72 роки тому такого ж погожого «золотого вересня» до тодішнього Волинського воєводства Польщі вступила Червона армія. Оскільки захід Польщі вже був окупований нацистами, чимало місцевих мешканців сприйняли цю подію як рятівний акт об’єднання українців і визволення від польського панування. Однак разом із новою владою прийшов новий, «московський» час – позначений посиленням репресій проти інтелігенції і заможних селян.
Батько Олександра Давидюка тоді щойно повернувся із заробітків з Америки і викупив чималий шмат землі для господарювання, сконструював на ній млини. А вже в 1940-му батька заганяли до колгоспу. Він опирався, казав: «До колгоспу не піду, хоч розстріляйте». «Ну то пойдьош в Сібірь», – сказали йому. Викликали на суд, присудили вислати довічно до Сибіру – «за злісну непокору радянській владі». То викликали його везти до Сибіру, а наступного дня привозять мертвого. А в повоєнні роки за подібний супротив місцевих селян вивозили цілими селами.
Відповідальний секретар збірника «Реабілітовані історією», кандидат історичних наук Андрій Жив’юк вивчив безліч подібних історій. Публікації, які побачили світ за останніх два роки, лягли в основу збірки «За московським часом». Назва, каже автор, «знайшлася» сама. «Бабця Ганна моя казала: «А скільки це по старому часу?» – і я не міг зрозуміти, що це – «по старому». А це малося на увазі «за Польщі». Між тим польським і середньоєвропейським, тобто, московським часом – дві години різниці, а між тим нашим нинішнім і московським – одна. От у 39-му Україна жила за тим польським часом, після 39-го – стала жити за московським. А де ж час український? Нема, загубився між ними. Ця назва – як метафора, яка вміщає ті процеси, які мали місце тут із 39-го року, пов’язані з реорганізацією – ломка суспільних, культурних, духовних устоїв, якими жила ця громада, спільнота західноукраїнська, кардинальна ломка у процесі першої, а потім і другої, радянізації», – зазначив Андрій Живюк.
Карикатура намальована мешканцем села Миньківці Василем Олійником у 1946 році
Контраверсії радянізації
Дослідник об’єднав за хронологією та темами реальні факти політичного, ідеологічного, економічного і збройного протистояння комуністичної номенклатури, яка утверджувала в області радянську модель існування, і західноукраїнського населення, котре обороняло власні цінності.
Книга розпочинається з розповіді про тих, хто прибув на Рівненщину встановлювати радянську владу. Зокрема, про одесита Василя Бегму – упродовж багатьох років незмінного партійного керівника, котрий вийшов із одеської робітничої сім’ї, а на Рівненщину потрапив уже з досвідом боротьби з «куркульським бандитизмом» на Дніпропетровщині. У 49-му році секретаря Рівненського обкому КП(б)У Василя Бегму звільнять з посади начебто за факти «порушення соціалістичної законності» у ввіреній йому області. Цій події передувала доповідна кореспондента газети «Ізвєстія» у Рівненській області Стєкольнікова про те, що керівництво сільськими радами й колгоспним будівництвом, а також боротьба «із залишками банд» здійснюються незадовільно.
Минулого року Рівненщина і Волинь пережили «парад сімдесятиріч». Час свого створення відзначали школи, театри, будинки культури. Тим часом Андрій Жив’юк нагадує: і до 39-го року Рівне мало розгалужену мережу гімназій, школу мистецтв, драматичний театр, музеї тощо – не гірших від новостворених радянських.
Але московський час вимагав «переформатування». Скажімо, радянська влада створювала тут свій, принципово новий, театр – у змістовому й організаційному плані.
«Я намагаюся показати, як через цей фільтр пропускали людей. Привезли декого зі Сходу, а місцеві – вони під серйозною лупою виявилися, дехто опинився в ув’язненні, трагічно доля склалася. Можна яскраво прослідкувати особливості роботи НКВС у театральному середовищі на долі Валентини Лепешкевич, яка вціліла після розстрілів у Дубенській тюрмі… Підхід був системний. Не упускали нічого», – розповів Андрій Жив’юк.
Історія розстрілів в’язнів у травні-червні 41-го, використання представників релігійних конфесій і провокування міжетнічних конфліктів, боротьби проти «українського буржуазного націоналізму» у повоєнні роки, поширення самвидаву серед молоді та, як результат – репресії проти школярів і студентів – склали основу книги.
Одна з таких історій стосується практики прослуховування місцевими мешканцями передач «Голосу Америки» і Радіо «Свобода». Наприкінці 1956 року на Рівненському Головпоштамті сталася надзвичайна подія – спецслужби вилучили лист, адресований до Західної Німеччини: «Саме на ту адресу, за якою знаходилася штаб-квартира радіостанції «Звільнення» («Свобода»). У листі йшлося про те, що «ми вас слухаємо, дорогі брати і сестри, важко, глушать, але доходить до нас – кажіть і далі правду… Почали з’ясовувати, хто може бути автором».
Ним, за висновками КДБ, виявився звичайний робітник Здолбунівського депо Володимир Лапчук, котрий упродовж років таки слухав передачі західних радіостанцій на дещо модернізованому батарейному радіоприймачі «Родіна». Чоловік отримав 7 років ув’язнення, 5 років заслання і ще 5 – позбавлення політичних прав. Був помилуваний після шести років «відсидки» у грудні 1963 року.
Автор не робить висновків – їх роблять документи. Скажімо, у 1956 році спроба за допомогою агента виявити національно свідому молодь у Дермані-Устенському не увінчалася успіхом, бо, як ідеться у доповідній записці, «жоден із тих, з ким обговорював тему від’їду на Захід Мисливець (псевдо агента), не повідомив, не доніс про це – ні одного сигналу». Місцева молодь закінчувала школу, ніде дітися – вступала до комсомолу, згодом служила в армії. Зовні – цілковита лояльність до влади. Але прийшов до них «бандерівець» – і, що найбільше шокувало кадебістів – «ніхто не доніс».
Десятки фотографій, документів, саморобних карикатур, долучених до справ репресованих, опубліковані у збірці «За московським часом» вперше.
Батько Олександра Давидюка тоді щойно повернувся із заробітків з Америки і викупив чималий шмат землі для господарювання, сконструював на ній млини. А вже в 1940-му батька заганяли до колгоспу. Він опирався, казав: «До колгоспу не піду, хоч розстріляйте». «Ну то пойдьош в Сібірь», – сказали йому. Викликали на суд, присудили вислати довічно до Сибіру – «за злісну непокору радянській владі». То викликали його везти до Сибіру, а наступного дня привозять мертвого. А в повоєнні роки за подібний супротив місцевих селян вивозили цілими селами.
Відповідальний секретар збірника «Реабілітовані історією», кандидат історичних наук Андрій Жив’юк вивчив безліч подібних історій. Публікації, які побачили світ за останніх два роки, лягли в основу збірки «За московським часом». Назва, каже автор, «знайшлася» сама. «Бабця Ганна моя казала: «А скільки це по старому часу?» – і я не міг зрозуміти, що це – «по старому». А це малося на увазі «за Польщі». Між тим польським і середньоєвропейським, тобто, московським часом – дві години різниці, а між тим нашим нинішнім і московським – одна. От у 39-му Україна жила за тим польським часом, після 39-го – стала жити за московським. А де ж час український? Нема, загубився між ними. Ця назва – як метафора, яка вміщає ті процеси, які мали місце тут із 39-го року, пов’язані з реорганізацією – ломка суспільних, культурних, духовних устоїв, якими жила ця громада, спільнота західноукраїнська, кардинальна ломка у процесі першої, а потім і другої, радянізації», – зазначив Андрій Живюк.
Дослідник об’єднав за хронологією та темами реальні факти політичного, ідеологічного, економічного і збройного протистояння комуністичної номенклатури, яка утверджувала в області радянську модель існування, і західноукраїнського населення, котре обороняло власні цінності.
Книга розпочинається з розповіді про тих, хто прибув на Рівненщину встановлювати радянську владу. Зокрема, про одесита Василя Бегму – упродовж багатьох років незмінного партійного керівника, котрий вийшов із одеської робітничої сім’ї, а на Рівненщину потрапив уже з досвідом боротьби з «куркульським бандитизмом» на Дніпропетровщині. У 49-му році секретаря Рівненського обкому КП(б)У Василя Бегму звільнять з посади начебто за факти «порушення соціалістичної законності» у ввіреній йому області. Цій події передувала доповідна кореспондента газети «Ізвєстія» у Рівненській області Стєкольнікова про те, що керівництво сільськими радами й колгоспним будівництвом, а також боротьба «із залишками банд» здійснюються незадовільно.
Минулого року Рівненщина і Волинь пережили «парад сімдесятиріч». Час свого створення відзначали школи, театри, будинки культури. Тим часом Андрій Жив’юк нагадує: і до 39-го року Рівне мало розгалужену мережу гімназій, школу мистецтв, драматичний театр, музеї тощо – не гірших від новостворених радянських.
Але московський час вимагав «переформатування». Скажімо, радянська влада створювала тут свій, принципово новий, театр – у змістовому й організаційному плані.
«Я намагаюся показати, як через цей фільтр пропускали людей. Привезли декого зі Сходу, а місцеві – вони під серйозною лупою виявилися, дехто опинився в ув’язненні, трагічно доля склалася. Можна яскраво прослідкувати особливості роботи НКВС у театральному середовищі на долі Валентини Лепешкевич, яка вціліла після розстрілів у Дубенській тюрмі… Підхід був системний. Не упускали нічого», – розповів Андрій Жив’юк.
Історія розстрілів в’язнів у травні-червні 41-го, використання представників релігійних конфесій і провокування міжетнічних конфліктів, боротьби проти «українського буржуазного націоналізму» у повоєнні роки, поширення самвидаву серед молоді та, як результат – репресії проти школярів і студентів – склали основу книги.
Одна з таких історій стосується практики прослуховування місцевими мешканцями передач «Голосу Америки» і Радіо «Свобода». Наприкінці 1956 року на Рівненському Головпоштамті сталася надзвичайна подія – спецслужби вилучили лист, адресований до Західної Німеччини: «Саме на ту адресу, за якою знаходилася штаб-квартира радіостанції «Звільнення» («Свобода»). У листі йшлося про те, що «ми вас слухаємо, дорогі брати і сестри, важко, глушать, але доходить до нас – кажіть і далі правду… Почали з’ясовувати, хто може бути автором».
Ним, за висновками КДБ, виявився звичайний робітник Здолбунівського депо Володимир Лапчук, котрий упродовж років таки слухав передачі західних радіостанцій на дещо модернізованому батарейному радіоприймачі «Родіна». Чоловік отримав 7 років ув’язнення, 5 років заслання і ще 5 – позбавлення політичних прав. Був помилуваний після шести років «відсидки» у грудні 1963 року.
Автор не робить висновків – їх роблять документи. Скажімо, у 1956 році спроба за допомогою агента виявити національно свідому молодь у Дермані-Устенському не увінчалася успіхом, бо, як ідеться у доповідній записці, «жоден із тих, з ким обговорював тему від’їду на Захід Мисливець (псевдо агента), не повідомив, не доніс про це – ні одного сигналу». Місцева молодь закінчувала школу, ніде дітися – вступала до комсомолу, згодом служила в армії. Зовні – цілковита лояльність до влади. Але прийшов до них «бандерівець» – і, що найбільше шокувало кадебістів – «ніхто не доніс».
Десятки фотографій, документів, саморобних карикатур, долучених до справ репресованих, опубліковані у збірці «За московським часом» вперше.
