При в’їзді у село ціпенієш від відчуття, що переступила межу часу. У самій назві вчувається щось прадавнє, споріднене з Богом Сонця Сварогом. Дерев’яні зруби хат і господарських будівель покриті очеретяною стріхою, під дахами – традиційні язичницькі «сонечка», замість парканів – живопліт, на зовнішніх стінах зустрічаються вишиті картини. Справа від вулиці стрімко тече Прип’ять, на берег якої виходить половина подвір’їв.
Колись саме ріка була основним шляхом сваловичан до великого світу: починаючи з четвертого класу, діти їздили до школи човнами. Раніше зі Сваловичів катерком селяни діставалися аж до білоруського Пінська. З іншого боку вулиці – на тому місці, де раніше були городи – нині на піщаних дюнах, які насуваються на хати, ростуть сосни.
Спілкування по-сусідськи
Насторожує незвичне безлюддя. Число мешканців зменшується щороку, розповідають сусідки, Антоніна Юхтикович і Надія Турко:
– Село було в нас велике, гарне, багато людей, школа та клуб. А тепер немає нічого – клуб розкидали… були корови, телята – зараз немає нічого. Доживаємо…
– Хати стоять порожні. От скільки пройди – і по одній душі… Малих дітей немає. Такі всі – 80 років, 70… наймолодшому – 62. Ось, син теж живе на материну пенсію нещасну. Де працювати? – так і живемо…
Найбільше скаржаться на зиму – на проблеми з паливом
Ще наприкінці 70-х у Сваловичах закрили початкову школу. Із трьохсот хат уціліли тридцять дві. Літні селяни, котрі не бажають переселятися в Любешів до онуків із віддаленого мальовничого волинського села, найбільше скаржаться на зиму. Не так уже легко, навіть за умови гарантованих державних пільг, запастися місцевим паливом – дровами, каже Надія Турко.
«По 270 гривень одним заплатили, а нам – шести людям – навіть за дрова не заплатили – то як це так, яке то життя? Хто нам тоді привезе дрова? Самим потрібно старатися», – бідкається жінка.
Самі й стараються. І раді кожному подорожньому, який завітає на їхнє обійстя, бо – жива душа. Селянка Антоніна Труш припрошує до хати спробувати смачної юшки – з риби, яку зловила сама.
«Мені вже 80 років, 23 роки з них прорибалила. Я на що хочеш умію ловити. І невод був, і ятері нам привозили... Чоловік бригадиром був, як він помер – то я ще 5 років працювала бригадиром. 500 тонн дала риби державі... та тоді ж риби було багато! Усяка була – щука, окунь, плотва, в’язь, товстолобики і соми – всяка риба була. А вугрі – боже! Горох онде був у нас у садочку – він виліз у горох туди. Як вискочив на пісок – качається, а ми думаємо, якийсь гад чорний – та кричу... Окуні були, й зараз є, а щуку раз зловила – 12 кілограмів».
Нині риба в Прип’яті теж водиться, зауважує Антоніна Труш, але набагато менше. Причина зрозуміла, та називає її пошепки: «Неправильно ловлять. Моє діло – мовчати...»
А ловлять часто електровудкою або сіткою (у той час, коли робити це заборонено). Самі ж селяни звикли природу берегти. Тож не їхня вина, а загальноукраїнська, ба навіть загальноєвропейська біда, що поряд, в урочищі «Сваловицька дача» на очах гинуть столітні дуби (лише на Волині – більше ста тисяч кубометрів всихаючого дуба), не доживши до дубового «літнього» віку. Одна з причин – нестабільність висоти ґрунтових вод – часто пов’язана з діяльністю людини.
Чи процвітатиме за декілька років зелений туризм?
Живий музей архітектури під назвою Сваловичі незабаром може зникнути з карти Волині як населений пункт. Щоправда, може народитися як дачний масив. Бо коли нещодавно на цій території було створено Національний природний парк «Прип’ять-Стохід», тут з’явилися дачники.
«Ніхто тут не буде жити», – скрушно хитають головами селянки. – Оті хіба, ті будуть, що хати покупляли, але й вони приїдуть раз на місяць, половлять риби, на охоту поїдуть – та й бачили їх».
Під час Другої світової війни село повністю спалили нацисти, запідозривши тут перебування партизанів. Але воно відродилося у такому ж автентично-дерев’яному стилі, до якого звикли ще прадіди селян. Нині єдина надія на відродження цього мальовничого куточка – робота співробітників заповідника, котрі намагаються показати і село. Й розповісти про екологічні проблеми ввіреної їм території якнайширшому колу людей. Можливо, через кілька років тут процвітатиме зелений туризм. А поки що тут мешкають літні люди, котрі вросли корінням у берег Прип’яті з найчистішою на Волині водою.
Колись саме ріка була основним шляхом сваловичан до великого світу: починаючи з четвертого класу, діти їздили до школи човнами. Раніше зі Сваловичів катерком селяни діставалися аж до білоруського Пінська. З іншого боку вулиці – на тому місці, де раніше були городи – нині на піщаних дюнах, які насуваються на хати, ростуть сосни.
Насторожує незвичне безлюддя. Число мешканців зменшується щороку, розповідають сусідки, Антоніна Юхтикович і Надія Турко:
– Село було в нас велике, гарне, багато людей, школа та клуб. А тепер немає нічого – клуб розкидали… були корови, телята – зараз немає нічого. Доживаємо…
– Хати стоять порожні. От скільки пройди – і по одній душі… Малих дітей немає. Такі всі – 80 років, 70… наймолодшому – 62. Ось, син теж живе на материну пенсію нещасну. Де працювати? – так і живемо…
Найбільше скаржаться на зиму – на проблеми з паливом
Ще наприкінці 70-х у Сваловичах закрили початкову школу. Із трьохсот хат уціліли тридцять дві. Літні селяни, котрі не бажають переселятися в Любешів до онуків із віддаленого мальовничого волинського села, найбільше скаржаться на зиму. Не так уже легко, навіть за умови гарантованих державних пільг, запастися місцевим паливом – дровами, каже Надія Турко.
«По 270 гривень одним заплатили, а нам – шести людям – навіть за дрова не заплатили – то як це так, яке то життя? Хто нам тоді привезе дрова? Самим потрібно старатися», – бідкається жінка.
Самі й стараються. І раді кожному подорожньому, який завітає на їхнє обійстя, бо – жива душа. Селянка Антоніна Труш припрошує до хати спробувати смачної юшки – з риби, яку зловила сама.
«Мені вже 80 років, 23 роки з них прорибалила. Я на що хочеш умію ловити. І невод був, і ятері нам привозили... Чоловік бригадиром був, як він помер – то я ще 5 років працювала бригадиром. 500 тонн дала риби державі... та тоді ж риби було багато! Усяка була – щука, окунь, плотва, в’язь, товстолобики і соми – всяка риба була. А вугрі – боже! Горох онде був у нас у садочку – він виліз у горох туди. Як вискочив на пісок – качається, а ми думаємо, якийсь гад чорний – та кричу... Окуні були, й зараз є, а щуку раз зловила – 12 кілограмів».
Нині риба в Прип’яті теж водиться, зауважує Антоніна Труш, але набагато менше. Причина зрозуміла, та називає її пошепки: «Неправильно ловлять. Моє діло – мовчати...»
А ловлять часто електровудкою або сіткою (у той час, коли робити це заборонено). Самі ж селяни звикли природу берегти. Тож не їхня вина, а загальноукраїнська, ба навіть загальноєвропейська біда, що поряд, в урочищі «Сваловицька дача» на очах гинуть столітні дуби (лише на Волині – більше ста тисяч кубометрів всихаючого дуба), не доживши до дубового «літнього» віку. Одна з причин – нестабільність висоти ґрунтових вод – часто пов’язана з діяльністю людини.
Чи процвітатиме за декілька років зелений туризм?
Живий музей архітектури під назвою Сваловичі незабаром може зникнути з карти Волині як населений пункт. Щоправда, може народитися як дачний масив. Бо коли нещодавно на цій території було створено Національний природний парк «Прип’ять-Стохід», тут з’явилися дачники.
«Ніхто тут не буде жити», – скрушно хитають головами селянки. – Оті хіба, ті будуть, що хати покупляли, але й вони приїдуть раз на місяць, половлять риби, на охоту поїдуть – та й бачили їх».
Під час Другої світової війни село повністю спалили нацисти, запідозривши тут перебування партизанів. Але воно відродилося у такому ж автентично-дерев’яному стилі, до якого звикли ще прадіди селян. Нині єдина надія на відродження цього мальовничого куточка – робота співробітників заповідника, котрі намагаються показати і село. Й розповісти про екологічні проблеми ввіреної їм території якнайширшому колу людей. Можливо, через кілька років тут процвітатиме зелений туризм. А поки що тут мешкають літні люди, котрі вросли корінням у берег Прип’яті з найчистішою на Волині водою.
