Напередодні саміту, на якому президенти Азербайджану й Вірменії зустрічатимуться в п’ятницю й суботу за участі президента Росії й дипломатів США і Франції в російській Казані, лунають оптимістичні ноти. Сподівання на прорив висловлюють не тільки оглядачі.
Президент Вірменії Серж Сарґсян, виступаючи в середу перед депутатами Європарламенту в Страсбурзі, заявив те саме. «Я їду до Казані з оптимізмом і, звичайно, бажаю нам дійти спільного знаменника, бо і Вірменія, і Нагірний Карабах зацікавлені в якнайшвидшому вирішенні, яке принесло б справедливий і тривалий мир», – сказав Сарґсян.
За його словами, документ, який обговорюватимуть у Казані, «не той, про який мріяла Вірменія», але він стане можливістю перейти до підготовки великої домовленості.
Президент Азербайджану Ільгам Алієв, виступаючи того ж дня в Брюсселі після зустрічі з президентом Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу, був стриманіший.
«Ми – жертви агресії, і тому настрої в нашому суспільстві не такі, як у Вірменії. Тому, коли ми чуємо від президента Баррозу і лідерів провідних країн, що статус-кво має змінитися, це заохочує. Зміна статусу-кво означатиме зміну становища і кінець окупації», – заявив Алієв.
Найскладніше – попереду
Домовленості, про які має йтися нині, – лише узгодження основних засад, на яких мають ґрунтуватися подальші кроки.
Одна з них – повернення під контроль Азербайджану територій поза первісними адміністративними межами Нагірного Карабаху, які захопила й нині контролює самопроголошена й невизнана Нагірно-Карабахська республіка.
Крім того, це право на повернення біженців, головно азербайджанців, із цього сепаратистського регіону Азербайджану, замешканого колись переважно, а нині майже виключно вірменами за національністю.
Наступні пункти – домовленості про тимчасовий статус Нагірного Карабаху з гарантіями безпеки і самоврядування, а також про те, що остаточний юридичний статус цього регіону буде визначений колись у майбутньому.
На ухваленні цих перших домовленостей активно наполягають останнім часом США, Франція і Росія, які співголовують у так званій Мінській групі щодо Нагірного Карабаху. Вони значною мірою компромісні, і керівникам Азербайджану й Вірменії буде непросто здобути їм підтримку в своїх країнах.
Крім того, найважчі питання, серед яких референдум про самовизначення Нагірного Карабаху, відкладаються на невизначене майбутнє, та колись таки мають бути вирішені.
Велика ставка для Медведєва
А ще, як звертає увагу фахівець у справах Південного Кавказу з вашингтонського Фонду Карнеґі за міжнародний мир Томас де Вал, питання Нагірного Карабаху дуже важливе для президента Росії Дмитра Медведєва, який влаштував у своїй країні вже цілу низку зустрічей керівників і чільних урядовців Азербайджану й Вірменії.
За словами аналітика, Медведєв, «втративши» Грузію після війни 2008 року, вирішив «зберегти» для Росії Вірменію з Азербайджаном і докладає до нагірно-карабахського врегулювання чимало особистих зусиль.
«Він розглядає це як справу престижу для себе, він хоче бути миротворцем, і це ще один сигнал у його прагненні до переобрання (2012 року), що він добре співпрацює з західними партнерами. Провал у Казані був би також і провалом Медведєва», – каже фахівець.
Президент Вірменії Серж Сарґсян, виступаючи в середу перед депутатами Європарламенту в Страсбурзі, заявив те саме. «Я їду до Казані з оптимізмом і, звичайно, бажаю нам дійти спільного знаменника, бо і Вірменія, і Нагірний Карабах зацікавлені в якнайшвидшому вирішенні, яке принесло б справедливий і тривалий мир», – сказав Сарґсян.
За його словами, документ, який обговорюватимуть у Казані, «не той, про який мріяла Вірменія», але він стане можливістю перейти до підготовки великої домовленості.
Президент Азербайджану Ільгам Алієв, виступаючи того ж дня в Брюсселі після зустрічі з президентом Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу, був стриманіший.
«Ми – жертви агресії, і тому настрої в нашому суспільстві не такі, як у Вірменії. Тому, коли ми чуємо від президента Баррозу і лідерів провідних країн, що статус-кво має змінитися, це заохочує. Зміна статусу-кво означатиме зміну становища і кінець окупації», – заявив Алієв.
Найскладніше – попереду
Домовленості, про які має йтися нині, – лише узгодження основних засад, на яких мають ґрунтуватися подальші кроки.
Одна з них – повернення під контроль Азербайджану територій поза первісними адміністративними межами Нагірного Карабаху, які захопила й нині контролює самопроголошена й невизнана Нагірно-Карабахська республіка.
Крім того, це право на повернення біженців, головно азербайджанців, із цього сепаратистського регіону Азербайджану, замешканого колись переважно, а нині майже виключно вірменами за національністю.
Наступні пункти – домовленості про тимчасовий статус Нагірного Карабаху з гарантіями безпеки і самоврядування, а також про те, що остаточний юридичний статус цього регіону буде визначений колись у майбутньому.
На ухваленні цих перших домовленостей активно наполягають останнім часом США, Франція і Росія, які співголовують у так званій Мінській групі щодо Нагірного Карабаху. Вони значною мірою компромісні, і керівникам Азербайджану й Вірменії буде непросто здобути їм підтримку в своїх країнах.
Крім того, найважчі питання, серед яких референдум про самовизначення Нагірного Карабаху, відкладаються на невизначене майбутнє, та колись таки мають бути вирішені.
Велика ставка для Медведєва
А ще, як звертає увагу фахівець у справах Південного Кавказу з вашингтонського Фонду Карнеґі за міжнародний мир Томас де Вал, питання Нагірного Карабаху дуже важливе для президента Росії Дмитра Медведєва, який влаштував у своїй країні вже цілу низку зустрічей керівників і чільних урядовців Азербайджану й Вірменії.
За словами аналітика, Медведєв, «втративши» Грузію після війни 2008 року, вирішив «зберегти» для Росії Вірменію з Азербайджаном і докладає до нагірно-карабахського врегулювання чимало особистих зусиль.
«Він розглядає це як справу престижу для себе, він хоче бути миротворцем, і це ще один сигнал у його прагненні до переобрання (2012 року), що він добре співпрацює з західними партнерами. Провал у Казані був би також і провалом Медведєва», – каже фахівець.
