У Донецьку «отримали Росію», як хотіли, а все стало тільки гірше – Стас Асєєв

Після спроби незаконної анексії Кремлем непідкотрольних Україні із 2014-го року так званих «ДНР» і «ЛНР», ті , хто там чекав на приєднання до Росії, зрозуміли, що життя стало ще гіршим. Стверджує донецький журналіст, письменник і колишній в'язень катівні «Ізоляція» Станіслав Асєєв. А ті, хто чекає на звільнення Донбасу українською армією, зараз у постійній небезпеці, каже Асєєв.

В інтерв'ю Радіо Свобода він розповів про свій проєкт Justice Initiative Fund, який виплачує гроші за інформацію про воєнних злочинців, про життя в окупованому Донбасі, та про те, якої розв'язки війни чекають українські громадяни, які вже дев'ятий рік перебувають під окупацією Росії.

– Стасе, ви у Празі презентуєте роботу свого фонду «Ініціатива справедливості», який займається пошуком причетних до катувань українців. Розкажіть, як саме ви працюєте?

– Наш фонд зветься Justice Initiative Fund. Ідея полягає в тому, щоб виплачувати винагороду за людей, які офіційно підозрюються у вчиненні воєнних злочинів.

Тобто під кожним прізвищем особи, яку ми розміщуємо на нашому сайті, по-перше, є офіційне посилання на джерело у правоохоронних органах про те, що ця людина обґрунтовано підозрюється у вчиненні воєнних злочинів. Якщо це за українським законодавством, то це 438 стаття.

І далі йде дві кнопки: кнопка «винагорода», яка показує загальну цифру, яку зібрав фонд з приватних пожертв, і безпосередньо кнопка можливості пожертв, які може зробити будь-яка фізична чи юридична особа.

І фонд буде виплачувати зібрані кошти за, по-перше, інформацію про перебування людей, які підозрюються: чи то на лінії фронту, чи то в окупації, чи то в Російській Федерації. По-друге, за передачу безпосередньо самого воєнного злочинця державі Україна будь-ким у будь-який спосіб. І третя опція, за яку ми збираємося виплачувати гроші, – це надання додаткових доказів воєнного злочину, яких ще нема у кримінальній справі чи кримінальному провадженні у публічній площині.

– А хто дає ці гроші, хто робить ці пожертви? Чи це приватні особи, чи багатші люди?

– Насправді у нас декілька опцій пожертв. Це від пожертв просто на банківську картку рахунку нашого фонду і завершуючи криптовалютою. Тобто, якщо йдеться про криптовалюту, звісно, ми взагалі не знаємо, хто робить ці пожертви, але там небагато насправді випадків пожертв у криптовалюті було: лише декілька за весь час, за два місяці існування фонду. Як правило, це відбувається через PayPal або через безпосередньо банківський рахунок.

Тут треба сказати, що ми часто не знаємо, хто ці люди, тому що через PayPal нам приходить просто прізвище людини, і ми не знаємо її соціального чи фінансового статусу.

– Але є якісь, можливо, великі організації чи фонди, які були б зацікавлені? Чи це здебільшого приватні пожертви?

– Насправді, ще ні, жодна організація чи бізнес не долучилися, на жаль, до нашої ініціативи. І ми шукаємо таких спонсорів, тому що ми вже зрозуміли, що набрати суму, яка була б адекватна тим постатям, які знаходяться на сайті, а це командири російських бригад, полковники, наприклад, той таки Гіркін, потрібні досить таки великі кошти, хоча б декілька десятків тисяч доларів. І тут приватних пожертв поки що, на жаль, не вистачає. Тому ми шукаємо декілька приватних спонсорів.

– Ви згадали людину із прізвищем Гіркін. Нещодавно і суд у Гаазі виніс вирок про те, що все ж таки він винен у збитті малазійського Boeing. І також винагороду за його знаходження і передачу правоохоронним органам України встановили кілька людей, зокрема і ГУР МОУ. Я знаю, що ваш фонд тако співпрацює із військовою розвідкою. Можете розповісти, як відбувається ця співпраця?

– Це співпраця буде відбуватися виключно у сфері передачі інформації Головному управлінню розвідки. Необов'язково, до речі, це може бути ГУР. Це взагалі правоохоронна система України. Інформації про локацію конкретного воєнного злочинця.

Тому що ми як приватна ініціатива виступаємо таким, скажімо, інформаційним буфером між інформатором та правоохоронними органами. Звісно, ми як громадські активісти не можемо затримувати цих людей чи виїжджати для спецоперацій в окупацію чи в Російську Федерацію. Це безпосередньо робота наших спеціальних служб.

І тому як тільки ми будемо отримувати подібну інформацію, після її перевірки і отримання висновку, що вона достовірна, ми розраховуємось з інформатором і передаємо вже цю інформацію в тому числі, можливо, до розвідки.

– А можете охарактеризувати правове поле України, в якому і відбувається діяльність вашого фонду. Чи є тут якісь проблеми з вашою діяльністю?

– Так, є проблеми. Тому що ми фактично перша організація, яка починає такий приватний розшук цих осіб. І були проблеми перш за все з організацією збору пожертв. Тому що це не можна назвати безпосередньо волонтерською чи благодійною діяльністю, коли благодійні фонди отримують гроші і існує чітка звітність, на що ці кошти йдуть.

Тому що в нас, наприклад, ви кинули 100 гривень – ми розрахувалися з інформатором, але ми не можемо одразу сказати, на що ці 100 гривень пішли, тому що може йти певний оперативний процес обробки інформації нашими спеціальними службами.

І звітність про те, на що пішли кошти, може подаватися через місяці. А, звісно, для того, щоб зняти їх з банку, потрібна чітка звітність, потрібне чітке розуміння для регулятора, куди йдуть ці кошти.

І тут є величезна проблема. І я сподіваюсь, що законодавець український найближчим часом вирішить це питання не тільки для нас, але і на майбутнє, якщо з'являться інші організації чи, наприклад, сама держава Україна буде займатися таким розшуком за гроші цих людей. Тут потрібно врегулювати законодавство перш за все у фінансовій частині.

– А ви бачите якісь кроки з боку влади України, щоб це скоро відбулося?

– Так, мене запевняли у тому, що цей процес наразі йде на рівні комітету [Верховної Ради], і розробляється спеціальний законопроєкт в тому числі під наш фонд.

– Стасе, враховуючи ваш досвід роботи в окупованому Донецьку і потім перебування у в'язниці «Ізоляція», чи можете ви оцінити, чи є якась різниця між діями солдатів РФ, які імовірно вчиняють воєнні злочини зараз в Україні після повномасштабного вторгнення, і діями українців, як той же наглядач «Ізоляції», відомий як «Палич»? Чи є якийсь фактор того, що одні – це люди, які прийшли не на свою землю, а інші – ті, хто тут народився і жив?

– Насправді, різниця тільки у масштабах. Засоби катувань і методика фізичного і психологічного впливу з огляду на розповіді жертв, які вижили після російських катувань, приблизно однакова з «Ізоляцією». Насправді в «Ізоляції» вона теж привнесена ФСБ. Ті самі «тапікі» так звані – спеціальні телефонні апарати, через які пропускається струм до тіла людини. Це все було привнесено ФСБ ще у 2014 році на Донбас. Тому тут тільки масштаби, звісно, збільшились.

І насправді навіть іноді, частіше місцеві колаборанти, які пішли на співпрацю з Росією, більш жорсткі, ніж самі росіяни. І це загальна психологічна практика, відома ще з часів Другої Світової, коли ті такі євреї, які пішли на співпрацю з нацистами, були жорсткіші до своїх вчорашніх своїх сусідів чи колег, ніж самі нацисти у концтаборах.

– У своїх інших інтерв'ю ви говорили, що «представники угруповання «ДНР» – це вже не українці». І відповідно, не може йтися про їхню інтеграцію в українське суспільство після звільнення окупованого Донбасу. А скажіть, хто ще залишився на окупованих територіях Донбасу, які було окуповано до 24 лютого цього року. Я підозрюю, є такі люди, які зараз продовжують там перебувати з тих чи інших причин, не підтримують окупацію. Що робити з цими людьми?

– Безперечно, є. І час від часу, на жаль, ці люди потрапляють до підвалів. Але скільки їх там загалом, і яка соціологія по тих територіях, ніхто не може вам сказати. В тому числі і я. Тому що просто неможливо перевірити, скільки таких людей там залишилось.

На жаль, на їхню долю випадає тільки чекати звільнення, деокупації територій. І наразі навіть проблемно виїхати з тих територій, якщо ви чоловік призовного віку, тому що там іде так звана мобілізація, попри те, що вона нібито офіційно завершилась, але насправді – ні.

І це величезний ризик для життя, якщо чоловік спробує просто зараз виїхати через Росію, тому що там по інший бік вже фронт.

– Ви вірите у повернення територій окупованого Донбасу під контроль України?

– Ви знаєте, парадокс у тому, що до 24 лютого мені видавалось це дуже-дуже далекою перспективою – через десятиліття. Я думав, що це буде історія з Придністров'ям, з Абхазією, наприклад, тобто з локальними конфліктами, де нічого не вирішується десятиліттями. І я думав, що ми втратили на десятиліття ці території, але зараз я думаю, що ситуація кардинально змінилась, і в нас є всі шанси насправді їх звільнити.

– Чи ви бачите якісь загрози через те, як буде відбуватися інтеграція людей, які провели під окупацією 9 років, для національної безпеки України?

– Безперечно. На Донбасі безліч людей, які чекали і досі чекають «Росію назавжди», щоб там залишилась територія Російської федерації чи та територія, яка зараз анексована нею, залишалась у її складі.

Робота з цими людьми – це головний виклик для національної безпеки, і тут багато питань перш за все до їхнього виборчого права, бо ці люди, якщо ми завтра звільнимо ці території, на сьогодні мають можливість впливати на майбутнє України через свій політичний вибір. І тут у мене, наприклад, великі питання щодо цього.

– На окупованому Донбасі час від часу вибухають склади боєприпасів російської армії. Як на це реагують місцеві? Чи їх це лякає, чи навпаки надихає, не знаєте?

– Наскільки я знаю, місцеві взагалі ніяк не реагують на такі речі. Для них зараз виклик – це перш за все питна вода і взагалі вода. Тому що її навіть у Донецьку ще досі немає у цілих районах, і люди там отримують питну воду за пропискою, по паспорту.

Тому побутові умови, гуманітарна криза – це найперше, що там турбує людей, а загальна ситуація зі складами, які вибухають, якщо це не безпосередньо біля їхнього будинку, як правило, це мало кого турбує.

– Якої розв'язки війни очікують на Донбасі?

– Мені важко відповісти на це питання, тому що в мене залишились там буквально одиниці контактів. І загальна картина мені не дуже ясна, як вони бачать цю ситуацію. Єдине, що я можу сказати, за аналізом їхніх місцевих сепаратистських пабліків у Макіївці, в окупованому Харцизьку, Донецьку, люди, які там пишуть, розчаровані у тому сенсі, що відбулась анексія, а для них це – «приєднання» до Росії, а не змінилось нічого.

Стало тільки гірше. Тобто, до 24 лютого у них була вода, у них не було настільки масштабних бойових дій, не було такої інтенсивності.

Зараз вони «отримали Росію», яку вони хотіли, зараз вони отримали громадянство, а все стало тільки гірше. Тому у цьому випадку треба розуміти, що там є апатія не тільки з боку проукраїнського населення, яке чекає на звільнення, але і з боку проросійськи налаштованого населення.

Люди починають розуміти саме через побутову гуманітарну кризу, що Росія – це насправді не вирішення взагалі їхніх проблем.