Там, де закінчується Незалежність... і починається Росія

Лондон – Українсько-російське питання фактично припинило своє існування. І є, щонайменше, дві причини того. По-перше, воно залишається незмінним за суттю і за формальними проявами. Воно перетворилося на своєрідний коефіцієнт гризні. Робоча назва, скажімо, УКРРОС, як ампер, або вольт, або гектар. Цим коефіцієнтом можна по-своєму виміряти стан або градус інших стосунків. Наприклад, російсько-білоруські відносини важать приблизно 0,08 УКРРОСІВ. Російсько-грузинські стосунки тягнуть на 3,4 УКРРОСІВ. Танцюючи від цього, легко розробити певну шкалу міжнародних напружень. Коли пробуєш проаналізувати другу причину неіснування українсько-російських стосунків, то дуже скоро доходиш якогось впертого висновку, що такого виду стосунків взагалі ніколи не існувало.

Натомість, існувало лише одне питання: російське.

Саме воно, російське питання, за своїм характером і за своєю доволі одногранною проблематикою диктувало єдині правила життя в регіоні. Росія була і залишається заручницею самої себе. Усім її сусідам від цього не стає легше. Нема великої різниці, хто там у Москві владарював, – Микола Другий чи Сталін. Хрущов чи Брежнєв. Усі вони так чи інакше – вірні ленінці. Жорсткі, пихаті, нещадні, а часто криваві. Особливо, що стосується такої суспільної категорії як права людини. Доба Горбачова і Єльцина — цей транзитний період лише на досить короткий час збив із пантелику суспільство, міжнародну і внутрішньо-російську громадськість. У кінці 80-х і упродовж 90-х років Росія буквально експериментувала у пошуках себе нової. Весь світ полегшено зітхнув. Нарешті в цій частині планети ледве не вперше за тисячолітні поневіряння почали цінувати права людини. Ці прекрасні вольності виплескалися закордон і з шаленою швидкістю опанували сусідні народи і насамперед Україну та Білорусь.

Лідери в основному бувають двох видів: одні ведуть народ, інші – штовхають

Дуже швидко її величність історія прямо у нас на очах себе відкоригувала.

У Кремлі ледве не з Неба, або з якихось міфічних Кущів Потойбіччя з’явився кремезний, з добре збитими м’язами хлоп’яга – юрист і каратист в одному обличчі. І почалися метаморфози. Стрімкі метаморфози. Свобода слова миттю щезла з країни. Ще зовсім недавно Росія кипіла від багатоголосся. Тепер є лише один голос. Неповторний голос, який дозволено копіювати хіба що лише артисту естради Галкіну. Про усе інше доводиться поступово забувати. Якось дуже легко і порівняно безкровно жвавий опозиційний рух перетворився на слабенько помітні струмочки кількох жменьок людей, які намагаються протиставити себе новоствореній чиновницькій машині управління. Ця нова технократична влада звела права людини до суто адміністративного регулювання. Інколи владу заносить на добре перевірені старі методи придушення неслухняних. Приклад полювання на Каспарова не поодинокий. Зовсім туманною і підозрілою залишається кривава розправа над журналісткою Анною Політковською. З майже ортопедичною виправкою московські правоохоронці розігнали нещодавню демонстрацію протесту. Молодим охоронцям порядку довелося ламати кості генералам у відставці. І нічого не трапилось. Демонстрацію придушили в зародку.

Квінт Горацій Флакк ще кілька тисяч років тому говорив: Якщо сусід твій горить, біда загрожує і тобі.

Ось воно українсько-російське питання, якого не існує. Ніколи не буде така Росія миритися з фактом того, що Україна дозволяє собі свої вольності. І гарячі парламентські дискусії. І активні виборчі баталії. Нова путінська, як і стара царська або ленінська Росія – усі вони так чи інакше прагнули і прагнутимуть, щоб в Україні (і не лише в ній) були зрозумілі для Кремля порядки. А саме: якщо не деспотичні, то бодай чітко вмуровані автократичні структури. Ніколи московські вершителі не відпустять Україну гуляти, як їй самій заманеться. І це не питання українсько-російських стосунків.

Це питання самої Росії

Якщо хочете, це проблема самого існування Росії, яка буде нещадно викорінювати будь-які зарази свободи. Заради самозбереження, самоврятування. У цьому плані, в сенсі цінностей правозахисту Росія відчуває пряму загрозу з боку України, як потенційного підривника російських історичних устоїв. Дотримання прав людини плавно переходить у дотримання прав народів. Ось цей собака не відпускає Росію вже багато століть. Менше усього кремлівські хлопці схожі на самовбивць. Не схожі вони на декабристів, які прагнули прищепити конституційність своїй віковічній монархії.

Не буде в Росії незалежного суду. Дудки!!! Бо незалежний суд одного разу постановить закрити саму Росію. Раз і назавжди. Отож, не чекаймо. Бо не дочекаємось.

Київ дедалі чіткіше демонструє усвідомлення цієї проблеми. Недарма сьогодні українські лідери стають дедалі обережнішими, коли йдеться про будь-які євроінтеграційні процеси, вже не кажучи про НАТО. Намагається не педалювати це питання Юлія Тимошенко. Новий-старий спікер парламенту Литвин завжди дистанціювався від гострих аспектів, пов’язаних із російськими сентиментами. Від табору Януковича од самого початку віяло готовністю приймати Росію як ключового і вирішального партнера. Залишився лише Президент Віктор Ющенко з його активною позицією. І що йому тоді одинокому робити?

Як каже одна мудрість – радіус свободи визначається довжиною ланцюга на шиї

Інколи в Україні лунають заспокійливі голоси, що, мовляв, час на боці України, і навряд чи може статися щось на зразок реставрації. Однак в реальності сам час підтверджує, що нічого не змінилося. Росія з незмінною ефективністю і енергійністю обстоює свої життєві інтереси в Україні. Ба, більше, вона ще не використала усіх можливостей тиску на свою південну сусідку.

Ось він той глухий кут, в якому покищо б’ється у корчах російська тема. Її трясе саму. Ця тряска передається іншим. І веде увесь регіон до певного паралічу розвитку. І досі в Росії триває болюча дискусія, що робити з тілом Леніна? Як бути з цвинтарем на Красній площі? Красномовні приклади того – як важко, як неможливо для Росії відійти від свого минулого. Навіть від того минулого, яке завдало країні стільки непоправного горя. Ось чому, поки що, залишається відкритим і болючим питання про те, як доведеться формально незалежній Україні виживати в умовах фактичної залежності від своєї генетично запрограмованої сусідки. Американці пропонують простий і наївний рецепт виживання: «тримай своїх друзів якомога близько, а ворогів ще ближче».

(Лондон – Прага – Київ)