«Помирали цілими сім'ями»: спогади очевидців про депортацію кримських татар

«Наївна, вічна віра матері. Всі вони вірять, що діти проведуть їх в останню путь, а вони самі не побачать дітей мертвими. Такий закон, закон життя, матері йдуть, діти залишаються. Але в той рік одвічний закон був порушений. Ніжні й беззахисні діти не зуміли вистояти проти лавини хвороб, породжених голодом і брудом. У рік вигнання все змішалося: діти щогодини йшли з життя, а матері й батьки рили їм могили».

Це рядки з оповідання «Рік вигнання» письменника, політв'язня сталінських та брежнєвських часів Григорія Александрова. Він прожив довгі роки пліч-о-пліч із кримськими татарами в Узбекистані, знав про трагічну долю кримськотатарського народу не з чуток. Розповідь Александрова закінчується трагічно. Розум головної героїні Арзи, яка поховала в перший рік депортації п'ятьох дітей і чоловіка, не витримує... Вона божеволіє і помирає.

Ті, хто пережив геноцид, безумовно, скажуть: те, що сталося із Арзи ‒ правда, страшна бувальщина.

Яким він був той страшний рік ‒ рік вигнання кримських татар з Криму? Про це ‒ розповіли ті, кому пощастило вижити.

Усніє Чолпан згадувала ранок 18 травня 1944 роки так: «Рано-вранці в будинок увірвалися радянські солдати: «Збирайтеся! Вас, зрадників, виселяють». Куди? Навіщо? Чому? Розгублені, перелякані, не розуміючи, що сталося, маленькі Урмус, Леніє, Сеїтджеліл, Сундус плакали. Взяла в першу чергу Коран, потім пательню та джезве. Коли нас вивели, навколо всі плакали й кричали».

Усніе Чолпан, архів автора

Разом з іншими їх посадили в машини й повезли на станцію Сюрень. Людей повантажили у вагони. Усніє їхала з дітьми та племінниками.

В їхньому вагоні померли бабуся, дідусь та маленька дитина; поховати померлих було неможливо.

Під час коротких зупинок дітей випускали з вагонів, і вони бігли по воду.

Нарешті, їх привезли в Узбекистан. Незабаром, як і багато інших виселенців, вони захворіли на малярію, дизентерію. Усніє хворіла важко, думали, що не виживе. Дітей, Сундус та Урмус, забрали до дитячого будинку.

Усніє вижила і відразу ж як стала на ноги забрала дочок з дитбудинку.

«Жили в землянці. Через якийсь час приїхали узбеки, із співчуття забрали нас до себе. Давали коржі й воду. Так минув перший рік вигнання», ‒ розповідала Усніє.

Кава, базари і ремесла. Побут кримських татар до депортації (фотогалерея)

Сім'ю Таїра Халілова депортували в Макар'ївський район Костромської області.

«Поселили в почорнілих дерев'яних бараках, що кишіли клопами й тарганами, в них до нас жили зеки. Але ув'язнених хоч якось годували, а нас ні. Працездатних юнаків і дівчат, практично підлітків, погнали на лісоповал, чоловіків же не було – чоловіки були на фронті».

Таїр Халілов, архів автора

Переживши жах вигнання із рідних домівок, витримавши нелюдські умови етапу, у місцях виселення кримські татари помирали цілими сім'ями від голоду, холоду і хвороб.

Померли старша сестра Таїра – Зейнеп, її чоловік Сеїтумер та їхній трирічний син. Через рік померла і його мама – Фатіме.

Таїр теж захворів на тиф, але дивом вижив. Коли він залишився без батьків і рідних, його забрали до дитячого будинку:

«Позбавивши батьківщини, убивши батьків, уцілілих дітей взяти під свою опіку! Що може бути мерзенніше за це! У дитячому будинку щовечора на лінійці ми дружно співали: «3а дитинство щасливе наше спасибі, рідна країно!»

Через багато років Таїр Халілов напише пронизливу повість «Батьківщина, яку забрали», в якій осмислить трагічний досвід вигнання свого народу.

«Ми розучилися радіти життю. Яке щастя може бути у людини, в якої забрали Батьківщину? Позбавивши Батьківщини, вони прирекли всіх нас на самотність, бо людина без Батьківщини завжди самотня, де б вона не була, навіть у раю... Найстрашніше, мій хлопчику, бути безрідним, коли у тебе забирають історичну пам'ять, коли позбавляють самосвідомості. Людина на те й людина, що пам'ятає своє минуле, звідки вона родом і якого племені. Так, вони забрали у нас Батьківщину, забрали найбільш підлим способом, коли чоловіки відстоювали на фронтах честь і гідність людини, коли на карту було поставлене саме життя, коли одвічне питання «бути чи не бути» звучало не зі сцени театру, а на полях битви. Вони заодно забрали всі наші права, залишивши лише право на смерть. Нам заборонялося все, окрім смерті».

Кримськотатарська молодь піднялася на Чатир-Даг у пам'ять про жертви геноциду кримських татар (фотогалерея)

Расіму Юнусову на момент депортації було майже шість років. Його батько до війни працював у колгоспі бригадиром.

На початку війни він пішов на фронт, був важко поранений і ледь пересуваючись на милицях повернувся в з госпіталю пере самою німецькою Криму.

18 травня 1944 року на світанку в їхній будинок голосно постукали. На порозі стояли озброєні радянські солдати. Вони щось кричали й виганяли їх з будинку на двір, підштовхуючи прикладами. У метушні мати дала в руки Расіму торбу з горіхами та Коран. Солдат зауважив це й вирвав їх із рук хлопчика, горіхи розсипалися на всі боки.

Ті, що втратили батьківщину. Історії депортованих кримських татар (фотогалерея)

Із речей нічого не дозволили взяти – тільки те, що одягли на себе, і вузлик з дитячим одягом. Один із військових з пістолетом у руці щось кричав і тикав зброєю в обличчя батькові. Під'їхала вантажна машина, вже повністю завантажена людьми.

«Нас привезли до ешелону, що стояв у полі, і стали вантажити у вагони для худоби, де не було чим дихати від смороду й такої кількості людей. Люди напівсидячи дрімали на голих дошках, лежати місця не було. Туалету в вагоні не було. Воду для пиття набирали на зупинках, якщо встигали... Люди помирали дорогою, нам, дітям, щоб ми не злякалися, говорили, що не потрібно дивитися на небіжчиків».

Потім їх повантажили на баржі, пливли річкою, куди, ніхто не знав. Расіму запам'ятався страшний епізод: молода жінка з немовлям стояла біля краю баржі й раптом разом із дитиною кинулася в воду. Ніхто з охорони навіть не спробував її врятувати.

Нарешті, на початку червня 1944 року, вони приїхали в якусь глуху місцевість. Кругом був дрімучий ліс. Як виявилося, це була Марійська АРСР. Їх привезли на лісоповал.

Місцевим жителям сказали, що вони ‒ зрадники. Кримських татар розселяли у старі бараки, в яких раніше жили в'язні. Через клопів і вошей спати було неможливо. Ліжок і столів не було, спали на підлозі.

Мітинги, хода і молитви. Як згадували про депортацію кримських татар до анексії півострова (фотогалерея)

Оголосили: хто вийде за межі села ‒ в'язниця без суду.

Дорослих погнали працювати на лісоповал, а фронтовика кульгавого батька Расіма поставили охороняти міст через річку. Треба було стояти, а батько ледь ходив на милицях.

«Люди почали хворіти на тиф. Дуже багато хто помер у перший рік. Взимку морози доходили до 50-55 градусів. Люди замерзали на смерть. А одягу не було», ‒ згадує Расім аг'а.

У 1955 році вони переїхали в Узбекистан.

У 17 років Расім пішов працювати робітником. Після закінчення вечірньої школи він хотів вступити до Ташкентського театрального інституту ‒ не взяли. Йому нагадали, що він кримський татарин. І нагадували в житті ще багато разів.

У 2013 році Расім Юнусов зіграв одну з центральних ролей у фільмі, присвяченому депортації кримськотатарського народу – «Хайтарма».

Расім Юнусов у фільмі «Хайтарма»

18 травня виповнюється 77 років від часу депортації радянським режимом кримських татар з Криму. В цей день в Україні і світі згадують жертв геноциду кримськотатарського народу.

До цієї річниці столиця канадської провінції Нью-Брансвік – Фредеріктон напередодні підняла кримськотатарський прапор.

Меджліс кримськотатарського народу закликав не проводити 18 травня розважальні заходи. А «Кримськотатарський Ресурсний Центр» ініціював інформаційну кампанію під назвою «Ні геноциду!» до 77-х роковин геноциду кримськотатарського народу.

У Представництві президента України в Автономній Республіці Крим і Севастополі закликали вчителів і викладачів молодіжних центрів провести 18 травня заняття, присвячені Дню пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

18 травня 1944 року понад 32 тисячі бійців військ НКВС обходили усі помешкання кримських татар і оголошували ультиматум: у найкоротший час взяти все необхідне, дітей і немічних старих, повантажитися на вантажівки і під конвоєм їхати до залізничних станцій.

Тих, хто чинив опір, за свідченнями очевидців, розстрілювали на місці.

Нажаханих людей на залізниці «під зав’язку набивали» у товарні вагони.

До четвертої дня 20 травня 1944 року кримських татар у Криму не стало.

Їх відправили в Узбекистан, Казахстан, Таджикистан, а також у Росію – в Марійську АРСР, на Південний Урал і в Костромську область.

Під час кількатижневої дороги депортованих майже не годували і не поїли. Туалетом слугувала дірка у підлозі вагона.

У телеграмі на ім’я Сталіна НКВС прозвітував про виселення 183 155 осіб. В основному, це були жінки, діти і люди похилого віку. Бо ж чоловіки в цей час іще воювали на фронтах Другої світової війни у лавах Червоної армії.

Самі кримські татари нарахували 423 100 депортованих.

Від нелюдських умов перевезення, а також у перші роки після переселення загинуло понад 46% депортованих кримських татар.

Але й у місцях спецпоселень, завдяки своїй терплячості і працелюбності, кримські татари зуміли пристосуватися і вижити.

4 липня 1944 року, НКВС офіційно поінформував Сталіна про те, що спецоперація «переселення кримських татар» завершена.

Але згодом з’ясувалося, що забули про родини кримських татар, які жили на Арабатській стрілці. Щоб не накликати «гнів вождя», 20 липня карателі вигнали людей із домівок, посадили на старий баркас і затопили його в Азовському морі. Тих, хто намагався врятуватися, добили із кулемета.

14 липня 1944 року до Криму дозволили переселитися 51 тисячі людей, переважно росіян. Їм надали для проживання опустілі оселі кримських татар. Заселення Криму російськомовним населенням набуло масового характеру, бо 17 000 спорожнілих кримських колгоспних господарств потребували робочих рук.

30 червня 1945 року радянська влада скасувала автономію Кримської АРСР і приєднала Крим до Російської РФСР.

Окупувавши Крим у 2014 році, влада сучасної Росії знову почала переслідувати кримських татар, бездоказово звинувачуючи їх у тероризмі.