Деукраїнізація під вивіскою «дружби народів»
Початок шістдесятих років минулого століття Радянська Україна зустрічала на загал оптимістично. Тривала хрущовська десталінізація суспільства, зростало промислове виробництво, розвивалася наука, справжній прорив відбувся у художній культурі, розгорталося масове житлове будівництво.
А от у царині національно-культурній, мовній ситуація виглядала вкрай суперечливою. З одного боку, сам Микита Хрущов на урочистостях намагався читати вірші Шевченка українською мовою, хоч це звучало для питомо українського вуха досить кумедно. Водночас той самий Микита Сергійович суворо засуджував «українських буржуазних націоналістів», тобто всіх, хто справді прагнув вільної України. А так звані «компетентні органи» неухильно і кваліфіковано втілювали у життя настанови партійного вождя, кидаючи за ґрати чи позбавляючи можливості працювати за фахом десятки і сотні кращих інтелігентів України.
Іншими словами, під прикриттям гасел про «дружбу народів СССР» та «інтернаціоналізм» розгортався процес деукраїнізації України. Скажімо, на рубежі 1950-1960-их років внаслідок активних заходів союзного центру з русифікації освіти, різко впав відсоток учнів, котрі навчалися української мовою у містах УРСР. Зокрема, у Вінниці їх залишилося 49%, у Хмельницькому – 42%, у Житомирі – 36,5%, у Запоріжжі – 24%, у Луганську – 5%, Кадїївці – 3,5%.
Радіомовлення, телебачення, бібліотеки, театр – звідусіль українська мова і, відповідно, українська культура витіснялися. А там, де вони залишалися, їх нерідко спотворювали, підганяли під російськомовні загальносоюзні взірці.
І от за всіх цих обставин з 11 по 15 лютого 1963 року у Києві проходить Республіканська конференція з питань культури української мови, організаторами якої виступають Київський державний університет та Інститут мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, перебіг і віддалені результати якої виявилися несподіваними для тодішньої влади.
«Два язики бувають тільки у змії»
За спогадами учасників, на конференцію прийшли не тільки такі персонажі, як академік Іван Білодід, директор Інституту мовознавства, один з авторів концепції про «дві рідні мови», а й такі, як письменник Борис Антоненко-Давидович, дивом зацілілий в таборах ҐУЛАҐу активний діяч доби «розстріляного Відродження», чи один із кращих дикторів Українського радіо Петро Бойко. Одне слово, прийшло чимало людей, які вболівали за становище української мови. Але спершу доповіді були обтічними, цілком лояльними, сказати б, «гарно зачесаними». Говорилося і про «тенденції зближення мов», і про «зближення мов аж до злиття», щоправда, не зараз, а в комуністичному майбутньому (потім цю тезу підкоригують і до партійних документів увійде теза про злиття націй за «розвиненого соціалізму»)
Леопольд Ященко, фольклорист, керівник хору «Гомін»
Лідія Орел виступила і збурила конференцію. Розумієте, її мало хто знав. І їй дали слово першій на ранковому засіданні. Вона тоді працювала в університетській кінолабораторії. Почала вона говорити спочатку про свою роботу, про те, що зменшується року в рік число фільмів українською мовою навчальних, які випускає кінолабораторія університету Шевченка.
Тоді така теза людям втовкмачувалася в голови, що російська мова допомагає нібито в розвитку українській мові, і що вони перебувають у дружніх взаєминах. А вона такий приклад наводить, що у нас немає в Києві людей, які б не розуміли українську мову. Але якщо ви попросите корінного киянина, щоб він заговорив з вами по-українськи, то він здебільшого не зможе цього зробити, бо він не звик спілкуватися. От таким чином російська мова «допомагає» українській мові, витісняючи її з ужитку.Здавалося б, маємо стандартну ситуацію совєтського ідеологічно виваженого заходу, на якому, як то кажуть, мухи здихають від нудьги. Але раптом події повернули не туди, куди було заплановано.
Збурила події молодий науковець Лідія Орел, яка потім стала відомим українським етнографом. Вона не фігурувала в числі доповідачів; їй надали слово для виступу в обговоренні доповідей. Проте саме вона першою розповіла, в якому стані реально перебуває українська мова, що вона дедалі більше витісняється з усіх сфер життя. І зал влаштував їй бурхливу овацію.
Потім виступив Матвій Шестопал, доцент факультету журналістики. Він заперечив теорію двомовності, зауваживши, що тільки у змії може бути два язики, а в людини не може бути дві рідних мови. Знання ж кількох мов – це зовсім інше, це характеризує людину з позитивного боку, але не означає, що у цієї людини декілька рідних мов.
Виступив Петро Бойко, один з найкращих дикторів Українського радіо, який запропонував рішуче усувати з української літературної мови слова, які з’явилися під «силовим» впливом російської мови.
На що ж де-факто перетворилася ця наукова конференція? Окрім філологів та журналістів, на неї прийшли сотні людей, наче й не пов‘язані безпосередньо з теоретичним розв‘язанням проблем культури української мови: фізики, інженери, навіть робітники. В актовій залі жовтого корпусу Київського університету вмістило понад 600 осіб!
Конференція врешті-решт набула рис акції громадянської непокори партійній політиці. Крім вимог подбати про культуру української мови і заперечення теорії двомовності, учасники конференції говорили про необхідність законодавчо закріпити в УРСР державний статус української мови.
«Поверхова українізація» і ґрунтовні репресії
Ясна річ, що така маніфестація не могла залишитися без уваги з боку влади і уваги вельми своєрідної. По-перше, були вжиті заходи щодо недопущення у майбутньому подібних конференцій – з вільним доступом усіх охочих, із виступами «ненадійних» осіб. По-друге, надто активних (з погляду влади) науковців і журналістів звільняли з роботи, переводили на низькооплачувані посади, забороняли публічні виступи тощо. Але у зв‘язку із тодішньою політичною «відлигою» ці репресії поки що не були надто значними.
Більш чи менш віддалені наслідки конференції оприявнили себе за якийсь час. Того ж 1963 року першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест, який був, з одного боку, цілком ортодоксальним комуністом, з іншого боку, мав незаперечний український сантимент. Тому у часи Шелеста репресії проти тих, хто заходив надто далеко у своєму інакодуманні, поєднувалися з певними жестами на підтримку української мови та культури.
Скажімо, у другій половині 1964 року були обстежені шкільні бібліотеки столиці УРСР. У 118 восьмирічній школі з 16 136 книжок налічувалось лише 400 видань української класичної і сучасної літератури. У 20 середній школі кількість російських і українських книг співвідносилась як 16 тисяч до 480.
Така ситуація тоді мала певний розголос. Наповнення шкільних бібліотек українською літературою дещо поліпшилася.
Олександр Пономарів, мовознавець, професор
До речі, тоді при всьому поганому, що тоді було, тоді все-таки зважали на Інститут мовознавства. Якщо хтось писав якесь оголошення, якусь рекламу, якщо на радіо була якась суперечка, вони дзвонили в Інститут мовознавства і питали, як правильно. Тепер же хто як хоче, так і каже, тому у нас з культурою мови на радіо, а особливо на телебаченні – просто жах якийсь.А в 1965 році Іван Дзюба, підштовхнутий подіями на конференції, написав свою роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Цю роботу передали, зокрема, Петрові Шелесту, для кого, за спогадами його сина Віталія, вона стала ледь не настільною книгою, хоча партійний лідер України при цьому темпераментно заперечував більшість її положень. Утім, певні жести в бік української мови і культури за Петра Шелеста робилися – від запровадження читання українською мовою лекцій у вузах до масового видання перекладів світової класики.
Сам Шелест на всіх партійних заходах виступав українською мовою. Професор Олександр Пономарів розповідає, що перший секретар ЦК КПУ наказав на всі дзвінки до ЦК відповідати українською мовою: «Вас слухають!» Через тиждень такі вказівки дали всі секретарі обкомів. Наказ звертатися до громадян українською мовою одержали і міліціонери.
Але 1972 року з усуненням Петра Шелеста з посади ця поверхова українізація була припинена. А чимале число учасників конференції 1963 року з культури мови знову зазнали репресій, цього разу значно більш серйозних. Бо ж присутніми там були й виступали у дискусіях ледь не всі знакові постаті дисидентського руху з числа киян…
От така подія, яка мала прямий і непрямий відгомін у наступних подіях доби Хрущова, Брежнєва і Шелеста, сталася 45 років тому. Сьогоднішня преса незалежної України про неї майже не згадує. Видається, даремно.
 |
| Поети шістдесятники, 1963 рік. |
А от у царині національно-культурній, мовній ситуація виглядала вкрай суперечливою. З одного боку, сам Микита Хрущов на урочистостях намагався читати вірші Шевченка українською мовою, хоч це звучало для питомо українського вуха досить кумедно. Водночас той самий Микита Сергійович суворо засуджував «українських буржуазних націоналістів», тобто всіх, хто справді прагнув вільної України. А так звані «компетентні органи» неухильно і кваліфіковано втілювали у життя настанови партійного вождя, кидаючи за ґрати чи позбавляючи можливості працювати за фахом десятки і сотні кращих інтелігентів України.
Іншими словами, під прикриттям гасел про «дружбу народів СССР» та «інтернаціоналізм» розгортався процес деукраїнізації України. Скажімо, на рубежі 1950-1960-их років внаслідок активних заходів союзного центру з русифікації освіти, різко впав відсоток учнів, котрі навчалися української мовою у містах УРСР. Зокрема, у Вінниці їх залишилося 49%, у Хмельницькому – 42%, у Житомирі – 36,5%, у Запоріжжі – 24%, у Луганську – 5%, Кадїївці – 3,5%.
Радіомовлення, телебачення, бібліотеки, театр – звідусіль українська мова і, відповідно, українська культура витіснялися. А там, де вони залишалися, їх нерідко спотворювали, підганяли під російськомовні загальносоюзні взірці.
І от за всіх цих обставин з 11 по 15 лютого 1963 року у Києві проходить Республіканська конференція з питань культури української мови, організаторами якої виступають Київський державний університет та Інститут мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, перебіг і віддалені результати якої виявилися несподіваними для тодішньої влади.
«Два язики бувають тільки у змії»
За спогадами учасників, на конференцію прийшли не тільки такі персонажі, як академік Іван Білодід, директор Інституту мовознавства, один з авторів концепції про «дві рідні мови», а й такі, як письменник Борис Антоненко-Давидович, дивом зацілілий в таборах ҐУЛАҐу активний діяч доби «розстріляного Відродження», чи один із кращих дикторів Українського радіо Петро Бойко. Одне слово, прийшло чимало людей, які вболівали за становище української мови. Але спершу доповіді були обтічними, цілком лояльними, сказати б, «гарно зачесаними». Говорилося і про «тенденції зближення мов», і про «зближення мов аж до злиття», щоправда, не зараз, а в комуністичному майбутньому (потім цю тезу підкоригують і до партійних документів увійде теза про злиття націй за «розвиненого соціалізму»)
 |
Лідія Орел виступила і збурила конференцію. Розумієте, її мало хто знав. І їй дали слово першій на ранковому засіданні. Вона тоді працювала в університетській кінолабораторії. Почала вона говорити спочатку про свою роботу, про те, що зменшується року в рік число фільмів українською мовою навчальних, які випускає кінолабораторія університету Шевченка.
Тоді така теза людям втовкмачувалася в голови, що російська мова допомагає нібито в розвитку українській мові, і що вони перебувають у дружніх взаєминах. А вона такий приклад наводить, що у нас немає в Києві людей, які б не розуміли українську мову. Але якщо ви попросите корінного киянина, щоб він заговорив з вами по-українськи, то він здебільшого не зможе цього зробити, бо він не звик спілкуватися. От таким чином російська мова «допомагає» українській мові, витісняючи її з ужитку.
Збурила події молодий науковець Лідія Орел, яка потім стала відомим українським етнографом. Вона не фігурувала в числі доповідачів; їй надали слово для виступу в обговоренні доповідей. Проте саме вона першою розповіла, в якому стані реально перебуває українська мова, що вона дедалі більше витісняється з усіх сфер життя. І зал влаштував їй бурхливу овацію.
Потім виступив Матвій Шестопал, доцент факультету журналістики. Він заперечив теорію двомовності, зауваживши, що тільки у змії може бути два язики, а в людини не може бути дві рідних мови. Знання ж кількох мов – це зовсім інше, це характеризує людину з позитивного боку, але не означає, що у цієї людини декілька рідних мов.
Виступив Петро Бойко, один з найкращих дикторів Українського радіо, який запропонував рішуче усувати з української літературної мови слова, які з’явилися під «силовим» впливом російської мови.
На що ж де-факто перетворилася ця наукова конференція? Окрім філологів та журналістів, на неї прийшли сотні людей, наче й не пов‘язані безпосередньо з теоретичним розв‘язанням проблем культури української мови: фізики, інженери, навіть робітники. В актовій залі жовтого корпусу Київського університету вмістило понад 600 осіб!
Конференція врешті-решт набула рис акції громадянської непокори партійній політиці. Крім вимог подбати про культуру української мови і заперечення теорії двомовності, учасники конференції говорили про необхідність законодавчо закріпити в УРСР державний статус української мови.
«Поверхова українізація» і ґрунтовні репресії
Ясна річ, що така маніфестація не могла залишитися без уваги з боку влади і уваги вельми своєрідної. По-перше, були вжиті заходи щодо недопущення у майбутньому подібних конференцій – з вільним доступом усіх охочих, із виступами «ненадійних» осіб. По-друге, надто активних (з погляду влади) науковців і журналістів звільняли з роботи, переводили на низькооплачувані посади, забороняли публічні виступи тощо. Але у зв‘язку із тодішньою політичною «відлигою» ці репресії поки що не були надто значними.
Більш чи менш віддалені наслідки конференції оприявнили себе за якийсь час. Того ж 1963 року першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест, який був, з одного боку, цілком ортодоксальним комуністом, з іншого боку, мав незаперечний український сантимент. Тому у часи Шелеста репресії проти тих, хто заходив надто далеко у своєму інакодуманні, поєднувалися з певними жестами на підтримку української мови та культури.
Скажімо, у другій половині 1964 року були обстежені шкільні бібліотеки столиці УРСР. У 118 восьмирічній школі з 16 136 книжок налічувалось лише 400 видань української класичної і сучасної літератури. У 20 середній школі кількість російських і українських книг співвідносилась як 16 тисяч до 480.
Така ситуація тоді мала певний розголос. Наповнення шкільних бібліотек українською літературою дещо поліпшилася.
 |
До речі, тоді при всьому поганому, що тоді було, тоді все-таки зважали на Інститут мовознавства. Якщо хтось писав якесь оголошення, якусь рекламу, якщо на радіо була якась суперечка, вони дзвонили в Інститут мовознавства і питали, як правильно. Тепер же хто як хоче, так і каже, тому у нас з культурою мови на радіо, а особливо на телебаченні – просто жах якийсь.
Сам Шелест на всіх партійних заходах виступав українською мовою. Професор Олександр Пономарів розповідає, що перший секретар ЦК КПУ наказав на всі дзвінки до ЦК відповідати українською мовою: «Вас слухають!» Через тиждень такі вказівки дали всі секретарі обкомів. Наказ звертатися до громадян українською мовою одержали і міліціонери.
Але 1972 року з усуненням Петра Шелеста з посади ця поверхова українізація була припинена. А чимале число учасників конференції 1963 року з культури мови знову зазнали репресій, цього разу значно більш серйозних. Бо ж присутніми там були й виступали у дискусіях ледь не всі знакові постаті дисидентського руху з числа киян…
От така подія, яка мала прямий і непрямий відгомін у наступних подіях доби Хрущова, Брежнєва і Шелеста, сталася 45 років тому. Сьогоднішня преса незалежної України про неї майже не згадує. Видається, даремно.
