– Заяву про наміри України позбутися збагаченого урану західні оглядачі називають визначною і мало не сенсаційною. Як на Ваш погляд, у чому причина таких високих оцінок?
– Я не бачу особливої сенсаційності у цих заявах. Якась із країн мусила показати приклад. Це дуже добре, що Україна вирішує позбутися цих небезпечних матеріалів. Разом з цим, виникають нові питання. Україна заявляє про свої наміри. Вслід на нею – Канада. Держави відмовляються від високозбагаченого урану, але чому слід передавати його саме під контроль Америки? Хіба рівень безпеки у США вищий, ніж деінде? Що, зрештою, американці мають намір з цим робити? Крім цього, є ще ціла низка питань, що залишаються відкритими.
– Високозбагачений уран істотно відрізняється від того, що використовується на українських атомних станціях, чи не так?
– Уран, збагачений до 90-95 відсотків називається «високозбагаченим» і має військове призначення, бо використовується для створення атомних бомб. Для атомних електростанцій достатньо урану, збагаченого до 4-5 відсотків. Тому загалом, високозбагачений уран не придатний для АЕС. Водночас, у цивільній сфері його використовують для дослідницьких реакторів, чи виробництва ізотопів для медичних цілей.
– Повертаючись до вашингтонського форуму, виглядає, що рішення офіційного Києва було підготовлене, так би мовити, саме під цей саміт.
– Так, бо саме це й надасть можливість цьому саміту отримати одне чи два конкретних рішення. Ця зустріч, що її називають історичною, зрештою, не принесе очікуваних результатів. Згоду, щодо загальних принципів безпеки та кращого контролю атомних об’єктів і матеріалів, учасники, звичайно, дадуть. Але ми бачимо, що 47 країн, представлених на саміті, мають дуже різні позиції та підходи. Зокрема, Франція. Щодо інших конкретних рішень з цього питання я дуже сумніваюся.
– Чого чекати Президенту Віктору Януковичу у відповідь на відмову від цього «військового» урану? Чи може це, скажімо, бути допомога у вирішенні проблем, пов’язаних із Чорнобилем?
– Як на мене, то саме це й є ключовим елементом саміту. Слід дещо обмежити значення загрози тероризму, що міг би отримати доступ до атомної зброї. Гадаю, всі погодяться з тим, що така форма ризику майже відсутня. Адже для використання (цього виду зброї) потрібні величезні технічні навички, бомбардувальники, установки та засоби. Водночас, у сфері атомної безпеки справді існує й реальний ризик. Терористи можуть прямо атакувати атомні станції, аби спровокувати щось на зразок «терористичного Чорнобиля». Це вимагає кращої безпеки таких об’єктів. З іншого боку, існує ризик викрадення з цих станцій небезпечних матеріалів, що їх можуть використати для виготовлення радіологічних бомб. Ставитися до цього слід серйозно і це стосується не лише таких держав, як Україна. Це – загальна проблема. Навіть у Франції на одній зі збагачувальних станцій нещодавно виявили у декілька разів більшу за норму кількість плутонію. Тому, якщо б, скажімо, в Україні покращили безпеку атомних об’єктів, то це було б гарною новиною для всього світу. Саме це і є важливим досягненням цього саміту.
– Я не бачу особливої сенсаційності у цих заявах. Якась із країн мусила показати приклад. Це дуже добре, що Україна вирішує позбутися цих небезпечних матеріалів. Разом з цим, виникають нові питання. Україна заявляє про свої наміри. Вслід на нею – Канада. Держави відмовляються від високозбагаченого урану, але чому слід передавати його саме під контроль Америки? Хіба рівень безпеки у США вищий, ніж деінде? Що, зрештою, американці мають намір з цим робити? Крім цього, є ще ціла низка питань, що залишаються відкритими.
– Високозбагачений уран істотно відрізняється від того, що використовується на українських атомних станціях, чи не так?
– Уран, збагачений до 90-95 відсотків називається «високозбагаченим» і має військове призначення, бо використовується для створення атомних бомб. Для атомних електростанцій достатньо урану, збагаченого до 4-5 відсотків. Тому загалом, високозбагачений уран не придатний для АЕС. Водночас, у цивільній сфері його використовують для дослідницьких реакторів, чи виробництва ізотопів для медичних цілей.
– Повертаючись до вашингтонського форуму, виглядає, що рішення офіційного Києва було підготовлене, так би мовити, саме під цей саміт.
– Так, бо саме це й надасть можливість цьому саміту отримати одне чи два конкретних рішення. Ця зустріч, що її називають історичною, зрештою, не принесе очікуваних результатів. Згоду, щодо загальних принципів безпеки та кращого контролю атомних об’єктів і матеріалів, учасники, звичайно, дадуть. Але ми бачимо, що 47 країн, представлених на саміті, мають дуже різні позиції та підходи. Зокрема, Франція. Щодо інших конкретних рішень з цього питання я дуже сумніваюся.
– Чого чекати Президенту Віктору Януковичу у відповідь на відмову від цього «військового» урану? Чи може це, скажімо, бути допомога у вирішенні проблем, пов’язаних із Чорнобилем?
– Як на мене, то саме це й є ключовим елементом саміту. Слід дещо обмежити значення загрози тероризму, що міг би отримати доступ до атомної зброї. Гадаю, всі погодяться з тим, що така форма ризику майже відсутня. Адже для використання (цього виду зброї) потрібні величезні технічні навички, бомбардувальники, установки та засоби. Водночас, у сфері атомної безпеки справді існує й реальний ризик. Терористи можуть прямо атакувати атомні станції, аби спровокувати щось на зразок «терористичного Чорнобиля». Це вимагає кращої безпеки таких об’єктів. З іншого боку, існує ризик викрадення з цих станцій небезпечних матеріалів, що їх можуть використати для виготовлення радіологічних бомб. Ставитися до цього слід серйозно і це стосується не лише таких держав, як Україна. Це – загальна проблема. Навіть у Франції на одній зі збагачувальних станцій нещодавно виявили у декілька разів більшу за норму кількість плутонію. Тому, якщо б, скажімо, в Україні покращили безпеку атомних об’єктів, то це було б гарною новиною для всього світу. Саме це і є важливим досягненням цього саміту.
