Феномен Івана Дзюби опишуть ще не раз. Масштабність цієї постаті в українській історії та її значущість для реалізації проекту «незалежна Україна» можна порівняти хіба що з світлом, яке випромінювало серце Данко, вказуючи зневіреним вихід із темної хащі.
Справа не у пафосі легенди. Справа у самому Дзюбі. Інстинкт справжнього, якщо хочете, вродженого дослідника усе життя примушує Дзюбу безжально препарувати об’єкт, наполегливо досліджувати його природу, а потім логічно та аргументовано викладати суть свого відкриття.
Об’єктом досліджень Дзюби завжди, навіть якщо йдеться про окремі персоналії, є суспільство. У кожній своїй праці – від всесвітньовідомої «Інтернаціоналізм чи русифікація» й до щойно презентованого «Нагнітання мороку» – Дзюба ставить точний діагноз хворій Україні, відтворює повну історію хвороби, називає речі своїми іменами і, як результат, вказує шлях одужання.
Дзюба – це шанс для України зрозуміти саму себе, а отже – таки відбутися.
План – ліквідація
Немає сенсу плакати і нарікати , що історія розпорядилася таким чином, що «Великая Россия» не уявляє себе без «Малоросії». Наші предки теж доклали своїх рук до того, щоб зав’язати в гордіїв вузол їхнє «велике» й наше «мале», щоб виплекати у східного сусіда збочену залежність – потребу завжди мати під боком «недороса», щоб відчути себе «великоросом».
Ця залежність не зникла у новому часі та нових реаліях. Взявши курс на витворення неоімперії вже у новому тисячолітті, Росія ніяк не може обійтися без України й веде цілеспрямовану «холодну війну» за ліквідацію хиткої української незалежності.
У своїй книзі «Нагнітання мороку», виданому Видавничим домом «Києво-Могилянська академія», академік Іван Дзюба вже у передмові пише, що сучасна Росія почала реанімувати «чорносотенну ідеологію» як елемент боротьби за «русское национальное государство», яке має змінити нинішню Російську Федерацію. А «серед чорносотенців, зокрема й серед їхніх ідеологів та провідників, дуже значний відсоток становили наші рідні малороси. І вони органічно поєднували затятий монархізм з антисемітизмом та антиукраїнством.
«Спадщина цих чорносотенців-малоросів й використовується зараз їхніми ідеологічними спадкоємцями у боротьбі проти України», – стверджує Іван Дзюба. Та сама риторика, ті ж звороти, ті ж прийоми.
Ідеологи російського націоналізму і неоімперіалізму великою мірою «визначають принаймні культурну й освітню політику нинішньої недоукраїнської влади й реалізовують план остаточного зросійщення України».
Засоби ліквідації
Іван Дзюба з властивою йому точністю, з академічною повагою до цитованих джерел переконливо демонструє, що усі кроки теперішнього міністра освіти України та його соратників уже були прописані сто років тому, зокрема і київським цензором Сергієм Щоголєвим. Той ще у 1912 році у своїй книзі «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма» давав чіткі рекомендації, як швидко й ефективно провести русифікацію.
Під час презентації
Щоголєв вказував, що головне – правильно спрямувати шкільну освіту, відівчити молоде покоління від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском языке».
Ще один із заповітів Щоголєва – не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському.
На реалізацією цього притрушеного порохом поразок плану Росія виділяє неабиякі кошти та ресурси. На ці гроші організовуються «козацтва» й «товариства», на ці гроші наймаються інтернетні «тролі», яким підсовують стандартні набори словосполучень типу «свидомиты-нацики» та «все хохлы – ублюдки и дегенераты», на ці гроші засновуються фонди, громадські організації та інститути.
Іван Дзюба цитує автора проекту «Русского института» Інокентія Андреєва. Той відверто пише: «В последнее время российские элиты используют энергетические рычаги для усиления своего на международной арене. Однако эти рычаги очевидно недостаточны, ибо остается без внимания фактор языка и культуры. Русского языка и культуры».
Особливе значення має український напрям. Адже «появился украиноязычный образованный класс, который является носителем враждебной России идентичности».
Ще одна небезпека – молодь, яка знає англійську мову. «Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада», – цитує Іван Дзюба статтю Інокентія Андреєва «Русская речь как щит и меч». А той прямо вказує на Києво-Могилянську академію як об’єкт атаки.
Морок русифікації та українофобії справді згущується. І, звісно, не спонтанно, його нагнітають усі ідейні й безідейні наймані провідники «русского мира». Дослідження Івана Дзюби, мов під мікроскопом, висвітлює усю химерну потворність цього явища, вказує на його агресивність, закоріненість у давніх проблемах та комплексах, вигрітість у нашій слабкості, розрізненості та невпевненості.
Справа за нами
Іван Дзюба розшифрував геном збудника нашої тяжкої хвороби. Це давно відома бактерія «чорносотенства», яка під впливом ідеологів «русского мира» Путіна та Кирила мутувала у модернового внутрішнього агресора.
Врятувати нас може лише інстинкт самозбереження. «Ані джерела українського культурного життя, як професійного, так і самодіяльного, ані вкоріненістьу ньому або потяг до нього великої ативної маси нашої людності ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом і багатьом новим і новаторським ідеям та починанням… Це – великий резерв спротиву деукраїнізації України», – вважає Іван Дзюба.
Книгу він написав для нас, тих, хто відчуває щось тотально несправедливе у такому стані речей, коли нормальність звучання своєї мови та самого факту свого існування як окремого народу вкотре доводиться виборювати на власній землі.
«Та хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, – сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ», – каже нам Дзюба.
Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Справа не у пафосі легенди. Справа у самому Дзюбі. Інстинкт справжнього, якщо хочете, вродженого дослідника усе життя примушує Дзюбу безжально препарувати об’єкт, наполегливо досліджувати його природу, а потім логічно та аргументовано викладати суть свого відкриття.
Об’єктом досліджень Дзюби завжди, навіть якщо йдеться про окремі персоналії, є суспільство. У кожній своїй праці – від всесвітньовідомої «Інтернаціоналізм чи русифікація» й до щойно презентованого «Нагнітання мороку» – Дзюба ставить точний діагноз хворій Україні, відтворює повну історію хвороби, називає речі своїми іменами і, як результат, вказує шлях одужання.
Дзюба – це шанс для України зрозуміти саму себе, а отже – таки відбутися.
План – ліквідація
Ця залежність не зникла у новому часі та нових реаліях. Взявши курс на витворення неоімперії вже у новому тисячолітті, Росія ніяк не може обійтися без України й веде цілеспрямовану «холодну війну» за ліквідацію хиткої української незалежності.
У своїй книзі «Нагнітання мороку», виданому Видавничим домом «Києво-Могилянська академія», академік Іван Дзюба вже у передмові пише, що сучасна Росія почала реанімувати «чорносотенну ідеологію» як елемент боротьби за «русское национальное государство», яке має змінити нинішню Російську Федерацію. А «серед чорносотенців, зокрема й серед їхніх ідеологів та провідників, дуже значний відсоток становили наші рідні малороси. І вони органічно поєднували затятий монархізм з антисемітизмом та антиукраїнством.
«Спадщина цих чорносотенців-малоросів й використовується зараз їхніми ідеологічними спадкоємцями у боротьбі проти України», – стверджує Іван Дзюба. Та сама риторика, ті ж звороти, ті ж прийоми.
Ідеологи російського націоналізму і неоімперіалізму великою мірою «визначають принаймні культурну й освітню політику нинішньої недоукраїнської влади й реалізовують план остаточного зросійщення України».
Книгу Івана Дзюби «Нагнітання мороку...» коментують: Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАНУ; Юрій Щербак, публіцист, сценарист, громадський діяч; Андрій Портнов, редактор часопису «Україна модерна»; Ігор Лосєв, політолог
Засоби ліквідації
Іван Дзюба з властивою йому точністю, з академічною повагою до цитованих джерел переконливо демонструє, що усі кроки теперішнього міністра освіти України та його соратників уже були прописані сто років тому, зокрема і київським цензором Сергієм Щоголєвим. Той ще у 1912 році у своїй книзі «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма» давав чіткі рекомендації, як швидко й ефективно провести русифікацію.
Щоголєв вказував, що головне – правильно спрямувати шкільну освіту, відівчити молоде покоління від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском языке».
Ще один із заповітів Щоголєва – не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському.
На реалізацією цього притрушеного порохом поразок плану Росія виділяє неабиякі кошти та ресурси. На ці гроші організовуються «козацтва» й «товариства», на ці гроші наймаються інтернетні «тролі», яким підсовують стандартні набори словосполучень типу «свидомиты-нацики» та «все хохлы – ублюдки и дегенераты», на ці гроші засновуються фонди, громадські організації та інститути.
Іван Дзюба цитує автора проекту «Русского института» Інокентія Андреєва. Той відверто пише: «В последнее время российские элиты используют энергетические рычаги для усиления своего на международной арене. Однако эти рычаги очевидно недостаточны, ибо остается без внимания фактор языка и культуры. Русского языка и культуры».
Особливе значення має український напрям. Адже «появился украиноязычный образованный класс, который является носителем враждебной России идентичности».
Ще одна небезпека – молодь, яка знає англійську мову. «Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада», – цитує Іван Дзюба статтю Інокентія Андреєва «Русская речь как щит и меч». А той прямо вказує на Києво-Могилянську академію як об’єкт атаки.
Морок русифікації та українофобії справді згущується. І, звісно, не спонтанно, його нагнітають усі ідейні й безідейні наймані провідники «русского мира». Дослідження Івана Дзюби, мов під мікроскопом, висвітлює усю химерну потворність цього явища, вказує на його агресивність, закоріненість у давніх проблемах та комплексах, вигрітість у нашій слабкості, розрізненості та невпевненості.
Справа за нами
Іван Дзюба розшифрував геном збудника нашої тяжкої хвороби. Це давно відома бактерія «чорносотенства», яка під впливом ідеологів «русского мира» Путіна та Кирила мутувала у модернового внутрішнього агресора.
Врятувати нас може лише інстинкт самозбереження. «Ані джерела українського культурного життя, як професійного, так і самодіяльного, ані вкоріненістьу ньому або потяг до нього великої ативної маси нашої людності ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом і багатьом новим і новаторським ідеям та починанням… Це – великий резерв спротиву деукраїнізації України», – вважає Іван Дзюба.
Книгу він написав для нас, тих, хто відчуває щось тотально несправедливе у такому стані речей, коли нормальність звучання своєї мови та самого факту свого існування як окремого народу вкотре доводиться виборювати на власній землі.
«Та хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, – сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ», – каже нам Дзюба.
Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
