Радіо Свобода продовжує публікувати листи із редакційної пошти, які надходять у рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство». Цього разу це свідчення нащадків розкуркулених родів із Чернігівщини, Черкащини та Вінниччини.
Надіслано: 9 листопада 2020 р. 11:21
Кому: Radiosvoboda
Тема: Розкуркулення
Про розкуркулення сім’ї мого діда Онищенка Герасима Филимоновича (1885–1949 роки життя ) та бабусі Онищенко Пелагеї Терентіївни, в дівоцтві Іванько (1894–1967 роки життя) із села Бахмач-2 Бахмацького району Чернігівської області я знаю зі слів свого батька Григорія.
Родина жила добре. Народили вісім дітей. Герасим Онищук був гарним теслею й столяром, майстром на всі руки. Його шанували у селі за розум, добру вдачу та золоті руки.
Мій дід міг робити все – від даху до лави. Не було такого двору в селі, де б не було його праці: йому замовляли двері, вікна, драбини, лавки, стільці й наймали зводити будинки. Запрошували його на роботу і в сусідні села.
Дідусь з бабусею – удвох – звели собі будинок, покрили дах залізом. Хазяйнували на своїй землі. Не знаю, скільки точно було землі, але її було чимало. Обробляли землю самі зі своїми дітьми, робітників не наймали.
Хазяйство було велике: корова, коні, свині, птиця. На обійсті, крім нової хати, стояли ще велика хороша дідова майстерня, великий хлів для худоби, комора, де зберігалися припаси, і стодола, де молотили зерно.
«Затримував процес колективізації», то ж і відігралися на ньомуМарія Онищенко
Сім’я була віруючою. Діда дуже поважали за порядність і працьовитість, тому призначили старостою місцевої церковної громади. Коло церкви й поховали – на почесному місці.
Коли в 1930-х роках комуністи почали заганяти в колгосп, селяни казали: «Якщо Герасим піде в колгосп, то й ми підемо». А Герасим Онищенко ніяк не хотів туди йти – «затримував процес колективізації», то ж і відігралися на ньому.
Розкуркулила Онищенків «народна влада»: вигнали родину з власної хати, забрали її разом з майстернею під школу, знищили міцне господарство – землю, інструменти, реманент, худобу, свиней і птицю забрали у колгосп.
Мій тато згадував, що як виселяли, то в печі ще залишався горщик з гарячим борщем – взяти його з собою не дали, то він лазив потім до хати через вікно за тим борщем.
Викопали землянку на городі за хатою, яку змогли, і там перший час якось існували.
Усе – усе повністю відібрали, а податки залишили. Корова – у колгоспі, а податок на молоко треба платити, щоб не посадили. Дідові доводилося купувати молоко, щоб віддавати цей податок.
Але і це не врятувало. Згодом Герасима Онищенка вислали на Донбас на примусові роботи.
Матір із дітьми залишилися без годувальника та засобів для існування. Бідували страшно, жили по сусідах і родичах... Одягу на всіх не вистачало: хлопці до школи ходили в сестриних кофтах, чоботи одні на всіх…
Голодомор пережили тільки завдяки прихованим золотим монетам, які міняли на їжу, та посилкам від діда з Донбасу.
Однак вижили не всі – тільки п’ятеро старших дітей: Галина, Євдокія (1919 р. н.), Марія (1921 р. н.), Григорій (1924 р. н.), Петро (1929 р. н.). Менші дітки – двоє хлопчиків і дівчинка, які народилися на початку 1930-х, у Голодомор померли.
Коли почалася німецько-радянська війна і село зайняли німці, а радянська влада відступила, сім’я діда повернулась до своєї хати, де й прожили до 1947 року, поки знову не повернулися і не утвердилися «совєти».
Мій батько – Григорій Онищенко – воював у Другу світову, та коли після демобілізації у 1947 року повернувся додому, його родину знову почали виселяти, вже другий раз.
Батько кинувся до міста – шукати правди, та поки він сидів перед кабінетами начальства, звідти зателефонували в село місцевим партійним керівникам: «Поки син сидить у нас, швидше їх виселяйте!».
Отак, двічі, вигнали з дому працьовитих і порядних людей: знову забрали хату і майстерню. Знову дідусь повернувся у землянку, бо дітися йому було нікуди, а бабуся й діти жили по людях.
Бабуся приносила дідові їсти й подавала у віконце горщик на вилах, бо зайти не можна було: вода стояла по коліно. У таких умовах дід – майстер на всі руки, трудівник і порядна людина – довго не протягнув і помер.
А бабуся, доки жила, весь час боялася, щоб «куркульське» минуле не нашкодило дітям та онукам.
Після пережитих двох голодовок – у 1933 і 1947 роках – мій батько, скільки його пам’ятаю, завжди дбав про те, щоб вдома був запас їжі: цукор, крупи, картопля, олія, сіль і сірники.
Татові це минуле дуже боліло, дуже боліла втрата хати – от вона стоїть, рідна, побудована батьками, а зайти туди не можна.
Та коли батько наприкінці 1980-х – у «перебудову» – хотів повернути батьківську хату на хвилі повернення майна розкуркуленим, він ще й залишився винуватий, що «хоче в дітей (тобто в школи) забрати приміщення», хоча уроки вже йшли в іншому будинку.
Потім, коли вже геть усе занедбали, то все ж таки дозволили розібрати хату на дрова, але батьківщину – ділянку в центрі села так і не віддали.
У результаті такої нищівної політики щодо селян-господарів жодні нащадки Герасима Филимоновича Онищенка зараз в селі не живуть, залишився один онук у Бахмачі, інші розсіялися по Україні та Росії.
Від: Serhiy
Надіслано: 25 жовтня 2020 р. 8:08
Кому: Radiosvoboda
Тема: Розкуркулення
Мій прадід Максим Перехрест мав землю 30 десятин і добру хату у селі Васютинці на лівому березі Дніпра – навпроти Черкас. Це село потім затопили і перенесли.
Під час примусової колективізації комуністи забрали в мого прадіда землю, із хати зробили сільраду, а його з дружиною – моєю прабабусею – відправили до Сибіру. Там він і помер, а прабабка змогла відразу після війни повернутися до синів, але незабаром теж померла.
Від: Ігор Нечитайло
Надіслано: 26 жовтня 2020 року
Кому: Radiosvoboda
Тема: Розкуркулення
Дитинство і юність моєї покійної мами – Стоцької Марії – пройшло у невеликому містечку Ладижині, що на Вінниччині. Змалечку ходила вона з батьками до місцевого костелу, із задоволенням почала ходити до школи, дуже любила танцювати на шкільних вечорах.
Коротко з її спогадів, що назавжди врізалися у дитячу пам’ять: пограбування – так зване розкуркулення – новою владою домашнього господарства, голод 1933 року, перший арешт батька Юзефа Стоцького у 1934 році за небажання брати участь у створенні колгоспу, прихід НКВДстів для другого арешту у 1937 році, після котрого моя мама свого батька вже ніколи не побачила.
Винесли з хати все, навіть подушки, а тоді, мов дикі звірі, розвалили хату вщентІгор Нечитайло
Не могла забути, як безсило плакала, коли слідом за арештом батька так звані уповноважені – злочинці – винесли і забрали з хати все майно, навіть подушки. А потім, мов дикі звірі, розвалили хату вщент, щоб їм трьом – з мамою Франціскою і старшим братом Яником – ніде було жити.
Після цього цілий рік вони змушені були жити у земляному погребі.
Далі були роки життя із тавром «член сім’ї ворога народу».
Звичайно, у той час вона не розуміла причин того, що відбувається, але її страждання були гіркими і болючими.
Така гірка доля спіткала не одну родину у Ладижині.
А тепер про епізод, невольним свідком якого я став і про який захотів розповісти, прочитавши опубліковану Радіо Свобода розповідь: «Нас вчили сміятися над страшними трагедіями наших рідних» – онука розкуркуленого козацького роду Зайців».
Моя мама все життя учителювала, до церкви звичайно не ходила, але під старість все частіше згадувала про віру, у котрій виховувалася у дитинстві.
У 2010 році, перед смертю, мама була у реанімації однієї з київських лікарень. Вже було зрозуміло, що їй залишилось небагато – їй дуже боліло, вона страждала. Шукаючи приводу її відволікти і чимось заповнити мученичеську паузу, я запитав у мами, чи вона хотіла б сповідатися про відпущення гріхів. Несподівано для мене вона погодилася.
Наступного дня я привіз до реанімації (все життя дякуватиму медичному персоналу лікарні за їх добру волю і людяність) ксьондза з Київського Римо-католицького костелу.
Якийсь час – доки ксьондз не попросив мене вийти – я стояв за його спиною і почув, що моя мама просить Бога простити її за те, що невдовзі після того, як її батька забрали назавжди, їй як доньці «ворога народу» з виховною метою наказали бігати по шкільній сцені з червоним прапором в руках і кричати: «Смерть ворогам народу»...
Усвідомлення цього невинного і невільного гріха усе життя випалювало їй серце і душу. Я вірю, що після сповіді перед смертю мама відчула полегшення...
Ми вже досить знаємо про тих, у кого руки були у крові і хто вершив цю каральну сталінську спецоперацію «розкуркулення».
Але яким же страшним ярмом передавався із покоління у покоління цей мовчазний страх, це безсилля і це відчуття байдужості і ворожості тих, хто пильнував «виховання і загартування» молодих душ, відповідно до радянської ідеології.
Я далекий від того, щоб сліпо звинувачувати усіх, хто змушений був жити безвихідним життям у лещатах трагічної історії українства – не маю на це права, оскільки живу у незрівнянно інший – кращий час.
Але знати і усвідомлювати ту страшну спадщину – це наш обов'язок.
У рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду спеціального проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство – просимо тих, чий рід був розкуркулений, розповісти про це. Зокрема, повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) та історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати.
Пишіть на адресу Radiosvoboda@rferl.org
Якщо ви шукаєте відомості про своїх рідних, які були репресовані під час комуністичного терору, але не знаєте, як почати пошук, – допомогу вам запропонують у Галузевому держархіві Українського інституту національної пам’яті. Тут відкрили Консультаційний центр для пошуку інформації про репресованих.
Читайте ще:
90 років початку масового розкуркулення: як Компартія знищила селянина-власника
Розкуркулення на Одещині: пограбування, виселення у Сибір, «червоний терор»
Подільські хроніки сталінської спецоперації «розкуркулення»: роз’єднали і знищили
