Голод, що охопив всі українські землі в межах Радянського Союзу у 1932-34 роках, мало відрізнявся – на півночі чи на півдні ті самі процеси розкуркулення, репресій, депортації та колективізації призводили до тих самих результатів – масового голоду та вимирання мільйонів селян. Про те, як відбувалося розкуркулення на Поліссі та на Дніпропетровщині розповіли свідки Голодомору – українські селяни, які пережили його дітьми – Василь Бородуля з Чернігівщини та Віра Баран з Дніпропетровщини.
Радянський Союз заперечував сам факт голоду, тож практично єдиними доступними дослідникам доказами були свідчення нечисленних очевидців, які могли дістатися поза СРСР. Лише невелика частина української еміграції в Канаді походила зі східних українських земель, адже за угодою з союзниками, їх мали репатріювати на батьківщину. Розповідь тих, хто зважився говорити про свої страждання через 50 років після трагедії, стала одним із перших задокументованих свідоцтв цього радянського злочину.
Запис робили українські дослідники в Канаді у 1983 році під час першої конференції про Голодомор.
Народжений у 1922 році на Чернігівщині Василь Бородуля, пригадує, що до колгоспу в 1930 році не хотіли йти ані найбідніші селяни – маєтніших уже до цього часу встигли вигнати з села до Росії, на Сибір.
У розмові з канадсько-українським істориком Марком Царинником типовою говіркою своєї місцевості він розповідає про те, як його родина перед колективізацією мала близько 8-9 гектарів землі. Але батько відмовився вступати у колгосп, і його землю забрали всю «по самі двері хати», каже Бородуля.
Він розповідає про типову долю селянина, який був позбавлений можливості далі працювати на селі і поповнив лави некваліфікованих робітників у пошуку праці. Після конфіскації всього майна, батько був змушений шукати найманої праці – пішов працювати спочатку на вапняне виробництво, потім на цукровий завод, в лісове господарство.
Пізніше радянська влада не залишила його у спокої і заарештувала у 1937 році. Бородуля пов'язує арешт батька зі справою СВУ в Харкові, яка відбувалася раніше – «таких підозрілих людей вони забирали всіх».
Багато таких серед старших людей, що не могли вже витримати, пішли топитися в ополонки
Як каже Бородуля, найбільше від голоду в його селі постраждали діти і старі люди. «Багато таких серед старших людей, що не могли вже витримати, пішли топитися в ополонки», – розповідає Бородуля. Декому з односельців вдалося приховати трохи зерна, то це допомогло їм вижити. Також каже, що збирали липове листя, їли конюшину.
У його власній родині помер молодший п’ятирічний брат, і як каже Бородуля, він сам думав, що також помре, «заслабла мати», а решта вижили лише завдяки тому, що материна сестра, яка жила у сусідньому селі, підгодовувала дітей з запасів, які їй вдалося приховати від конфіскації. Їли гречану полову, робили з неї пляцки.
Голодні діти у пошуках їжі. Україна 1932–1933 роки
За його спогадами, сусіднє село, де люди вперто відмовлялися йти до колгоспу, вимерло майже повністю. З його власного села люди намагалися втікати до міста, але могли це зробити лише пішки, бо коня в колгоспі для цього ніхто б не дав. Тож чи вони дійшли, і що з ними там сталося, в селі вже не дізналися. «Ті, хто зірвався йти, то йшли, але більше не верталися», – каже Бородуля у розмові з Марком Царинником.
«Ми шукали щурячі купи, і там – де які зерна»
Віра Баран народилася у селянській родині у листопаді 1928 року у селі Широкому, тоді – Близнюківський район Дніпропетровської області, який при пізнішому адміністративному переділі відійшов до Харківської області.
Хоча родина, як пригадує Віра Баран, не була заможна, але діда, материного батька, за те, що він не захотів віддати державі своє господарство, заарештували. Діда назвали «куркулем» і тримали десь недалеко від села просто неба, «там він і помер у болоті за колючим дротом».
За розповідями матері Віри Баран, та ще якийсь час ходила підгодовувати свого батька та родичів.
Носила супчик та якийсь кусочок хліба, батько казав їй: «Ой, пропав, пропав! Пропав я вже, не вийду, це вже тут і загину»
«Як вона ходила, носила супчик та якийсь кусочок хліба, то її батько казав їй: «Ой, пропав, пропав! Пропав я, вже не вийду, це вже тут і загину». І як вона нам розказувала, пішла вона йому кусок хліба дати, а вони казали – його нема, помер. Їх не годували, води мало давали, і вони так на дощах і погинули», – згадує розповідь матері Віра Баран.
Як каже Віра Баран, як жило її село перед колективізацією, вона не пригадує, але пам’ятає, що після неї, в період Голодомору навіть села на стало. Хати покинули, а пізніше, коли не було, чим палити, дерев’яні хати розібрали і ними палили. Родинну хату Віри Баран, зведену її батьками, передали іншій родині, яку туди поселили комуністи, коли у селі зробили колгосп.
«Це було два кілометри від нас, але ми ходили ще попри ту свою хату, до тітки. Як уже німці прийшли, то та родина ще жила у тій хаті. Багато людей у свої хати повернулися, а коли маму питали, чому ми не йшли у свою хату, то мама казала – ще не знати, що буде, ще не скінчилася війна», – згадує Віра Баран той страх, в якому жили в ті часи українці.
Розкуркулення селянина Ємци П. в одному із сіл Гришинського району Донецької області, 1930–1933 роки
Батька вивезли на Далекий Схід у 1933 році, його мати і родини сестер вивезли на Урал. З рідної хати родину вигнали, і разом з двома іншими родинами вони – мати, дві дочки, бабуся, материна мати і її сестра – тулилися в чужій хаті на хуторі. Батька тієї родини, також як куркуля вивезли, а його родина відріклася від нього і завдяки цьому могла залишитися жити у власній хаті.
«Нас тоді у ту хату поселили. Вони мусили дати нам якийсь куточок, щоб ми там жили. Там від того голоду та тьотя Катя і померла. Бабусю відвезли до лікарні для старих людей, не мама, а ті, що там наглядали. Вони їй сказали, що бабуся захворіла. Раз мама прийшла, то ще її бачила, а потім прийшла звістка, що наша бабуся померла. Мама поїхала туди, а їй кажуть – немає вже тієї мами», – розповідає про померлих від голоду в її родині.
Під час Голодомору Віра Баран пригадує, що з бабусею ходили на поле і вишукували нори польових тварин – в них могло збиратися трохи зерна.
Шукали щурячі купи, і там – де які зерна. Ми його брали, мили, а тоді товкли у ступах на крупу і з тієї крупи варили суп
«Ми шукали щурячі, чи які купи, і там – де які зерна. Ми його брали, мили, а тоді товкли у ступах на крупу і з тієї крупи варили суп. М’яса, масла ми і не бачили. Ми були спухлі від голоду, ноги-руки, як водою налиті», – каже літня жінка про роки свого дитинства в Україні під час Голодомору.
У розмові з істориком Марком Царинником Віра Баран розповіла, що пізніше вже до села привезли хліб, який продавали по пів хлібини, за якою треба було відстояти в черзі пів дня. «Треба було рано вставати, бо як прийдеш пізніше, то вже не дадуть», – згадує вона. І з хлібом тим небезпечно було йти по селу, люди боялися, «бо свої нападали, віднімали і з’їдали той хліб».
Пригадала Віра Баран і про те, як після Голодомору відбувалася русифікація її рідного села. «У нашому селі була школа – чотири класи, то два класи були українською, а далі – тільки по-російськи», – каже вона.
За її словами, до їхнього села завезли росіян «із города», які сміялися з місцевих жителів, називали «куркулями» і казали, що ті говорять «некультурною мовою».