (саме спинальники) могли б навчатися серед звичайних дітей. Таким чином наше суспільство бачило б таких дітей і звикало б потроху до них, ставало б більш толерантним до таких, як Даша», – каже вона.
Про те, що українці живуть стереотипами щодо людей з особливими потребами, говорить і Наталія Бабенко, яка нещодавно зняла про Дашу документальний фільм. Режисер відзначає, що, на відміну від Заходу, в Україні таким людям неодмінно варто себе якимось чином проявляти, інакше для інших вони не існуватимуть.
«Якби Даша не малювала, то про неї б ніхто не знав і ніхто нею б не цікавився. Бо за кордоном: і у Європі, і в Америці – цього вже давно немає. Там люди, якщо навіть просто сидять у колясці і нічого взагалі не роблять, є абсолютно повноцінними членами суспільства», – розповідає режисер.
Людина, яка «абсолютно не бреше собі»
Що ж до Даші, то дівчинка вразила Наталю своєю непідробною щирістю, простотою та життєрадісністю, про що говорять і картини юної художниці.
«Вона людина, яка абсолютно не бреше собі, і їй не треба одягати на себе якісь маски, тому що її тіло уже маска. Даша навчила мене довіряти власній інтуїції, тобто, якщо в тебе щось виходить, ти повинен це продовжувати робити, незважаючи ні на що», – зауважує Наталя.
Утім, Даша не лише малює, але й допомагає іншим дітям, які потребують лікування, переказуючи на це гроші з продажу своїх картин.
Окрім того, юна художниця, як і решта своїх однолітків, активно спілкується у соціальних мережах, а також мріє про справжнє кохання.
