Варшава – Донедавна понад 150 старовинних українських церков у південно-східній Польщі були об’єктами передусім так званого сентиментального туризму. До осиротілих храмів найохочіше навідувалися українці, виселені в рамках депортаційної операції «Вісла», або їхні нащадки. Та впродовж останніх років, унікальні святині приваблюють дедалі більше туристів із Західної Європи. Туризм дає друге життя колись занедбаним спорудам, розповідають жителі та представники влади Підкарпатського воєводства – регіону, де відновлено кілька десятків українських дерев’яних церков.
Українка Маріанна Яра живе в підкарпатському містечку Сянок. Краєзнавець за покликанням, православний теолог за освітою вона об’їздила багато підкарпатських сіл, де є старовинні українські храми. Найстарішим підкарпатським церквам, наголошує Яра, понад 500 років. Українка з Сянока каже, що в найкращому стані ті святині, які збереглися у Східній Лемківщині. Це спричинене, зокрема, тим, каже вона, що саме на Лемківщину приїжджає найбільше туристів.
Потік гостей з Польщі та з-за кордону змушує місцеві громади та державну владу дбайливо ставитися до старовинної сакральної архітектури. Найгірша ситуація зі збереженістю церков, говорить Маріанна Яра, у бойківській частині Карпат, звідки українських бойків остаточно виселили у 1951 році.
На польсько-словацькому прикордонні створені спеціальні туристичні траси – шляхом дерев’яних церков.
«Коли в інформаційному центрі в Сяноці групи іноземних туристів із Заходу запитують про якісь цікаві речі, то в першу чергу їх цікавить: «А дерев’яні церкви?» Тому що їх ніде більше нема в Європі, – зазначає краєзнавець. – Дерев’яні церкви – це характерна ознака Карпат, чи то в Польщі, чи в Україні, чи в Словаччині, чи в Румунії. Для нас це в першу чергу духовне надбання, це сліди нашої історії на цій землі, особливо за межами України, ми добре знаємо, хто будував ці церкви, якого віросповідання були наші предки».
Мешканка Сянока наголошує, що польське законодавство забороняє церковним громадам перебудовувати старовинні храми без погодження з установами, які займаються охороною пам’яток.
«Громада без дозволу реставратора не може зробити ані жодного ремонту, ні жодної направи, нічого змінити. Інколи серце болить, коли бачиш як в Україні нищаться церкви, які громада на свій власний розсуд починає перебудовувати, або змінювати внутрішній вистрій, або що ще страшніше – замальовувати старі фрески і робити нові», – зауважує Маріанна Яра.
Витрати на відновлення храмів сягають сотень тисяч євро
За стан унікальних дерев’яних церков на Підкарпатті відповідає воєводське управління охорони пам’яток архітектури. Ґражина Стояк, керівник цієї установи, відзначає, що впродовж останніх років помітно збільшилося державне фінансування проектів, спрямованих на відновлення старовинних храмів. Скажімо, на відновлення церковного комплексу Святої Параскеви в селі Радруж із різних джерел надійшло мільйон вісімсот тисяч злотих (це понад 400 тисяч євро). Нещодавно ця, споруджена в 1583 році, церковця стала музеєм. Тож тепер у колись маловідоме сільце звідусіль поспішають туристи.
Три дні тому Ґражина Стояк була у Радружі. Вона звернулася до касирки церкви-музею із запитанням. «Я запитала, – каже пані Стояк, – скільки вона продала квитків, бо таким чином легко полічити туристів. За одну тільки неділю 80 квитків! Уявіть собі – за одну тільки неділю 80 проданих квитків! Це свідчення великого зацікавлення цими пам’ятками архітектури».
Ґражина Стояк нагадує, що триває розпочатий минулого року процес внесення у список ЮНЕСКО восьми дерев’яних церков на території Польщі. Після того, як це станеться, переконана вона, потік туристів на Підкарпаття стане ще більшим.
Українка Маріанна Яра живе в підкарпатському містечку Сянок. Краєзнавець за покликанням, православний теолог за освітою вона об’їздила багато підкарпатських сіл, де є старовинні українські храми. Найстарішим підкарпатським церквам, наголошує Яра, понад 500 років. Українка з Сянока каже, що в найкращому стані ті святині, які збереглися у Східній Лемківщині. Це спричинене, зокрема, тим, каже вона, що саме на Лемківщину приїжджає найбільше туристів.
Потік гостей з Польщі та з-за кордону змушує місцеві громади та державну владу дбайливо ставитися до старовинної сакральної архітектури. Найгірша ситуація зі збереженістю церков, говорить Маріанна Яра, у бойківській частині Карпат, звідки українських бойків остаточно виселили у 1951 році.
На польсько-словацькому прикордонні створені спеціальні туристичні траси – шляхом дерев’яних церков.
«Коли в інформаційному центрі в Сяноці групи іноземних туристів із Заходу запитують про якісь цікаві речі, то в першу чергу їх цікавить: «А дерев’яні церкви?» Тому що їх ніде більше нема в Європі, – зазначає краєзнавець. – Дерев’яні церкви – це характерна ознака Карпат, чи то в Польщі, чи в Україні, чи в Словаччині, чи в Румунії. Для нас це в першу чергу духовне надбання, це сліди нашої історії на цій землі, особливо за межами України, ми добре знаємо, хто будував ці церкви, якого віросповідання були наші предки».
Мешканка Сянока наголошує, що польське законодавство забороняє церковним громадам перебудовувати старовинні храми без погодження з установами, які займаються охороною пам’яток.
«Громада без дозволу реставратора не може зробити ані жодного ремонту, ні жодної направи, нічого змінити. Інколи серце болить, коли бачиш як в Україні нищаться церкви, які громада на свій власний розсуд починає перебудовувати, або змінювати внутрішній вистрій, або що ще страшніше – замальовувати старі фрески і робити нові», – зауважує Маріанна Яра.
Витрати на відновлення храмів сягають сотень тисяч євро
За стан унікальних дерев’яних церков на Підкарпатті відповідає воєводське управління охорони пам’яток архітектури. Ґражина Стояк, керівник цієї установи, відзначає, що впродовж останніх років помітно збільшилося державне фінансування проектів, спрямованих на відновлення старовинних храмів. Скажімо, на відновлення церковного комплексу Святої Параскеви в селі Радруж із різних джерел надійшло мільйон вісімсот тисяч злотих (це понад 400 тисяч євро). Нещодавно ця, споруджена в 1583 році, церковця стала музеєм. Тож тепер у колись маловідоме сільце звідусіль поспішають туристи.
Три дні тому Ґражина Стояк була у Радружі. Вона звернулася до касирки церкви-музею із запитанням. «Я запитала, – каже пані Стояк, – скільки вона продала квитків, бо таким чином легко полічити туристів. За одну тільки неділю 80 квитків! Уявіть собі – за одну тільки неділю 80 проданих квитків! Це свідчення великого зацікавлення цими пам’ятками архітектури».
Ґражина Стояк нагадує, що триває розпочатий минулого року процес внесення у список ЮНЕСКО восьми дерев’яних церков на території Польщі. Після того, як це станеться, переконана вона, потік туристів на Підкарпаття стане ще більшим.
