Заголовок статті – це слова з відомого вірша Євгена Маланюка «Варязька балада». У ньому знаходимо любовно виписані степові пейзажі.
Однак Євген Маланюк – це дитя степу, – будучи не лише поетом, а й мислителем, не прагнув ідеалізувати свою малу батьківщину. Після світлих фарб степових пейзажів поет ніби нагнітає криваві, а то й чорні фарби:
Отак лежиш – замріяно-безсила,
А сходить ніч – і відьмою вночі
Ти розгортаєш кажанові крила…
І поки по гаях кричать сичі,
По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро,
Летиш страшна й розхристана на шабаш –
Своїх дітей байстрючу пити кров.
Зрештою, в кінці вірша поет кидає фразу:
…Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу
Проклятий край, Елладо Степова?!
Чому ж поет був у відчаї від своєї малої батьківщини?
Степова ментальність
В українській літературі при бажанні можна знайти чимало текстів, у яких ідеалізується степ. Наприклад, один із найвидатніших українських філософів ХХ ст. Дмитро Чижевський вважав, що велику роль у формуванні психічних рис українців відіграв саме степ, котрий сполучає «широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи» і породжує почуття «безмежно-могутнього або безмежно-великого». Правда, не треба забувати, що Чижевський, як і Маланюк, був дитям степу.
Однак не все так просто й однозначно. На нашу думку, варто прислухатися до міркувань видавця журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреата Шевченківської премії Григорія Гусейнова, який, теж будучи людиною степу, далекий від його ідеалізації. «На півночі, – вважає він, – скрізь більшою чи меншою мірою присутні ліси та гори. Навіть якщо це лісостеп і невисокі пагорби, вони все одно створюють більш-менш затишний рельєф, захищений. А на півдні, в степах, усе зовсім по-іншому: тут людина зазвичай сама-самісінька перебуває на величезному відкритому просторі й має зовсім інші відчуття, тут більше страху, недовіри, хоча й дихається вільніше. Це відчуття добре передав Винниченко, коли навіть власна тінь викликає підозри. Як наслідок – певна самоізоляція, хуторянство й замкнутість».
Де формувався український етнос?
Незважаючи на велику роль степу в формуванні української ментальності, ми далекі від того, щоб перебільшувати його значення. Для предків новочасних українців, жителів півдня Давньоруської держави, степ був чужою, ворожою територією, звідки чекала небезпека. Початково український етнос формувався в лісостеповій зоні, де розташовувалися основні політичні й культурні осередки України-Русі в середньовічний період: Київ, Галич, Володимир (Волинський), Львів, Луцьк, Острог тощо. До речі, практично всі успішні європейські народи формувалися в лісостеповій або почасти в лісовій зоні. Лісостеп можна вважати найбільш оптимальною зоною для ефективного розвитку етносу. І саме через своє «лісостепове походження» ми є близькими до розвинутих європейців.
Інтенсивне освоєння українцями степу почалося в ХVI-XVII століттях При цьому переселенці несли в степ сформовані звички осілого землеробського населення. Тому не варто вважати український етнос і його культуру витвором виключно степу.
Так, звісно, степ відіграв важливу роль у формуванні українського світосприйняття та світорозуміння. У цьому сенсі українці відрізняються від більшості європейців і певним чином зближуються з кочовими, зокрема тюркськими, народами Азії. Зрештою, степове населення України формувалося в результаті симбіозу слов’ян-землеробів та тюрків-кочівників. Можна навести численні приклади такого симбіозу. Так, в українській мові маємо чимало слів тюркського походження, є спільні моменти між народними мелодіями тюрків та українців, навіть ідеали жіночої та чоловічої краси мають тюркські моменти (чорноброва дівчина з карими очима, чорнявий юнак і т.п.).
Цікаві цифри
Сучасна Україна в її державних кордонах – це якраз поєднання трьох зон: лісових масивів Полісся й Карпат, лісостепу, що охоплює Волинь, Галичину, Закарпаття, Буковину, Поділля й частково Центральну Україну, і степу, що простягнувся на схід та південь. Звісно, не треба абсолютизувати географічний чинник у суспільному розвитку, однак не слід його недооцінювати. Коли ми спробуємо порівняти лісові, лісостепові зони України зі степом, взявши статистичні дані, що стосуються сфер соціального розвитку, культури, то побачимо значні відмінності.
Ліс та лісостеп, незважаючи на певні винятки, є територією, де абсолютно переважає український етнос. Наприклад, у Тернопільській області за переписом 2001 року його частка сягає 97,8 %, приблизно такий же показник в Івано-Франківській області. Навіть у «прикордонних» Черкаській і Полтавській областях даний показник сягає більше 90%. Натомість у степових областях він помітно нижчий – у ліпшому випадку становить 70-80 %. У Луганській сягає ледь половини – 58%. Про Крим, думаю, немає сенсу говорити. Словом, степ є більш інтернаціональним і «неукраїнським». Відповідно, в цій «інтернаціональній» зоні домінуючою мовою є російська. Можна також говорити про електоральні симпатії. Візьміть результати парламентських, президентських виборів (особливо останніх років) – і ви побачите, що лісова та особливо лісостепова зони голосують за політичні сили української національної орієнтації. Степ же раніше голосував за комуністів та інших лівих. Зараз голосує за Партію регіонів.
Степ є більш індустріально розвинутою територією й, відповідно, більш багатою. Однак це багатство розподілене вкрай непропорційно – тут бачимо, як поєднується крайня розкіш з крайньою бідністю. Зверніть увагу, що більшість наших олігархів – степового походження. У лісовій та лісостеповій зоні, незважаючи на помітну соціальну диференціацію, таких кричущих відмінностей немає.
Коли візьмемо демографічні показники, то, попри низьку народжуваність і високу смертність у Чернігівській, Сумській і навіть Полтавській областях, а також відносно благополучну ситуацію в Одеській області та Криму, спостерігається тенденція погіршення демографічної ситуації в Україні із Заходу на Схід. І коли говоримо про скорочення населення України, то варто мати на увазі, що це скорочення переважно відбувалося й відбувається за рахунок степової зони. Наприклад, на Закарпатті за часів незалежності кількість населення скоротилася на 13.3 тис. осіб, у Рівненській області – на 21.7 тис., Волинській – 26.7 тис., Чернівецькій – 34.1 тис., Івано-Франківській – 50.7 тис. Це становить менше 5% від загальної кількості населення даних областей. Дещо гірша ситуація у Тернопільській та Львівській областях. Тут цей показник сягає майже 10%. Але це не йде ні в яке порівняння, наприклад, з Донецькою областю, де скорочення населення становить 872.5 тис. (близько 15%) та особливо Луганською областю, де воно скоротилося на 555.3 тис. (понад 18 %).
Коли візьмемо інші показники, наприклад, криміногенну ситуацію, то бачимо, що найбільш неблагополучною вона є саме в степовій зоні. Наприклад, у 2008 році лідером по кількості засуджених на 100 тисяч осіб є Запорізька область (493 осіб). Це більш ніж удвічі більше, якщо порівнювати із Закарпаттям, Буковиною та Галичиною. Навіть якщо взяти Волинську й Рівненську області, де криміногенна ситуація є гіршою, ніж в інших областях Західної України, то цей показник все одно майже удвічі менший. Приблизно подібна ситуація спостерігається за рівнями позашлюбної народжуваності, кількістю розлучень, захворюваності на ВІЛ тощо.
У культурному плані – те саме. Наприклад, спостерігається тенденція скорочення насичення бібліотеками чи релігійними громадами із Заходу на Схід, з Півночі на Південь. Так, якщо у Тернопільській області 654 осіб припадало на одну релігійну громаду, у Волинській – 704, у Закарпатській – 710, Чернівецькій – 748, Рівненській – 795, Львівській – 903, Івано-Франківській – 1082, то в Донецькій – 2830, Дніпропетровській – 2866, Луганській – 3091, Харківській – 3383 (дані на початок 2010 р.).
Ще раз повторюю, що не збираюся абсолютизувати географічний чинник. На показники соціального та культурного благополуччя в Україні впливають, звісно, й інші фактори. Це й історія областей, їхнє входження в минулому до складу тих чи інших держав, співвідношення сільського й міського населення, специфіка місцевих культурних традицій тощо. Однак було б нерозумно не помічати відмінностей (і немалих!) між лісовими, лісостеповими зонами, з одного боку, і степовою зоною, з іншого.
Замість висновків
Українське буття (як у минулому, так і сучасне) осмислювалося з допомогою різних концептів – протистояння українців різним «воріженькам» (полякам, росіянам, татарам і т.д.), соціальної боротьби і т.п. Однак ми закриваємо очі на те, що українське буття протягом не лише останніх століть, а й давніше часто визначалося протистоянням «спокійного», цивілізованого (можна сказати – державотворчого) лісу й лісостепу та енергійного, анархічного степу. Так було ще до створення Давньоруської держави (протистояння полян і хазар), так було за часів Київської Русі, монгольської навали, часів, коли на українські землі нападали кримські татари. Це протистояння (правда, в інших, не обов’язково воєнних формах) давало про себе знати і в наступні часи. Дає знати і зараз.
Як правило, завдячуючи своїй енергійності, степ брав гору над своїми північними сусідами, вносячи в їхнє життя руїну. Однак ліс та лісостеп «приручали», «цивілізували» степових ординців. Можна це продемонструвати навіть на нашій недавній історії. Наприклад, Леонід Кучма, йдучи на перші свої президентські вибори, спирався на електорат степу. На другі свої президентські вибори він ішов, орієнтуючись на виборців лісостепової та лісової зони. Показова метаморфоза!
Проблема, на яку була звернута увага, є внутрішньою проблемою України. На жаль, ми не хочемо її осмислювати. Дехто просто спекулює на ній, протиставляючи «Схід і Захід», дехто вдається до примітивного лозунгу «Схід і Захід разом».
Хотілось би знайти формулу вирішення цієї проблеми. Однак, здається, про це зараз можна лише помріяти.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Однак Євген Маланюк – це дитя степу, – будучи не лише поетом, а й мислителем, не прагнув ідеалізувати свою малу батьківщину. Після світлих фарб степових пейзажів поет ніби нагнітає криваві, а то й чорні фарби:
Отак лежиш – замріяно-безсила,
А сходить ніч – і відьмою вночі
Ти розгортаєш кажанові крила…
І поки по гаях кричать сичі,
По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро,
Летиш страшна й розхристана на шабаш –
Своїх дітей байстрючу пити кров.
Зрештою, в кінці вірша поет кидає фразу:
…Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу
Проклятий край, Елладо Степова?!
Чому ж поет був у відчаї від своєї малої батьківщини?
Степова ментальність
В українській літературі при бажанні можна знайти чимало текстів, у яких ідеалізується степ. Наприклад, один із найвидатніших українських філософів ХХ ст. Дмитро Чижевський вважав, що велику роль у формуванні психічних рис українців відіграв саме степ, котрий сполучає «широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи» і породжує почуття «безмежно-могутнього або безмежно-великого». Правда, не треба забувати, що Чижевський, як і Маланюк, був дитям степу.
Однак не все так просто й однозначно. На нашу думку, варто прислухатися до міркувань видавця журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреата Шевченківської премії Григорія Гусейнова, який, теж будучи людиною степу, далекий від його ідеалізації. «На півночі, – вважає він, – скрізь більшою чи меншою мірою присутні ліси та гори. Навіть якщо це лісостеп і невисокі пагорби, вони все одно створюють більш-менш затишний рельєф, захищений. А на півдні, в степах, усе зовсім по-іншому: тут людина зазвичай сама-самісінька перебуває на величезному відкритому просторі й має зовсім інші відчуття, тут більше страху, недовіри, хоча й дихається вільніше. Це відчуття добре передав Винниченко, коли навіть власна тінь викликає підозри. Як наслідок – певна самоізоляція, хуторянство й замкнутість».
Де формувався український етнос?
Незважаючи на велику роль степу в формуванні української ментальності, ми далекі від того, щоб перебільшувати його значення. Для предків новочасних українців, жителів півдня Давньоруської держави, степ був чужою, ворожою територією, звідки чекала небезпека. Початково український етнос формувався в лісостеповій зоні, де розташовувалися основні політичні й культурні осередки України-Русі в середньовічний період: Київ, Галич, Володимир (Волинський), Львів, Луцьк, Острог тощо. До речі, практично всі успішні європейські народи формувалися в лісостеповій або почасти в лісовій зоні. Лісостеп можна вважати найбільш оптимальною зоною для ефективного розвитку етносу. І саме через своє «лісостепове походження» ми є близькими до розвинутих європейців.
Інтенсивне освоєння українцями степу почалося в ХVI-XVII століттях При цьому переселенці несли в степ сформовані звички осілого землеробського населення. Тому не варто вважати український етнос і його культуру витвором виключно степу.
Так, звісно, степ відіграв важливу роль у формуванні українського світосприйняття та світорозуміння. У цьому сенсі українці відрізняються від більшості європейців і певним чином зближуються з кочовими, зокрема тюркськими, народами Азії. Зрештою, степове населення України формувалося в результаті симбіозу слов’ян-землеробів та тюрків-кочівників. Можна навести численні приклади такого симбіозу. Так, в українській мові маємо чимало слів тюркського походження, є спільні моменти між народними мелодіями тюрків та українців, навіть ідеали жіночої та чоловічої краси мають тюркські моменти (чорноброва дівчина з карими очима, чорнявий юнак і т.п.).
Цікаві цифри
Сучасна Україна в її державних кордонах – це якраз поєднання трьох зон: лісових масивів Полісся й Карпат, лісостепу, що охоплює Волинь, Галичину, Закарпаття, Буковину, Поділля й частково Центральну Україну, і степу, що простягнувся на схід та південь. Звісно, не треба абсолютизувати географічний чинник у суспільному розвитку, однак не слід його недооцінювати. Коли ми спробуємо порівняти лісові, лісостепові зони України зі степом, взявши статистичні дані, що стосуються сфер соціального розвитку, культури, то побачимо значні відмінності.
Ліс та лісостеп, незважаючи на певні винятки, є територією, де абсолютно переважає український етнос. Наприклад, у Тернопільській області за переписом 2001 року його частка сягає 97,8 %, приблизно такий же показник в Івано-Франківській області. Навіть у «прикордонних» Черкаській і Полтавській областях даний показник сягає більше 90%. Натомість у степових областях він помітно нижчий – у ліпшому випадку становить 70-80 %. У Луганській сягає ледь половини – 58%. Про Крим, думаю, немає сенсу говорити. Словом, степ є більш інтернаціональним і «неукраїнським». Відповідно, в цій «інтернаціональній» зоні домінуючою мовою є російська. Можна також говорити про електоральні симпатії. Візьміть результати парламентських, президентських виборів (особливо останніх років) – і ви побачите, що лісова та особливо лісостепова зони голосують за політичні сили української національної орієнтації. Степ же раніше голосував за комуністів та інших лівих. Зараз голосує за Партію регіонів.
Степ є більш індустріально розвинутою територією й, відповідно, більш багатою. Однак це багатство розподілене вкрай непропорційно – тут бачимо, як поєднується крайня розкіш з крайньою бідністю. Зверніть увагу, що більшість наших олігархів – степового походження. У лісовій та лісостеповій зоні, незважаючи на помітну соціальну диференціацію, таких кричущих відмінностей немає.
Коли візьмемо демографічні показники, то, попри низьку народжуваність і високу смертність у Чернігівській, Сумській і навіть Полтавській областях, а також відносно благополучну ситуацію в Одеській області та Криму, спостерігається тенденція погіршення демографічної ситуації в Україні із Заходу на Схід. І коли говоримо про скорочення населення України, то варто мати на увазі, що це скорочення переважно відбувалося й відбувається за рахунок степової зони. Наприклад, на Закарпатті за часів незалежності кількість населення скоротилася на 13.3 тис. осіб, у Рівненській області – на 21.7 тис., Волинській – 26.7 тис., Чернівецькій – 34.1 тис., Івано-Франківській – 50.7 тис. Це становить менше 5% від загальної кількості населення даних областей. Дещо гірша ситуація у Тернопільській та Львівській областях. Тут цей показник сягає майже 10%. Але це не йде ні в яке порівняння, наприклад, з Донецькою областю, де скорочення населення становить 872.5 тис. (близько 15%) та особливо Луганською областю, де воно скоротилося на 555.3 тис. (понад 18 %).
Коли візьмемо інші показники, наприклад, криміногенну ситуацію, то бачимо, що найбільш неблагополучною вона є саме в степовій зоні. Наприклад, у 2008 році лідером по кількості засуджених на 100 тисяч осіб є Запорізька область (493 осіб). Це більш ніж удвічі більше, якщо порівнювати із Закарпаттям, Буковиною та Галичиною. Навіть якщо взяти Волинську й Рівненську області, де криміногенна ситуація є гіршою, ніж в інших областях Західної України, то цей показник все одно майже удвічі менший. Приблизно подібна ситуація спостерігається за рівнями позашлюбної народжуваності, кількістю розлучень, захворюваності на ВІЛ тощо.
У культурному плані – те саме. Наприклад, спостерігається тенденція скорочення насичення бібліотеками чи релігійними громадами із Заходу на Схід, з Півночі на Південь. Так, якщо у Тернопільській області 654 осіб припадало на одну релігійну громаду, у Волинській – 704, у Закарпатській – 710, Чернівецькій – 748, Рівненській – 795, Львівській – 903, Івано-Франківській – 1082, то в Донецькій – 2830, Дніпропетровській – 2866, Луганській – 3091, Харківській – 3383 (дані на початок 2010 р.).
Ще раз повторюю, що не збираюся абсолютизувати географічний чинник. На показники соціального та культурного благополуччя в Україні впливають, звісно, й інші фактори. Це й історія областей, їхнє входження в минулому до складу тих чи інших держав, співвідношення сільського й міського населення, специфіка місцевих культурних традицій тощо. Однак було б нерозумно не помічати відмінностей (і немалих!) між лісовими, лісостеповими зонами, з одного боку, і степовою зоною, з іншого.
Замість висновків
Українське буття (як у минулому, так і сучасне) осмислювалося з допомогою різних концептів – протистояння українців різним «воріженькам» (полякам, росіянам, татарам і т.д.), соціальної боротьби і т.п. Однак ми закриваємо очі на те, що українське буття протягом не лише останніх століть, а й давніше часто визначалося протистоянням «спокійного», цивілізованого (можна сказати – державотворчого) лісу й лісостепу та енергійного, анархічного степу. Так було ще до створення Давньоруської держави (протистояння полян і хазар), так було за часів Київської Русі, монгольської навали, часів, коли на українські землі нападали кримські татари. Це протистояння (правда, в інших, не обов’язково воєнних формах) давало про себе знати і в наступні часи. Дає знати і зараз.
Як правило, завдячуючи своїй енергійності, степ брав гору над своїми північними сусідами, вносячи в їхнє життя руїну. Однак ліс та лісостеп «приручали», «цивілізували» степових ординців. Можна це продемонструвати навіть на нашій недавній історії. Наприклад, Леонід Кучма, йдучи на перші свої президентські вибори, спирався на електорат степу. На другі свої президентські вибори він ішов, орієнтуючись на виборців лісостепової та лісової зони. Показова метаморфоза!
Проблема, на яку була звернута увага, є внутрішньою проблемою України. На жаль, ми не хочемо її осмислювати. Дехто просто спекулює на ній, протиставляючи «Схід і Захід», дехто вдається до примітивного лозунгу «Схід і Захід разом».
Хотілось би знайти формулу вирішення цієї проблеми. Однак, здається, про це зараз можна лише помріяти.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
