Прага – Кінорежисера Сергія Лозницю «спіймати» для інтерв’ю було нелегко. У Нідерландах він якраз закінчував монтаж фільму «Щастя моє» – в останні дні перед фестивалем у Каннах, який стартує сьогодні, і на якому стрічка (спільна продукція України, Німеччини та Нідерландів) буде у конкурсній програмі. А потім їхав із Нідерландів до Німеччини. Спинився для розмови з Радіо Свобода буквально в дорозі. Щоб не гаяти довго часу, спробував сформулювати «одним словом» про що фільм.
– Якщо одним словом – про несправедливість. Тобто, про те, що не може не хвилювати. Якщо з кимось поводять себе паршиво, це вас не може не турбувати, не може не викликати почуття у відповідь.
– Наскільки ж ця тема, яка спокусила Вас змінити жанр із документаліста на режисера ігрового кіно, може зацікавити глядачів і журі в Каннах?
Кадр із фільму «Щастя моє» режисера Сергія Лозниці– Річ у тім, що фільм – це не тільки тема, це й те, як зроблена стрічка. Це, все ж таки, форма, це конструкція, це те, як вона знята... Можна говорити про що завгодно, але разом із тим важливо й те, ЯК ви це робите, і ЯК ви це показуєте. Можна взяти надзвичайну тему, але не зробити її цікаво. Від цього залежить, чи буде хтось дивитись чи ні, цікаво буде чи ні. Яку мову (кіномову) ви використовуєте для того, щоб розповісти про це.
– Сергію, досі Вас знали як відомого документаліста, чи цей досвід допоміг вам знайти ту якусь «особливу мову» для того, щоб розповісти цю історію?
– Я не думаю, що якась особлива мова була використана у моєму фільмі, але досвід, звичайно ж, допоміг. Є якісь мотиви у стрічці, які перегукуються з мотивами, що є в попередніх моїх документальних роботах. У цьому фільмі я знімав не тільки професійних акторів, а й непрофесіоналів. І, безумовно, допоміг цей досвід, звичайно ж! Найголовніше ж, напевно, те, що більшість історій, які є у стрічці, а там якась певна кількість історій, – це все ті, з якими я в той чи інший спосіб стикався або мені це хтось розповів, коли я подорожував, чи знімав документальні фільми, або ж я бачив це на власні очі...
– А чому Ви вирішили після 11 документальних стрічок взятися за ігрове кіно?
– Якось для себе я не дуже відділяв документальне кіно від ігрового, бо ж і те, й інше – це все один феномен – це КІНО. Інша справа, що ігрове кіно робиться трохи по-іншому. І робити його набагато складніше, як мені це стало зрозуміло зараз (сміється – ред.). Набагато складніше, ніж документальне! Скажімо, коли я робив документальне кіно, моя група складалася з 4 осіб, а ігрова картина – це, звичайно, водоспад! Це організаційно дуже важко. На цілий рівень вищою є інформативна ємність самого процесу.
– Коли тепер Ви зніматимете більше ігрового кіно, то з якими продюсерами? Із тими ж? Для якої країни?
– Ну так, я планую якраз наступну стрічку знімати також ігрову. А щодо країни... я для жодної країни фільми не знімаю. Яка різниця? На мою думку, цей розподіл зараз недоречний. У грошей немає якогось прив’язку. Долари існують по цілому світові. У них хіба є національність якась?
– Американська.
– Американська? Чудово, але ж чому тоді розраховуються за російську нафту доларами? Яка різниця? Мені здається, що немає значення, хто буде продюсувати картину. Коли я подавав цю стрічку на фінансування до російського Міністерства культури, мені відмовили. Гаразд, тоді я шукаю інші можливості! Ось познайомився з Олегом Коханом (український продюсер фільму), він запропонував мені зняти фільм, знайшов я гроші у Німеччині та Голландії. І яка різниця? У витвору мистецтва немає також, взагалі-то немає прописки національної, дуже суворої. У нас на фільмі працювали громадяни десь 10 країн. І кожен був цікавий своїм поглядом, кожен прийшов зі своєї культури – Естонія, Литва, Німеччина, Голландія, Румунія, Польща. І мені це дуже цікаво. У кожного свій підхід, і це дуже цікаво, коли формується щось одне спільне! Звичайно ж, це здебільшого моє бачення. Я теж заохочую бачення інших людей, запрошую їх, наприклад, оператора – він із Румунії (згаданий оператор Олег Муту вже відомий у Каннах своєю роботою у стрічці «4 місяці, 3 тижні, 2 дні», яка мала Пальмову гілку кілька років тому – ред.). І яка прописка у фільму? Як на мене, останнім часом це втрачає якийсь сенс. Витвори мистецтва до, наприклад, індустріальної епохи, не мали ніякої національної прописки. Нація формується тоді, коли з’являється держава, кордони, і взагалі це поняття здебільшого політичне, яке не має стосунку до мистецтва. Прямого стосунку.
– Але коли фільм потрапляє на фестиваль – у даному випадку на міжнародний Каннський – він представляє певну країну. В даному випадку – Україну.
– По-перше, це питання не до фільму, а до тих, хто таким чином намагається класифікувати навколишній простір. І з цією класифікацією нічого спільного не має витвір мистецтва. Тургенєв жив у Франції – французький письменник? Набоков – швейцарський письменник? Бродський – американський поет? Смішно! Напевно, необхідно щось інше враховувати, говорячи про належність мистецтва. Це може бути культурною традицією. Можливо... Це має більше сенсу, аніж належність до тієї чи іншої країни.
– Якщо одним словом – про несправедливість. Тобто, про те, що не може не хвилювати. Якщо з кимось поводять себе паршиво, це вас не може не турбувати, не може не викликати почуття у відповідь.
– Наскільки ж ця тема, яка спокусила Вас змінити жанр із документаліста на режисера ігрового кіно, може зацікавити глядачів і журі в Каннах?
– Сергію, досі Вас знали як відомого документаліста, чи цей досвід допоміг вам знайти ту якусь «особливу мову» для того, щоб розповісти цю історію?
– Я не думаю, що якась особлива мова була використана у моєму фільмі, але досвід, звичайно ж, допоміг. Є якісь мотиви у стрічці, які перегукуються з мотивами, що є в попередніх моїх документальних роботах. У цьому фільмі я знімав не тільки професійних акторів, а й непрофесіоналів. І, безумовно, допоміг цей досвід, звичайно ж! Найголовніше ж, напевно, те, що більшість історій, які є у стрічці, а там якась певна кількість історій, – це все ті, з якими я в той чи інший спосіб стикався або мені це хтось розповів, коли я подорожував, чи знімав документальні фільми, або ж я бачив це на власні очі...
– А чому Ви вирішили після 11 документальних стрічок взятися за ігрове кіно?
– Якось для себе я не дуже відділяв документальне кіно від ігрового, бо ж і те, й інше – це все один феномен – це КІНО. Інша справа, що ігрове кіно робиться трохи по-іншому. І робити його набагато складніше, як мені це стало зрозуміло зараз (сміється – ред.). Набагато складніше, ніж документальне! Скажімо, коли я робив документальне кіно, моя група складалася з 4 осіб, а ігрова картина – це, звичайно, водоспад! Це організаційно дуже важко. На цілий рівень вищою є інформативна ємність самого процесу.
– Коли тепер Ви зніматимете більше ігрового кіно, то з якими продюсерами? Із тими ж? Для якої країни?
– Ну так, я планую якраз наступну стрічку знімати також ігрову. А щодо країни... я для жодної країни фільми не знімаю. Яка різниця? На мою думку, цей розподіл зараз недоречний. У грошей немає якогось прив’язку. Долари існують по цілому світові. У них хіба є національність якась?
– Американська.
– Американська? Чудово, але ж чому тоді розраховуються за російську нафту доларами? Яка різниця? Мені здається, що немає значення, хто буде продюсувати картину. Коли я подавав цю стрічку на фінансування до російського Міністерства культури, мені відмовили. Гаразд, тоді я шукаю інші можливості! Ось познайомився з Олегом Коханом (український продюсер фільму), він запропонував мені зняти фільм, знайшов я гроші у Німеччині та Голландії. І яка різниця? У витвору мистецтва немає також, взагалі-то немає прописки національної, дуже суворої. У нас на фільмі працювали громадяни десь 10 країн. І кожен був цікавий своїм поглядом, кожен прийшов зі своєї культури – Естонія, Литва, Німеччина, Голландія, Румунія, Польща. І мені це дуже цікаво. У кожного свій підхід, і це дуже цікаво, коли формується щось одне спільне! Звичайно ж, це здебільшого моє бачення. Я теж заохочую бачення інших людей, запрошую їх, наприклад, оператора – він із Румунії (згаданий оператор Олег Муту вже відомий у Каннах своєю роботою у стрічці «4 місяці, 3 тижні, 2 дні», яка мала Пальмову гілку кілька років тому – ред.). І яка прописка у фільму? Як на мене, останнім часом це втрачає якийсь сенс. Витвори мистецтва до, наприклад, індустріальної епохи, не мали ніякої національної прописки. Нація формується тоді, коли з’являється держава, кордони, і взагалі це поняття здебільшого політичне, яке не має стосунку до мистецтва. Прямого стосунку.
– Але коли фільм потрапляє на фестиваль – у даному випадку на міжнародний Каннський – він представляє певну країну. В даному випадку – Україну.
– По-перше, це питання не до фільму, а до тих, хто таким чином намагається класифікувати навколишній простір. І з цією класифікацією нічого спільного не має витвір мистецтва. Тургенєв жив у Франції – французький письменник? Набоков – швейцарський письменник? Бродський – американський поет? Смішно! Напевно, необхідно щось інше враховувати, говорячи про належність мистецтва. Це може бути культурною традицією. Можливо... Це має більше сенсу, аніж належність до тієї чи іншої країни.
