Київ – Здобуття Україною незалежності у 1918 році – це значною мірою результат довготривалої і запеклої боротьби українського селянства за землю. Пізнє, 1991 року, відновлення цієї незалежності також можна розглядати як один із результатів цієї боротьби. Парадокс? Ні. Надто довго селянство прагнуло здобути те, що висловлювалося ємним гаслом: «Земля і воля!» – щоб потім, тримаючи в руках ґрунти і порядкуючи у своїх селах, відволікатися на якісь інші справи. Чим і скористалися більшовики – озброєних селян були сотні тисяч, якщо не мільйони, але кожне село мало свого отамана, а то і двох; далі повітового центру селянські загони вибиралися рідко, щось організоване й дисципліноване з них зробити було важко.
«Вся Україна, під цей час, уявляє із себе безліч дрібненьких «фронтів» повстанців з червоними. Большевики змушені тримати на цих «фронтах» в розпорошеному стані більше війська як на польському та врангелівському. Та завдяки цій розпорошености повстанчих акцій повстанці не мають рішаючого впливу на події, – писав про ті часи активний учасник повстанського руху Юрій Горліс-Горський. – Найбільшою вадою українського повстанця є те, що він прив’язаний до рідної «стріхи» і воліє крутитися коло неї, аж поки його розстріляють».
Отож і втратили – спершу найактивнішу частину селянства, відтак і волю, а за 10 років – і ту саму землю, відходити далеко від якої селяни не хотіли. А мільйони люду у 1930-33 роках утратили ще й свої життя...
По війні, так-сяк оклигавши від череди лихоліть, село віддало у 1950-70 роках мільйони кращих своїх представників місту. Саме з цих людей рекрутувалася більшість шістдесятників, саме їхня маса не давала містам ущент русифікуватися, саме вони становили кістяк Народного Руху. Переважна більшість колишніх селян та їхніх нащадків підтримала 1991 року відновлення незалежності. А в колгоспному селі тим часом залишився переважно менш динамічний чи старший за віком люд, і коли, нарешті, гасло «Земля і воля!» знову наче стало на порядок денний, виникли серйозні проблеми. Бо ж землею нинішніх селян у незалежній України наділили, але...
Український селянин: приватник чи общинник?
Один із лідерів більшовиків, виходець із степової України Лев Троцький, до речі, син багатого землевласника, свого часу інструктував командирів та комісарів очолюваної ним Червоної армії: зважте, український селянин, на відміну від російського, є переконаним приватним власником. І справді: на Правобережній Україні й Полтавщині майже вся селянська земля була приватною, та й на Сіверянині та Слобожанщині такої було чимало, а от у Таврії домінували великі латифундії. Проте загалом напередодні Лютневої революції 1917 року в руках українських селян перебувало 65% усієї орної землі. Ще 5% було в руках представників козацького стану, який за способом життя був дуже близьким до селян (це були нащадки реєстрового козацтва, які ніколи не були кріпаками, майже всі – міцні господарі, «середняки» та «куркулі»). Лише з 1906-го по 1910 роки було утворено (до тих, що вже існували) 440 тисяч хуторів. Але, зрозуміло, землі не вистачало, тому селяни прагнули долучити до своїх володінь поміщицькі й монастирські ґрунти.
Якщо десь й існувала на українських землях звичка до общинного володіння землею, то тільки там, де вона насаджувалася штучно «згори» російською імперською владою (власне, і в самій Росії община з відповідним землеволодінням – продукт самодержавної системи, але це вже інший сюжет). Подекуди ці спроби мали успіх, щоправда, дещо інший, ніж планувалося. Скажімо, Нестор Махно у степовій Таврії запроваджував «колективні господарства» на місці латифундій, і якийсь час це нововведення проіснувало, тоді як на Полтавщині такі спроби безнадійно провалилися.
І що цікаво: якщо спробувати сумістити на мапі території з абсолютним домінуванням селянської приватної власності на землю станом на 1917 рік та «помаранчеві» регіони Наддніпрянської України у 2004 році, збіг буде майже повним. Як це пояснити, зважаючи на майже 70 років (до кінця 1990-х) колгоспного устрою та на неспроможність нинішніх селян дати лад землі?
При тому добра половина селянин-приватників брала участь у різноманітних формах кооперації. Український кооперативний рух був започаткований ще «громадівцями», тобто від самого початку він мав національний характер, його розгромила імперська влада у середині 1870-х, із початком ХХ століття він відродився. Напередодні 1917 року в українських губерніях працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних галузей діяльності і близько 50 їхніх союзів. Українська кооперація вижила за часів громадянської війни і розвинулася за умов НЕПу, більшовики змушені були змиритися з її існуванням; відтак наприкінці 1920-х різними формами кооперації було охоплено 3,1 мільйона селянських дворів Радянської України з 5,1 мільйона. Це, на відміну від колгоспного ладу, була добровільна кооперація як форма самоорганізації селянства за умов бодай і контрольованої згори, проте ринкової економіки. І тут за командою з Кремля почався «великий перелом» на селі, який вилився у колективізацію, розкуркулення й Голодомор...
А також – у, здавалося б, повну й остаточну втрату селянської власності на землю: вона була передана владою у «довічне користування» колгоспам.
Витворення колгоспника
Безземельний холоп чи дворовий служка поміщика не були господарями власного життя. Ба, і кріпак, що начебто мав ґрунти, не був господарем себе. У будь-який момент йому могли скомандувати йти на панщину чи взагалі продати – без землі та без сім’ї. А от вільний селянин за ринкової економіки, хоча працював і не менш тяжко, був собі паном. Він платив податки, брав банківські кредити, вступав до кооперації, купував сам чи спільно з іншими сільськогосподарський реманент, а ще, закінчивши сільськогосподарський рік, займався підсобним промислом, що вимагало володіння кількома ремеслами. Іншими словами, на відміну від кріпака чи колгоспника пізніших часів, вільний селянин був повноцінним суб’єктом соціально-економічної діяльності. І не тільки її. На Галичині й Буковині раніше, на Великій Україні пізніше селяни стали виборцями, серед них з’явилися політичні активісти.
Колективізація, Голодомор, терор 1937-38 років, війна, голод 1946-47 років, позбавлення політичних прав сформували як масовий соціальний тип замість селянина колгоспника, покликаного діяти за будь-якими приписами, як тоді говорилося, «партії та уряду». Результатом стала масова втеча молоді у 1950-70 роки до міста, де в повітрі відчувався хоч якийсь присмак свободи, а у тих, хто залишився у селі – не менш масова атрофія відповідальності. Колгоспник не здатен на неї, ба більше – він і не хоче її. За своїм призначенням, за соціальною роллю колгоспник – це людина-функція. Звичайно, вдома та на присадибній ділянці він мав змогу вийти за межі цієї функціональності. Та чи не тому влада постійно (аж до «боротьби з нетрудовими доходами» часів Горбачова) намагалася перешкодити такому відтворенню селянського «Я», обмежуючи розміри ділянок й обкладаючи їх усе новими податками?
А тому не дивно, що фермерство за нинішніх умов в Україні так і не стало потужним чинником; справа тут не стільки у відсутності доступних кредитів чи якісної техніки вітчизняного виробництва, скільки у невмінні і небажанні відповідально працювати на землі. Адже колгоспникові земля, а з нею й клопіт та відповідальність – крім присадибної ділянки та паю, який можна здати в оренду, – не потрібна; йому потрібна стабільна зарплата. Тому-то й відбувається (попри офіційну заборону вільних купівлі-продажу орної землі) перехід ґрунтів учорашніх колгоспників у власність завтрашніх новітніх латифундистів – навіть у тих регіонах, де селянин був приватником...
Шанс для країни
Легалізація цього процесу, запланована на 2011-12 роки, за чинної системи – політичної та економічної – означатиме, що абсолютна більшість українських селян знову втратить землю (так реально її і не набувши), а господарі новітніх латифундій почуватимуться не набагато гірше, ніж аристократи ХІХ століття (звичайно, без притаманної тим бодай позірної шляхетності). Проте немає лиха без добра: у новітньому світі закабалене селянство не може бути ефективним виробником, і небезпідставні претензії України на роль однієї з провідних сільськогосподарських країн світу (бо ж навіть за нинішнього далеко не ідеального стану аграрного сектору країна стрімко ввірвалася до трійки головних зернотрейдерів планети), відтак латифундисти хоч-не-хоч, а змушені будуть дбати про певні статки та освіту селян. У разі ж купівлі українських ґрунтів передовими західними компаніями конкуренція зросте, тим більше, що платити селянам іноземці зможуть значно більше. Люди наочно побачать, що таке справді цивілізоване велике господарство. А крім того, не надто значне, але реальне число заможних селян зможе розвивати фермерське господарства – ясна річ, через боротьбу із владою.
Звісно, все це не відродить автоматично масовий тип українського селянина-власника (бо ж і земельної власності тієї не буде), але відчутно струсоне село й надасть йому модернізаційний імпульс. Хай та модернізація буде жорсткою і навіть жорстокою – але вона відродить у свідомості сільських мешканців давню настанову – «Земля і воля!» От тоді не позаздриш тим латифундистам, котрі не купили за реальні гроші землю у селян, а фактично вкрали її (досить починати пресу, щоб пересвідчитись у масовому характері такого явища). Бо ж проти них стоятимуть не селяни-традиціоналісти початку ХХ століття, а хай і вчорашні колгоспники чи діти колгоспників, але збагачені досвідом усієї української історії, перепалені вишколом жорстокої модернізації та із незчисленними родичами у містах. Люди, які прагнутимуть стати вільними землеробами у вільній державі. Які, звичайно, не знатимуть навіть прізвища нобелівського лауреата з економіки Джозефа Стіґліца, але так само, як і він, вважатимуть, що нечесні приватизаційні процеси є головною завадою становлення цивілізованого ринку на пострадянських просторах.
І це станеться по всій Україні, включно із півднем та сходом.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
«Вся Україна, під цей час, уявляє із себе безліч дрібненьких «фронтів» повстанців з червоними. Большевики змушені тримати на цих «фронтах» в розпорошеному стані більше війська як на польському та врангелівському. Та завдяки цій розпорошености повстанчих акцій повстанці не мають рішаючого впливу на події, – писав про ті часи активний учасник повстанського руху Юрій Горліс-Горський. – Найбільшою вадою українського повстанця є те, що він прив’язаний до рідної «стріхи» і воліє крутитися коло неї, аж поки його розстріляють».
Отож і втратили – спершу найактивнішу частину селянства, відтак і волю, а за 10 років – і ту саму землю, відходити далеко від якої селяни не хотіли. А мільйони люду у 1930-33 роках утратили ще й свої життя...
По війні, так-сяк оклигавши від череди лихоліть, село віддало у 1950-70 роках мільйони кращих своїх представників місту. Саме з цих людей рекрутувалася більшість шістдесятників, саме їхня маса не давала містам ущент русифікуватися, саме вони становили кістяк Народного Руху. Переважна більшість колишніх селян та їхніх нащадків підтримала 1991 року відновлення незалежності. А в колгоспному селі тим часом залишився переважно менш динамічний чи старший за віком люд, і коли, нарешті, гасло «Земля і воля!» знову наче стало на порядок денний, виникли серйозні проблеми. Бо ж землею нинішніх селян у незалежній України наділили, але...
Український селянин: приватник чи общинник?
Один із лідерів більшовиків, виходець із степової України Лев Троцький, до речі, син багатого землевласника, свого часу інструктував командирів та комісарів очолюваної ним Червоної армії: зважте, український селянин, на відміну від російського, є переконаним приватним власником. І справді: на Правобережній Україні й Полтавщині майже вся селянська земля була приватною, та й на Сіверянині та Слобожанщині такої було чимало, а от у Таврії домінували великі латифундії. Проте загалом напередодні Лютневої революції 1917 року в руках українських селян перебувало 65% усієї орної землі. Ще 5% було в руках представників козацького стану, який за способом життя був дуже близьким до селян (це були нащадки реєстрового козацтва, які ніколи не були кріпаками, майже всі – міцні господарі, «середняки» та «куркулі»). Лише з 1906-го по 1910 роки було утворено (до тих, що вже існували) 440 тисяч хуторів. Але, зрозуміло, землі не вистачало, тому селяни прагнули долучити до своїх володінь поміщицькі й монастирські ґрунти.
Якщо десь й існувала на українських землях звичка до общинного володіння землею, то тільки там, де вона насаджувалася штучно «згори» російською імперською владою (власне, і в самій Росії община з відповідним землеволодінням – продукт самодержавної системи, але це вже інший сюжет). Подекуди ці спроби мали успіх, щоправда, дещо інший, ніж планувалося. Скажімо, Нестор Махно у степовій Таврії запроваджував «колективні господарства» на місці латифундій, і якийсь час це нововведення проіснувало, тоді як на Полтавщині такі спроби безнадійно провалилися.
І що цікаво: якщо спробувати сумістити на мапі території з абсолютним домінуванням селянської приватної власності на землю станом на 1917 рік та «помаранчеві» регіони Наддніпрянської України у 2004 році, збіг буде майже повним. Як це пояснити, зважаючи на майже 70 років (до кінця 1990-х) колгоспного устрою та на неспроможність нинішніх селян дати лад землі?
При тому добра половина селянин-приватників брала участь у різноманітних формах кооперації. Український кооперативний рух був започаткований ще «громадівцями», тобто від самого початку він мав національний характер, його розгромила імперська влада у середині 1870-х, із початком ХХ століття він відродився. Напередодні 1917 року в українських губерніях працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних галузей діяльності і близько 50 їхніх союзів. Українська кооперація вижила за часів громадянської війни і розвинулася за умов НЕПу, більшовики змушені були змиритися з її існуванням; відтак наприкінці 1920-х різними формами кооперації було охоплено 3,1 мільйона селянських дворів Радянської України з 5,1 мільйона. Це, на відміну від колгоспного ладу, була добровільна кооперація як форма самоорганізації селянства за умов бодай і контрольованої згори, проте ринкової економіки. І тут за командою з Кремля почався «великий перелом» на селі, який вилився у колективізацію, розкуркулення й Голодомор...
А також – у, здавалося б, повну й остаточну втрату селянської власності на землю: вона була передана владою у «довічне користування» колгоспам.
Витворення колгоспника
Безземельний холоп чи дворовий служка поміщика не були господарями власного життя. Ба, і кріпак, що начебто мав ґрунти, не був господарем себе. У будь-який момент йому могли скомандувати йти на панщину чи взагалі продати – без землі та без сім’ї. А от вільний селянин за ринкової економіки, хоча працював і не менш тяжко, був собі паном. Він платив податки, брав банківські кредити, вступав до кооперації, купував сам чи спільно з іншими сільськогосподарський реманент, а ще, закінчивши сільськогосподарський рік, займався підсобним промислом, що вимагало володіння кількома ремеслами. Іншими словами, на відміну від кріпака чи колгоспника пізніших часів, вільний селянин був повноцінним суб’єктом соціально-економічної діяльності. І не тільки її. На Галичині й Буковині раніше, на Великій Україні пізніше селяни стали виборцями, серед них з’явилися політичні активісти.
Колективізація, Голодомор, терор 1937-38 років, війна, голод 1946-47 років, позбавлення політичних прав сформували як масовий соціальний тип замість селянина колгоспника, покликаного діяти за будь-якими приписами, як тоді говорилося, «партії та уряду». Результатом стала масова втеча молоді у 1950-70 роки до міста, де в повітрі відчувався хоч якийсь присмак свободи, а у тих, хто залишився у селі – не менш масова атрофія відповідальності. Колгоспник не здатен на неї, ба більше – він і не хоче її. За своїм призначенням, за соціальною роллю колгоспник – це людина-функція. Звичайно, вдома та на присадибній ділянці він мав змогу вийти за межі цієї функціональності. Та чи не тому влада постійно (аж до «боротьби з нетрудовими доходами» часів Горбачова) намагалася перешкодити такому відтворенню селянського «Я», обмежуючи розміри ділянок й обкладаючи їх усе новими податками?
А тому не дивно, що фермерство за нинішніх умов в Україні так і не стало потужним чинником; справа тут не стільки у відсутності доступних кредитів чи якісної техніки вітчизняного виробництва, скільки у невмінні і небажанні відповідально працювати на землі. Адже колгоспникові земля, а з нею й клопіт та відповідальність – крім присадибної ділянки та паю, який можна здати в оренду, – не потрібна; йому потрібна стабільна зарплата. Тому-то й відбувається (попри офіційну заборону вільних купівлі-продажу орної землі) перехід ґрунтів учорашніх колгоспників у власність завтрашніх новітніх латифундистів – навіть у тих регіонах, де селянин був приватником...
Шанс для країни
Легалізація цього процесу, запланована на 2011-12 роки, за чинної системи – політичної та економічної – означатиме, що абсолютна більшість українських селян знову втратить землю (так реально її і не набувши), а господарі новітніх латифундій почуватимуться не набагато гірше, ніж аристократи ХІХ століття (звичайно, без притаманної тим бодай позірної шляхетності). Проте немає лиха без добра: у новітньому світі закабалене селянство не може бути ефективним виробником, і небезпідставні претензії України на роль однієї з провідних сільськогосподарських країн світу (бо ж навіть за нинішнього далеко не ідеального стану аграрного сектору країна стрімко ввірвалася до трійки головних зернотрейдерів планети), відтак латифундисти хоч-не-хоч, а змушені будуть дбати про певні статки та освіту селян. У разі ж купівлі українських ґрунтів передовими західними компаніями конкуренція зросте, тим більше, що платити селянам іноземці зможуть значно більше. Люди наочно побачать, що таке справді цивілізоване велике господарство. А крім того, не надто значне, але реальне число заможних селян зможе розвивати фермерське господарства – ясна річ, через боротьбу із владою.
Звісно, все це не відродить автоматично масовий тип українського селянина-власника (бо ж і земельної власності тієї не буде), але відчутно струсоне село й надасть йому модернізаційний імпульс. Хай та модернізація буде жорсткою і навіть жорстокою – але вона відродить у свідомості сільських мешканців давню настанову – «Земля і воля!» От тоді не позаздриш тим латифундистам, котрі не купили за реальні гроші землю у селян, а фактично вкрали її (досить починати пресу, щоб пересвідчитись у масовому характері такого явища). Бо ж проти них стоятимуть не селяни-традиціоналісти початку ХХ століття, а хай і вчорашні колгоспники чи діти колгоспників, але збагачені досвідом усієї української історії, перепалені вишколом жорстокої модернізації та із незчисленними родичами у містах. Люди, які прагнутимуть стати вільними землеробами у вільній державі. Які, звичайно, не знатимуть навіть прізвища нобелівського лауреата з економіки Джозефа Стіґліца, але так само, як і він, вважатимуть, що нечесні приватизаційні процеси є головною завадою становлення цивілізованого ринку на пострадянських просторах.
І це станеться по всій Україні, включно із півднем та сходом.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
