На велелюдній екуменічній службі, яку спільно провели британські католицький та англіканський священики, а також архієпископ Стрес із Любляни, були присутні посол Словенії та колишній прем’єр-міністр тієї країни. Проте британський уряд не був представлений. Ця служба була нагадуванням про зловісний епізод британської воєнної історії. Британська армія видала режимові Тіта наприкінці війни 12 тисяч осіб, які здалися їм у Австрії, і яких відтак було швидко страчено комуністами у Словенії.
Словенський історик Йоже Дезман каже, що в тій маленькій країні було знайдено близько 600 масових поховань того періоду. Комуністи ховали тіла у тунелях копалень, протитанкових ровах, гірських ущелинах, великих ямах, виритих у лісі. Одне місце жахливого вбивства у тунелі святої Варвари біля селища Худа Яма не могли знайти понад 60 років. Лише 2008 року вдалося віднайти останки сотень жертв.
Ця та інші депортації, частково здійснені британським військовим персоналом у світлі ялтинської угоди між Сталіним, Черчиллем та Рузвельтом, яка, зокрема, вимагала передачі Москві військовополонених, що походили з довоєнних теренів СРСР, призвели до смерті десятків тисяч людей від рук комуністичних режимів.
У небезпеці видачі до СРСР були і вісім тисяч українських вояків дивізії «Галичина», які, як і словенці, здалися британцям у Австрії. Відтак їх розмістили у таборах для військовополонених у італійських містах Ріміні та Беларії, де вже працювала радянська репатріаційна комісія. Про це розповів секретар Союзу українців у Великій Британії Федір Курляк.
«Українці були у подібному становищі. Але їм допомогло те, що вони мали підтримку від різних інстанцій, – каже він. – Зокрема, доктор Петро Смільський поширив в Організації Об’єднаних Націй летючку, яка привернула увагу представника США при ООН Елеанор Рузвельт – дружини президента воєнного часу – і тоді на порядок денний було поставлено перегляд Ялтинської угоди. Водночас підтримку надала українська організація, яку було створено у Британії. Тож восьми тисячам українських вояків у таборі для переміщених у Ріміні замість того, щоб бути виданими назад до України на певну смерть, дозволили прибути до Великої Британії».
Певні спроби видати частину українців тривали аж до 1949 року.
«У 1949 році британський уряд хотів виселити якусь кількість непрацездатних українців до Німеччини, а відтак до Радянського Союзу. Українці виступили із протестами, завдяки чому британський уряд врешті вирішив їх залишити тут», – зауважив Федір Курляк.
Мотиви британців досі невідомі
Англо-російський історик граф Ніколай Толстой-Мілославський досліджував той період у радянських архівах. Він дійшов висновку, що за несправедливі рішення відповідальними були один із провідних британських військовиків, а пізніше провідний консервативний політик Тобі Олдінґтон та Гаролд Мак Міллан, який пізніше став прем’єр-міністром. Але навіть тепер Толстой не може пояснити їхніх мотивів.
Нині британський уряд закликають знову повернутися до тих подій. Адже архіви свідчать, що ще у серпні 1945 року в документі британського міністерства закордонних справ визнавалося, що передача словенців була «жахливою помилкою».
Але все, на що наразі спромігся британський уряд, було «почуття жалю за втрату людських життів», як висловився у листі з цього приводу міністр з європейських проблем Дейвід Ліддінґтон. Коментатори зазначають, що такі формулювання більше доречні у випадку серйозної дорожньо-транспортної пригоди, ніж стосовно систематичного винищення тисяч європейців, яке сталося з британською допомогою.
Словенський історик Йоже Дезман каже, що в тій маленькій країні було знайдено близько 600 масових поховань того періоду. Комуністи ховали тіла у тунелях копалень, протитанкових ровах, гірських ущелинах, великих ямах, виритих у лісі. Одне місце жахливого вбивства у тунелі святої Варвари біля селища Худа Яма не могли знайти понад 60 років. Лише 2008 року вдалося віднайти останки сотень жертв.
Ця та інші депортації, частково здійснені британським військовим персоналом у світлі ялтинської угоди між Сталіним, Черчиллем та Рузвельтом, яка, зокрема, вимагала передачі Москві військовополонених, що походили з довоєнних теренів СРСР, призвели до смерті десятків тисяч людей від рук комуністичних режимів.
У небезпеці видачі до СРСР були і вісім тисяч українських вояків дивізії «Галичина», які, як і словенці, здалися британцям у Австрії. Відтак їх розмістили у таборах для військовополонених у італійських містах Ріміні та Беларії, де вже працювала радянська репатріаційна комісія. Про це розповів секретар Союзу українців у Великій Британії Федір Курляк.
«Українці були у подібному становищі. Але їм допомогло те, що вони мали підтримку від різних інстанцій, – каже він. – Зокрема, доктор Петро Смільський поширив в Організації Об’єднаних Націй летючку, яка привернула увагу представника США при ООН Елеанор Рузвельт – дружини президента воєнного часу – і тоді на порядок денний було поставлено перегляд Ялтинської угоди. Водночас підтримку надала українська організація, яку було створено у Британії. Тож восьми тисячам українських вояків у таборі для переміщених у Ріміні замість того, щоб бути виданими назад до України на певну смерть, дозволили прибути до Великої Британії».
Певні спроби видати частину українців тривали аж до 1949 року.
«У 1949 році британський уряд хотів виселити якусь кількість непрацездатних українців до Німеччини, а відтак до Радянського Союзу. Українці виступили із протестами, завдяки чому британський уряд врешті вирішив їх залишити тут», – зауважив Федір Курляк.
Мотиви британців досі невідомі
Англо-російський історик граф Ніколай Толстой-Мілославський досліджував той період у радянських архівах. Він дійшов висновку, що за несправедливі рішення відповідальними були один із провідних британських військовиків, а пізніше провідний консервативний політик Тобі Олдінґтон та Гаролд Мак Міллан, який пізніше став прем’єр-міністром. Але навіть тепер Толстой не може пояснити їхніх мотивів.
Нині британський уряд закликають знову повернутися до тих подій. Адже архіви свідчать, що ще у серпні 1945 року в документі британського міністерства закордонних справ визнавалося, що передача словенців була «жахливою помилкою».
Але все, на що наразі спромігся британський уряд, було «почуття жалю за втрату людських життів», як висловився у листі з цього приводу міністр з європейських проблем Дейвід Ліддінґтон. Коментатори зазначають, що такі формулювання більше доречні у випадку серйозної дорожньо-транспортної пригоди, ніж стосовно систематичного винищення тисяч європейців, яке сталося з британською допомогою.
