Від танків «з воєнторгу» до наступу на Київ: чому Захід 10 років боявся назвати РФ агресором

На третій рік великого вторгнення Росії до України у світі немає сумнівів: Кремль веде повномасштабну конвенційну війну проти суверенної сусідньої країни. Проте на початку агресії 2014-го року, ймовірно, більша частина західного світу та навіть значна доля українців – так не вважали. Проросійські заворушення, що відбувалися на Кримському півострові та у містах Сходу, російська влада та пропаганда намагалися зобразити як стихійну відповідь кримчан та «народу Донбасу» на «державний переворот» у Києві. Західні політики та ЗМІ, які ще не набралися досвіду у сприйнятті пропаганді Росії та суті подій, під шквалом дезінформації погоджувалися, що «не все так однозначно». Та й тодішня українська влада чітко не назвала факт російської агресії – а оголосила Антитерористичну операцію проти незрозумілих «терористів».

Як і чому Україна допустила, що світ впродовж майже десятиріччя говорив про «українську кризу»? Як те, що відбувалося в 2014-22 роках в Криму та на Донбасі, називається в документах ПАРЄ та ООН, якими керуються світові уряди? Та головне – чи могла така «лінгвістична мішанина» заохотити Кремль до спроби швидко захопити Київ – і допомагати у війні на знищення України досі? Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) поспілкувалися з провідними світовими та українськими експертами із російсько-української війни, європейськими політиками і журналістами, щоб відповісти на ці питання.

Росія, або «Та-Кого-Не-Можна-Називати»

Спитайте в оточуючих: «Коли Росія напала на Україну?» Якщо ви перебуваєте за межами України, то, певно, в 90% випадків почуєте дату початку повномасштабної війни – 24 лютого 2022-го року. В Україні, через велику кількість переселенців та загальний сплеск цікавості до подій у Криму та на Донбасі після великого вторгнення, є значно більший шанс почути справжню дату: зима й весна 2014-го.

Саме тоді, після Революції гідності, РФ збройно вторглася до Криму, блискавично його анексувала – а потім розпалила протести, та, зрештою, справжню війну на Донбасі. Від 2014 року західні і українські OSINT-спільноти, аналітичні центри і журналісти здійснили десятки розслідувань російської військової участі у війні під керівництвом Кремля на Донбасі.

Зруйнована будівля міжнародного аеропорту імені Прокоф'єва в Донецьку у жовтні 2014 року

Вони встановили і факти артилерійських обстрілів української території – з російської, відстежили перетин державного кордону російською бронетехнікою, встановили поіменні списки і конкретні історії російських військових, що брали участь в бойових діях на українській території. Каталог цих розслідувань ми залишимо наприкінці статті. А тут ми відтворили докладну хроніку тодішніх подій.

На противагу цій реальності, Росія створила власний наратив подій в Криму та на Донбасі – і виробила навіть власну «новомову», що її використовує для пропаганди. Революція гідності в ньому стала «державним переворотом», всі без винятку активісти Євромайдану – «радикалами» та «нацистськими угрупованнями», українська влада періоду від Олександра Турчинова до Петра Порошенка – «київською хунтою», анексія Криму – «возз'єднанням Криму з Росією», проросійські протестувальники в Донецьку і Луганську включно із російськими «туристами» з Ростова і Бєлгорода – «народом Донбасу», озброєні угруповання «ЛДНР» та кадрові російські військові – «трактористами і шахтарями» тощо.

У цьому наративі є наріжний камінь, на якому грунтуються всі ці пропагандистські тези – Росія із самого початку назвала події в Криму та на Сході України «громадянською війною». Кремль досі старанно удає, що не має жодного стосунку до попередніх подій на Донбасі – і 8 років до великого вторгнення йому дійсно вдавалося тримати у цій ілюзії весь світ. Принаймні, багато світових інституцій та західних ЗМІ публічно займали саме таку позицію – аж до повномасштабного вторгнення.

Путін відвідує захоплений Маріуполь у 2023 році. З 2014-го фронт проходив у 20-ти кілометрах від міста

«Такою є реальність ОБСЄ»: де була Росія в документах ООН, ПАРЄ, ОБСЄ

Провідні міжнародні інституції – ООН, ПАРЄ і ОБСЄ – у своїх документах використовують щодо подій в Україні до 2022 року слово «конфлікт». У більшості випадків не вказувалося не лише те, що він міжнародний, а й навіть що це «військовий конфлікт» – хоча Донбасом літали артилерійські, танкові й реактивні снаряди.

«Треба було зменшити масштаб проблеми. Тобто, у багатьох міжнародних інституцій була така трішки страусяча позиція. Зменшити масштаб, не бачити величини проблеми, звести це до територіального конфлікту. Мовляв, росіяни хочуть просто захистити російську мову. Тобто, це міжетнічний територіальний конфлікт, локальний», – вважає український філософ та головний редактор видання UkraineWorld Володимир Єрмоленко.

Попри це, Росії не вдалося просунути в заяви цих організацій наратив про «громадянську війну в Україні». 2017-го року проросійські депутати ПАРЄ (європейські об’єднані ліві та інші) зареєстрували правки до звіту моніторингової комісії, де вони пропонували замінити згадки про російську агресію на «громадянську війну» – правки відхилили. Людей, які воювали проти України, в резолюціях ПАРЄ називали в дусі «Мінських угод»: «сепаратистські угруповання, які контролюють окуповані території Донецької та Луганської областей» (the separatist groups which control the occupied territories in the Donetsk and Luhansk regions), а в офіційних заявах – просто «сторони конфлікту».

Уже після початку повномасштабного вторгнення ПАРЄ почала постскриптум називати війною те, що відбувалося в Україні у 2014-2021-му роках, та схвалила резолюцію, в якій визнається, що РФ веде війну проти України з лютого 2014-го року – тобто з моменту захоплення Криму.

Російські військові без упізнавальних знаків, котрих прозвали «зеленими чоловічками», біля парламенту Криму 1 березня 2014-го

До цього ж часу згадки про війну в Україні не за шаблоном ПАРЄ чи ООН могли з’явитися у виступах окремих політиків. Наприклад, міністр закордонних справ Нідерландів у 2018-2021 роках Стефан Блок під час Радбезу ООН згадував про «територію, яка контролюється сепаратистами, яких підтримує Росія». Депутатка німецького Бундестагу (Союз 90/Зелені), доповідачка ПАРЄ Марілуїзе Бек називала угуповання «ЛДНР» «де-факто владою в Донецьку та Луганську». Голова Асамблеї Анн Брасер – «самопроголошеною владою так званих республік».

При цьому міжнародні організації, які працювали на сході України та на власні очі бачили те, що відбувається, називали події конфліктом не з Росією, а просто на сході України (conflict in eastern Ukraine). Так робив, скажімо, Міжнародний комітет Червоного Хреста: у його звітах в 2014-го року мова йшла просто про Крим, Луганськ та Донецьк – про жодну окупацію, Росію та й узагалі те, до якої держави входять ці міста, не йшлося.

«Іноді ми говоримо «війна», що є своєрідним розмовним варіантом. Іноді ми говоримо про збройний конфлікт. А «конфлікт» – це технічна мова Женевської конвенції. Це – міжнародний збройний конфлікт відповідно до Женевської конвенції, і Червоний Хрест публічно та чітко заявив про це у зв'язку з ескалацією», – казав у березні 2022 року, вже після повномасштабного вторгнення РФ до України, тодішній президент Міжнародного комітету Червоного Хреста Петер Маурер.

Автомобіль місії ОБСЄ у пункті пропуску Майорськ з боку окупованої території у 2020 році. Люди у формі – це бійці підконтрольного Росії угруповання «ДНР»

Моніторингова місія ОБСЄ, котра працювала на Донбасі, також не вказувала Росію як сторону війни. Територію вона окреслювала так: «на підконтрольній «ДНР» шахті «Жовтневий рудник» та «в контрольованій урядом Авдіївці», або «в районах, які не контролюються урядом». У своїх звітах ОБСЄ називала угруповання «ЛДНР» «озброєними членами ДНР» та «членами збройних формувань», або ж «груп».

У 2021 році на той момент міністерка закордонних справ Швеції і голова ОБСЄ Анн Лінде пояснила таку обережну термінологію «спільною лексикою». Вона зазначила: «Це непросто, і часом виникають ситуації, коли мої заяви як голови ОБСЄ відрізняються від того, що я говорю, виступаючи як міністр закордонних справ Швеції, держави-члена ЄС. Але такою є реальність ОБСЄ – найбільшої безпекової організації у світі».

Редакція звернулася до ОБСЄ та ООН з проханням прокоментувати термінологію, але відповіді не отримала.

«На Заході інертність визначення цих територій як сепаратистських вже була вкоріненою в політичний дискурс. Плюс – не було перспектив, що дипломатичний процес дасть результати, не було перспектив, що конфлікт в найближчі роки буде розв'язано, і ці території повернуться. Тому мотивації робити різкі рухи і змінювати дефініції для наших західних партнерів не було», – пояснює дії інституцій Марія Золкіна, голова напрямку регіональної безпеки та дослідження конфліктів українського фонду «Демократичні ініціативи» та дослідниця Лондонської школи економіки й політичних наук.

Зачаровані ТАСС: чому західні медіа говорили про «українську кризу»

«Ми почали змінювати термінологію на початку 2015 року, щоб відображати той факт, що люди, які воюють на сході країни, є росіянами та тими, кого підтримують росіяни», – каже головний редактор стандартів та практик найбільшого суспільного мовника в США National Public Radio (NPR) Тоні Кейвін. До цього майже рік мільйони американців слухали про «конфлікт» та «кризу» в далекій Україні. За словами Кейвіна, вперше про війну Росії проти України радіостанція повідомила тільки після повномасштабного вторгнення – до цього йшлося про війну сепаратистів (нехай і проросійських) проти українського уряду.

Бої на підступах до Іловайська у серпні 2014-го. Тоді українським військам вдалося дійти майже до державного кордону, після чого Росія задіяла регулярні підрозділи, створивши для ЗСУ найбільший на той час котел

Ситуація з NPR – типова для західних ЗМІ. Незважаючи на те, що їхні журналісти регулярно приїздили на Донбас, із 2014 року світові медіа (AP, Reuters, AFP, BBC, Al-Jazeera, NYT, CNN, NPR та інші) називали російську війну «конфліктом в Україні» (Ukraine conflict) або «кризою» (Ukraine crisis).

«Західні журналісти, які висвітлюють події в колишньому Радянському Союзі, сиділи в Москві ще за кілька місяців до війни в Україні (мається на увазі повномасштабне вторгнення – ред.). І основним джерелом їхньої термінології є ТАСС, – пояснює це явище шведський економіст і науковий співробітник Atlantic Council («Атлантичної Ради» США) Андерс Ослунд. – Тож якщо ТАСС пише «криза в Україні», то більшість західних журналістів пишуть «криза в Україні». Росія була просто щаслива бачити, що західні журналісти перейняли їхню термінологію і їхню інтерпретацію подій».

Андерс Ослунд

«Що це означає? Це означає, що люди, навіть не маючи жодних поганих намірів, навіть будучи хорошими журналістами, редакторами, все одно більше існували в російській інформаційній повістці. І це впливало на те, як вони формують своє бачення ситуації», – додає головна редакторка видання Kyiv Independent Ольга Руденко.

Напередодні повномасштабного вторгнення окуповані Росією українські території часто називали «регіонами, які відділилися» (breakaway regions), «республіками ЛНР/ДНР» без лапок або ж «територіями, які контролюють сепаратисти/повстанці» (separatist-held/rebel-held/separatist-controlled territories).

Голова окупаційної адміністрації Донецька Денис Пушилін на відзначенні першої річниці псевдореферендуму про відділення Донецька (2015 рік)

Призначених з Москви ватажків так званих «республік» медіа довго називали «проросійськими лідерами» (pro-Russian leaders), умисно чи ні суб'єктивуючи їх в очах міжнародної аудиторії. Попри численні свідчення вторгнення російської регулярної армії, на сторінках більшості іноземних видань збройні формування «ЛНР» та «ДНР» майже десять років були «проросійськими сепаратистами» та «повстанцями», подекуди з приставкою «яких підтримує/контролює Росія» (Russian-backed або Russian-controlled). Зрідка можна було побачити термін «російські проксі».

«Багато людей розуміють війну як тотальний конфлікт між двома народами, що включає масову мобілізацію, широкомасштабні бойові дії та малоймовірність його завершення, окрім як збройною перемогою однієї зі сторін. Деякі міжнародні медіа могли не бачити протистояння у період з 2014-й по 2022-й роки як таке, що відповідає цьому рівню (інтенсивності – ред.), попри великі людські втрати», – зауважує Том Кент, професор Колумбійського університету та консультант з протидії дезінформації, який працював редактором зі стандартів інформаційної агенції AP (2008-2016), президентом Радіо Свобода/ Радіо Вільна Європа (2016-2018).

Том Кент

Аналогічна ситуація у медіа була з псевдореферендумами на окупованих територіях України. До 2022 року для більшості медіа було звичним писати про незаконні вибори у Криму та на Донбасі без докладного викладу їхніх передумов (окупації території та збройного тиску на населення) та пояснення, що вони суперечать міжнародному праву.

Головна редакторка видання Kyiv Independent Ольга Руденко пригадує, як писала для західних ЗМІ у 2014-15 роках, коли відбувся значний сплеск інтересу до України – і згодом перестала це робити попри, за її словами, високі гонорари і престиж.

«Я не могла виносити, коли редактор, який сидить десь всередині американського континенту, який ніколи не був в Україні, виправляє мені в тексті щось і вставляє туди «civil war», тобто громадянську війну, – розповідає вона. – На мою думку, редактори, журналісти і редактори, які відповідали в головних міжнародних виданнях за українську повістку, за те, як писати про війну в Україні, вони зробили помилку. Вони не врахували те, що в їхній власній повістці, в їхньому власному, як би сказати, порядку денному, переважає Росія, і це впливає на їхні погляди».

Ольга Руденко

Пасткою для західних ЗМІ, яка зараз активно обговорюється як явище «постправди», стали і класичні стандарти журналістики, які вимагають надавати слово обом сторонам конфлікту. У випадку із агресором та жертвою – Росією та Україною – це грало не на користь останньої. На початках російської агресії Кремль активно запрошував західних журналістів на окуповані території, щоби вони фіксували «злочини ЗСУ проти мирного населення» (які, є підозра, часто могла провокувати або влаштовувати сама Росія).

Згодом «в полі» на Донбасі угруповання дозволяли працювати лише наближеним блогерам (серед таких, приміром, Патрік Ланкастер, якого РФ представляла як американського журналіста, однак котрий майже постійно перебував у Донецьку та супроводжував окупаційні війська). Тож постачання історій у вигідному Росії руслі було поставлене на потік.

«Їхній (західних журналістів – ред.) природній інстинкт – це бути на боці слабких, бути на боці принижених. І Росія змогла для багатьох довести, що насправді те, що на Сході відбувалося в 2014 році, це реально повстання, це слабкі, задавлені, нещасні, бідне місцеве населення, яке вирішило повстати проти української влади, українського домінування. На жаль, це їм вдалося частково продати. І вони показали сильних і владних як слабких і безпомічних», – міркує Володимир Єрмоленко.

Володимир Єрмоленко

У політичній площині щоразу, коли з'являлися факти про військову, кадрову, фінансову, експертну присутність РФ на Донбасі – чи про безпосередню участь армії у боях, як у випадку із збиттям Боїнгу чи котлами в Іловайську і Дебальцевому – Кремль усе заперечував або перекладав відповідальність на Україну.

Спираючись на стандарти, ЗМІ були змушені цитувати ТАСС чи РИА-Новости – на противагу навіть тому, що бачили самі. Виходило, що на кожну подію війни існувало дві версії – і в очах західної і не тільки аудиторії, не сильно обізнаної із російсько-українськими реаліями, вони виглядали однаково вартими уваги.

«Роль журналіста не в тому, щоб використовувати той словник, який нікого не образить, або жодним чином не зачепить, і щоб це був найбільш обережний термін. Наша роль в тому, щоб називати білий колір білим, а чорний – чорним, – розмірковує Ольга Руденко. – Це найбанальніший журналістський вислів про те, що якщо одна сторона каже тобі, що йде дощ, а інша сторона каже, що не йде дощ, то твоя робота не процитувати обидві сторони, а подивитися у вікно».

Однак Росії здебільшого не вдалося просунути у західні медіа свій наратив про те, що в Україні триває «громадянська війна», а Росія «звільняє» місцеве населення від «нацистів київського режиму».

Із початком повномасштабного вторгнення Росії первісні формулювання почали змінювати (приклад CNN). Зокрема, замість «сепаратистів» на сході України почали писати про «чиновників, яких підтримує Росія», «російських ставлеників», вказуючи на Кремль як головного винуватця війни.

Однак такі зміни прийняли не всі. На це звертали увагу користувачі соцмереж та українські високопосадовці. Так, речник Міністерства закордонних справ Олег Ніколенко публічно обурився, що французька інформаційна агенція AFP через півроку повномасштабного вторгнення назвала російську армію «українськими сепаратистами». «Що далі – «українські сепаратисти» запускають круїзні ракети з Каспійського моря?» – написав Ніколенко у соцмережі Х. Ми звернулися до агенції AFP, але там вирішили не коментувати своєї термінології.

За останні два роки чимало західних ЗМІ відкрили свої бюро у Києві – з одного боку, українські медіаексперти вбачали у цьому плюс: раніше про Україну писали крізь російські фільтри, споглядаючи події з московських офісів, тепер – медійники бачать Україну на власні очі. З іншого, часто до роботи у Києві видання залучали усе тих же московських кореспондентів, яким працювати у Росії вже було небезпечно. Так сталось, наприклад, із керівниками київських бюро NYT та The Washington Post.

Російський Ту-95, що запускає ракети Х-55 по Україні, на аеродромі в Енгельсі у 2022 році (фото з супутника MAXAR)

Ми хотіли надати слово про термінологію війни й багатьом іншим виданням. За два тижні до публікації Радіо Свобода звернулося із запитами до Reuters, BBC, Al-Jazeera, Washington Post, NYT, CNN, New Yorker, проте відповіді на цей момент не надійшло.

Хоча тепер немає сумнівів стосовно агресора, єдиного підходу у світових ЗМІ досі немає. ВВС описує події як «Війна в Україні» (War in Ukraine), СNN як «Російське вторгнення в Україну» (Russian invasion of Ukraine) чи «Війна Путіна» (Putin’s war), The New York Times як «Російсько-українська війна» (Russia-Ukraine war).

Прискіпливість аудиторії інколи дає свій результат. Одна з найбільших інформаційних агенцій Reuters після численних зауважень стосовно рубрики «Українська криза» (Ukraine Crisis) у січні 2024 року, через майже два роки повномасташабної війни, виправила назву на «Війна України та Росії» (Ukraine and Russia at war).

Сама Україна назвала речі своїми іменами лише в 2018-му

На політику західних ЗМІ та інституцій могло вплинути і те, що війною Росії в певний період не називала події й сама Україна.

У квітні 2014 року у відповідь на захоплення низки міст на Донбасі тодішній в.о. президента Олександр Турчинов оголосив про початок антитерористичної операції, пояснивши це необхідністю підготовки до виборів нового очільника держави.

«Між 2014 і 2018 роком ставка робилася на спроби дипломатичного політичного врегулювання. І юридична чіткість, і юридичні дефініції стосовно агресії, стосовно порушення територіальної цілісності приносилися в жертву заради створення політичного фону для перемовин, – пригадує Марія Золкіна, голова напрямку регіональної безпеки та дослідження конфліктів фонду «Демократичні ініціативи» та дослідниця Лондонської школи економіки й політичних наук. – Був острах, що в разі жорсткої реакції з українського боку Росія теж застосує повномасштабне вторгнення, і були спроби дипломатично маневрувати».

Марія Золкіна

Щоб краще зрозуміти вибір, що його зробила Україна 2014-го щодо публічного означення нападу Росії, варто згадати, як США, ЄС та більшість країн Європи тоді ставилися до РФ. Москва була повноправним членом «Великої вісімки», вже працював газогін «Північний потік-1» та будувалася друга його гілка, що мала перетворити Німеччину на газовий хаб для всієї Європи. Світові лідери їздили до Москви та укладали договори із РФ. А російські олігархи щедро вкладали свої нафтодолари у європейську нерухомість та корумпували еліти.

«Захід йшов із відсутністю розуміння, що собою являє Росія. Тобто не те щоб не розуміли, а не хотіли це назвати правильними словами. Тому 2014 рік захопив їх зненацька. Ніхто тут не хотів називати речі своїми іменами одразу, – каже Пятрас Ауштрявічюс, депутат Європарламенту від Литви. – Перейти від такої лексики, як-от Росію називали стратегічним партнером до агресора, знаєте, шкала дуже вже така широка, чи не так? Це не було легко».

Пятрас Ауштрявічюс

«Навіть юридично ніхто на Заході не був готовий розривати всі зв'язки з Російською Федерацією, і ставка одразу ж була зроблена на спроби політичного, дипломатичного врегулювання. І, на жаль, це стало такою своєрідною пасткою для того, щоб вибирати правильні дефініції, – пригадує Марія Золкіна. – Були сподівання, не безпідставні, аж до літа, принаймні, 2014 року, що вдасться дипломатично домовитися і вирішити ситуацію, і не допустити до повноцінної війни».

Після першої зустрічі «Нормандської четвірки» – лідерів Франції, Німеччини, України та Росії – у червні 2014-го року стало зрозуміло: Київ домовлятиметься з підконтрольними РФ угрупованнями, сподіваючись, що Росія на них вплине. Була утворена «тристороння Контактна група з мирного врегулювання ситуації на сході України», а у «других Мінських угодах» 2015-го року окуповані частини Донеччини і Луганщини були названі ОРДЛО (окремими районами Донецької та Луганської областей), а російські війська та їхні проксі – «збройними формування ОРДЛО».

Президент Росії Володимир Путін, тодішній керівник закордонної політики ЄС Катрін Аштон, керівник Білорусі Олександр Лукашенко та президент України Петро Порошенко у Мінську, 26 серпня 2014 року

Київ зобов'язався провести конституційну реформу в Україні, надати ОРДЛО «особливий статус» із урахуванням думки «представників цих районів» та провести там вибори. Учасник перемовин, тодішній лідер Франції Франсуа Олланд пригадував, що під час розмови Путін прямо погрожував Порошенку розчавити його військо на Донбасі, що виглядало для присутніх як очевидне визнання вторгнення. Однак, як бачимо, жодного слова про роль Росії у конфлікті на сході України в документі не було. На цей документ є посилання у Резолюції Радбезу ООН 2202, на що як на визнання Києвом угруповань «ЛДНР» вказувала російська пропаганда.

Порошенко, Олланд, Меркель та Путін у Мінську в 2015 році

Лише через чотири роки після початку боїв Україна юридично визнала, що частину Донецької та Луганської областей окуповано, і окупувала їх саме Російська Федерація. В лютому 2018-го року президент України Петро Порошенко підписав ухвалений Радою «Закон про реінтеграцію Донбасу», в якому Росію визнано агресором та країною-окупантом, а усі згадки про «Мінські угоди» було прибрано. Закінчилась і АТО на Донбасі, якою досі керував Антитерористичний штаб СБУ – на заміну йому прийшла Операція об'єднаних сил під керівництвом військових.

«Тоді вже стало зрозуміло, що процес зайшов в глухий кут. Росія на жодні поступки не піде, безпекові положення мінських домовленостей попереду політичних ставити не буде, і не погодиться на це, – каже Марія Золкіна. – Українська держава взяла на себе не те щоб сміливість, але повернулася до раціональної логіки і визначила нарешті, що Росія є державою-агресором в своєму внутрішньому законодавстві».

Війна на Донбасі у 2018-му: українські військові ведуть вогонь з гаубиці під Новолуганським

Реакція Кремля була миттєвою: Путін скликав Радбез, учасники якого заявили, що «закон може найнегативнішим чином вплинути на перспективи внутрішньоукраїнського врегулювання».

Наслідки. «Страх спровокувати Росію провокує Росію»

Перші санкції проти російського режиму, запроваджені Заходом за окупацію Криму, були символічними. Кожен наступний етап ескалації у війні – проголошення «незалежності» угруповань «ДНР» і «ЛНР», воєнні провокації на Донбасі та чисельні порушення режиму припинення вогню, зрештою, визнання РФ «незалежності» псевдореспублік Донбасу, що передувало вторгненню – так само отримували непропорційно малу відповідь від ЄС та США, констатує експертка-міжнародниця.

Вашингтон, Брюсель, Париж і Берлін продовжували робити вигляд, що РФ має лише обмежений вплив на «сепаратистів». Москва ж вказувала на «Донецьк і Луганськ» як головних акторів цієї війни, які нібито можуть мати власну думку, відмінну від російської:

«Путіну двері до повномасштабної агресії відкрило не те, що війна війною не називалася, а те, що санкції були дуже номінальними, вони не зачіпали навіть ключових людей навколо Путіна, вони не зачіпали державні сектори російської економіки, вони жодним чином не били по тому, що було дійсно важливе для наповнення російського бюджету. Росія не була ізольована, вона не була визначена як держава-агресор ні діями, ні дефініціями», – вважає Марія Золкіна.

Повномасштабне вторгення Росії до України кардинально змінило ставлення світу до Москви. Вперше було запроваджено відчутні обмеження проти російських оборонних компаній, банків, олігархів, а транснаціональні корпорації почали залишати російський ринок. Європа щосили намагається відмовитися від російського газу і робить у цьому успіхи. За два роки великої війни проти РФ було запроваджено 16,5 тисяч санкцій різними країнами світу – в 6 разів більше, аніж за війну на Донбасі. І цьому всьому передувала низка чітких заяв від провідних світових інституцій, політиків і ЗМІ, що саме РФ напала на Україну.

«Це було дуже важко для багатьох політиків зробити, тому що, називаючи такі речі правильними іменами, ти усвідомлюєш всі помилки недалекого минулого, коли поцілунки, дружні візити, гарні зустрічі на Красній площі або десь раптом перетворилися на такий, я б сказав, приголомшливий провал усіх цих ілюзії про можливу реформовану та демократичну Росію», – каже депутат Європарламенту від Литви Пятрас Ауштрявічюс.

«Зараз все абсолютно змінилося. Тобто на рівні дефініцій точно немає проблем називати російську агресію агресією», – констатує Марія Золкіна.

Проте це вже, здається, мало турбує Кремль. На новому етапі війни Росія робить ставку на заперечення суб'єктності України та обстоюванні права на повне її знищення – про що свідчить, зокрема, довгий монолог президента Росії Володимира Путіна американському ведучому Такеру Карлсону про нібито російські права на «ці території». Вже сама назва, яку російський лідер обрав для війни – «Спеціальна військова операція» – нагадує про «Контртеррористичну операцію», яку Кремль вів у підконтрольній йому Чечні.

«Путін сказав: ми починаємо спеціальну воєнну операцію проти України, і почалися атаки з повітря, почався вхід військ з різних боків. І в цей час вийшли новини на всіх сайтах, New York Times, Reuters і так далі. Де було написано: Путін починає спеціальну операцію проти України. Мене це надзвичайно обурює, тому що це був просто провал світової журналістики, я вважаю. Всі найкращі видання світу в той ранок взяли слова, взяли терміни, запропоновані диктатором Путіним, і просто, вибачте, схавали їх. І понесли їх своїм читачам», – обурюється головна редакторка Kyiv Independent Ольга Руденко.

Тут варто зазначити, що деякі видання, такі як The New York Times, тоді наводили заяву Путіна у заголовках як пряму мову, а не як пояснення суті події.

«До сих пір російське керівництво намагається уникати терміну «війна», щоб не налякати людей, хоча вже в їхньому інформаційному просторі вже практично всі говорять часто про війну. Але росіяни також не хочуть гинути», – вважає Давід Стулік, спецпосланець Чехії з питань Східного партнерства, який майже від початку війни на Донбасі працював в Україні речником Євросоюзу.

Давід Стулік

На новому етапі війни «битва слів» ведеться вже на рівні літер. Після початку великого вторгнення Україна активізувала кампанію Kyiv not Kiev, закликаючи англомовні ЗМІ та іноземні аеропорти позбутися російської назви української столиці – а значить, відкинути на лексичному рівні претензії Росії на «матір руських міст». Також Росія відкидає українську кампанію із декомунізації назв українських міст, змушуючи західні ЗМІ обирати, як же називати захоплене ними місто – Бахмутом чи по-старому, радянськи, колоніальному – Артемівськом.

Також, за словами Ольги Руденко, навіть поява слова «війна» у заголовках західних ЗМІ не завжди описує дійсність. Адже Ukraine and Russia at war (як наразі пише Reuters), Ukraine war, або war in Ukraine чітко не вказують на агресора. Спостерігаючи за бойовими діями здалеку та свідомо чи несвідомо перебуваючи в полоні російських міфів, західні журналісти продовжують грати в «об'єктивність», описуючи зміни на фронті, вважає українська журналістка.

«Наприклад, ми (Kyiv Independent – ред.), коли пишемо про те, що українська армія звільнила, наприклад, населений пункт, село якесь, ми використовуємо слово liberate, тобто «звільнити». Тому що це село українське, українська армія звільнила його від російських військових, які його окупували, – розповідає вона. – Але я знаю, що деякі західні медіа використовують слово take, тобто «взяли». А слово «взяли» має гнучкі конотації. Тобто коли приходять туди росіяни, це теж «взяли», але це «взяли», як «захопили». І потім, коли українські війська звільняють його, воно називається теж «українці взяли село».

Руїни Авдіївського коксохіму, захоплені російською армією 17 лютого

Росія великим вторгненням поставила перед світовою спільнотою питання і про те, на що мають право держави з ядерною зброєю та постійним місцем у Раді безпеки ООН. Роздуми про це, ймовірно, впливають на риторику світових інституцій і політиків.

Уже після повномасштабного вторгнення з’явилася інформація, що ООН заборонила своїм співробітникам називати війну в Україні – війною чи вторгненням. Про це повідомило видання The Irish Times з посиланням на лист, який нібито розіслали співробітникам. В ООН тоді підтвердили виданню справжність листа, але заявили, що його «не можна вважати офіційною політикою по відношенню до персоналу».

Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба відреагував на це повідомлення так: «Важко повірити, що ООН могла фактично запровадити таку саму цензуру, яку Кремль запроваджує зараз усередині Росії». Він закликав ООН оперативно спростувати цю інформацію, якщо вона неправдива: «На карту поставлено репутацію ООН». Радіо Свобода раніше отримувало з власних джерел внутрішні вокабуляри ООН, де містилась аналогічна рекомендація щодо попереднього етапу війни. Вказівок на Росію там не було, а підконтрольні Росії угруповання пропонували називати «де-факто владою» або «самопроголошеними республіками».

«Я ще в 2014 році говорив на всіх можливих майданчиках західних, що страх спровокувати Росію провокує Росію. Саме страх спровокувати її провокуює, тому що вона не відчуває протидії. Там, де вона не відчуває протидії, вона буде рухатися далі», – вважає Володимир Єрмоленко.

За два роки великої війни Путін та його підлеглі безліч разів відкрито погрожували Заходу ядерною зброєю, також російський лідер часто напряму звертається до консервативних сил у США та їхніх прихильників, прямо пропонуючи «розділити світ» та «не втручатися у справи Росії».

«Я думаю, що Росія намагалася використати свою пропаганду, щоб вибудувати свій кейс. Я думаю, що більш потужним аргументом у них був аргумент про розширення НАТО, – каже Радіо Свобода американський філософ Френсіс Фукуяма. – І тому такі експерти, як Джон Міршаймер, цей професор у Чикаго, постійно розповідають про те, як розширення НАТО спровокувало російську агресію. І я думаю, що є певна частина американської громадськості, особливо ті прогресивні ліві, які були відкриті до таких аргументів».

Місце боїв і згорілий бронеавтомобіль поблизу Луганського аеропорту у липні 2014 року

Що робити Україні і Заходу, щоб слова більше не вводили в оману

Головний наслідок десятирічного протистояння з Росією в Україні – в публічній площині українці фактично перестали зважати на думку Москви. В Україні заблоковані російські пропагандистські сайти, що, на думку експертів, дещо підвищило рівень медіаграмотності серед населення. Небезпеку поширення російської дезінформації усвідомив і Захід, намагаючись заблокувати в YouTube російське телебачення та мовлення «іноземного рупора пропаганди» RT в ЄС. Інша справа, що така заборона, як виявило розслідування Радіо Свобода, не завжди дієва.

Разом з тим ретрансляторами думки російських чиновників часто стають самі європейські та американські політики, яких цитують. Світові ЗМІ не можуть ігнорувати і регулярні погрози із Москви застосувати ядерну зброю, які лякають західні суспільства.

Економіст Андерс Ослунд радить українцям постійно порушувати питання про те, що навіть «великі держави із ядерною зброєю» не мають права на домінування – таку реальність намагається нав'язати світу Росія.

«Для того, щоб у майбутньому термінологія щодо війни була коректною, необхідно покласти край концепції, що імперіалізм допустимий, поширити розуміння, що Путін такий же поганий, як Гітлер. І третє – це зростання розуміння того, як підходити до питання ядерної зброї», – каже він.

У 2023 році Манчестерський університет став першим в англомовних академічних колах навчальним закладом, що відкрив кафедру української політики. Її очолила професорка Ольга Онух: вона стала, отже, першою професоркою спеціальності «українська політика» у світі.

Читайте також: «100 причин, чому Україна має перемогти»: Тімоті Снайдер назвав головний прорахунок Путіна і дав свій прогноз щодо війни

Філософ Володимир Єрмоленко наголошує на відповідальності європейських та американських інтелектуалів за те, щоб світом не ширилися російські наративи.

«Потрібно, щоб на Заході самому ставало багато таких голосів, які змінюють дискурс. Насправді, мало, щоб українські спікери говорили там. Важливо, щоб в самому середовищі: німецькому, французькому, американському з'явилися люди, які так говорять. Все одно їх там сприймають, як таких божевільних проукраїнців. Це наша спільна війна, це війна проти західних цінностей, якщо Росія переможе, Захід перестане існувати. Але цей дискурс поки що йде від таких от людей, які скоріше в меншості», – вважає він.

А наукова співробітниця департаменту вивчення війни у Лондонському королівському коледжі Джейд Макглінн радить західним та українським журналістам більше звертатися за коментарями і експертною думкою до більш молодого покоління, яке виросло і відбулося уже в незалежній Україні . За її словами, вона, людина, яка багато років вивчала Росію і Україну, виявила, що її знання про РФ стали радше перешкодою, яку їй потрібно було подолати, коли вона намагалася зрозуміти Україну.

«Українці завжди мали свій голос. Вони завжди заслуговували на цей голос. Для будь-кого, хто намагається об’єктивно висвітлювати війну Росії проти України, їхнє головне завдання — розпізнати та прислухатися до цього голосу, а не лише до голосу Москви», – каже Макглінн.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.