– Проблема зі «Східним партнерством» полягає в тому, що ми дійшли стадії, коли розширення практично припинене. Можливо, деякі країни Західних Балкан, Хорватія, можливо, Сербія, ще потраплять туди, але для інших перспективи примарні. Україна, Молдова, Південнокавказькі країни не стануть членами ЄС ще 10, 15, 20 років. Тому набуває особливого значення політика сусідства. Як може ЄС бути привабливим для них, якщо вони не можуть стати членами? Так, ці країни мають продемонструвати відданість цінностям Європейського Союзу, але і Брюссель повинен іти назустріч. Зокрема, у візовій політиці та у відкритті європейського спільного ринку для них, що, на мою думку, ще важливіше. Проблема в тому, що ЄС відволікають інші проблеми і немає достатньо ресурсів для того, щоб докладно пояснити цю політику. Про неї мало хто знає і її мало розуміють.
– Чи Ви назагал налаштовані песимістично щодо «Східного партнерства»?
– Не зовсім. Я думаю, що країни, які до нього входять, дуже різні і що є сенс на них дивитися і загалом, і індивідуально. Деяким із них зовсім не цікаві пропозиції ЄС – це, наприклад, Білорусь та Азербайджан. Але якщо подивитися на Молдову, то в ній зараз найбільш проєвропейський уряд у регіоні, і в результаті країна починає здійснювати реформи. Також Грузія – вона хоч і поділена у цьому питанні, але я гадаю, що на неї стимули ЄС також матимуть вплив. Україна більш проблематична з новим урядом Президента Віктора Януковича, але переговори тривають. Тож принаймні про три країни, зі змішаним результатом, можна говорити.
– Ви згадували раніше слова польського міністра закордонних справ Радослава Сікорського, який говорив, що Польща та інші країни, які хотіли потрапити до ЄС, були «одержимі» ідеєю членства. Чому, на вашу думку, цього немає у східних сусідів ЄС?
– Гадаю, що з двох доволі очевидних причин. По-перше, «Східне партнерство», на відміну від членства, не є достатньо великим пряником, навколо якого може згуртуватися вся країна. А по-друге, для багатьох владних еліт зближення з ЄС – це «троянський кінь», який відбирає в них владу всередині країни, політичну та економічну. Ми говоримо про те, щоб зробити країни більш прозорими, підзвітними всередині та назовні, а місцеві політичні еліти це не дуже підтримують.
– Чи Ви назагал налаштовані песимістично щодо «Східного партнерства»?
– Не зовсім. Я думаю, що країни, які до нього входять, дуже різні і що є сенс на них дивитися і загалом, і індивідуально. Деяким із них зовсім не цікаві пропозиції ЄС – це, наприклад, Білорусь та Азербайджан. Але якщо подивитися на Молдову, то в ній зараз найбільш проєвропейський уряд у регіоні, і в результаті країна починає здійснювати реформи. Також Грузія – вона хоч і поділена у цьому питанні, але я гадаю, що на неї стимули ЄС також матимуть вплив. Україна більш проблематична з новим урядом Президента Віктора Януковича, але переговори тривають. Тож принаймні про три країни, зі змішаним результатом, можна говорити.
– Ви згадували раніше слова польського міністра закордонних справ Радослава Сікорського, який говорив, що Польща та інші країни, які хотіли потрапити до ЄС, були «одержимі» ідеєю членства. Чому, на вашу думку, цього немає у східних сусідів ЄС?
– Гадаю, що з двох доволі очевидних причин. По-перше, «Східне партнерство», на відміну від членства, не є достатньо великим пряником, навколо якого може згуртуватися вся країна. А по-друге, для багатьох владних еліт зближення з ЄС – це «троянський кінь», який відбирає в них владу всередині країни, політичну та економічну. Ми говоримо про те, щоб зробити країни більш прозорими, підзвітними всередині та назовні, а місцеві політичні еліти це не дуже підтримують.
