Радіо Свобода продовжує публікувати історії розкуркулених родів у рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство». Цього разу це свідчення Ксенії Катічевої--Корольчук із Вінниччини, записане заступницею завідувача екскурсійно-освітнього відділу Національного музею Голодомору-геноциду Ольгою Вигодованець.
Я, Катічева Ксенія Миколаївна (в дівоцтві Корольчук), 30 січня 1930 року народження, народилася у селі Байківка Калинівського району Вінницької області. Моє дівоче прізвище – Корольчук.
Мої батьки – Микола і Настя Корольчуки. Мого діда звали Іваном Корольчуком. У нього була старенька хата, було два бички, корова і двоє коней. Поля трошки було. Він дуже працьовитий був. Дуже садок великий був. Дід сливки, груші і яблука сушив, а потім возив на базар продавав, то не бідували. Тяжко працювали, але біди не знали.
Так люди йому кажуть: «Іван, постав уже собі хату. Доки будеш у тій старій хаті сидіти?» Добре, поставив дід хату, здорову, гарну, нову, але пожити у ній встиг тільки три роки.
Прийшли совєти і назвали його куркулем.
Прибігла одна з контори і сказала, що до нас підводи ідуть – будуть усе забирати. А мати моя якраз сиділа на ослінчику і дитя котресь годувала груддю… Та схопилася і тільки встигла із скрині кілька спідниць витягти і на піч кинути. Аж тут ті комсомольці в хату, цілою бандою, і давай все забирати.
Навіть шмаття, яке моя мати не встигла випрати. А один на піч поліз, а мати плаче: не руш каже, не бери, то на пелюшки, в що ж я дітей буду замотувати?!
Забрали і те.
Нас було дітей троє – я і братики-близнюки. Ми малі геть, ще трьох років не мали.
А ті комсомольці все деруть, все забирають, все ламають… Хліви розвалюють, у клуні все тріщить. І хату ту нову поламали, рознесли, розвалили. Я пам’ятаю, що стала на ослінчик, вчепилася за підвіконник і дивлюся у вікно, а там черепиця з даху на землю летить – вони повилазили та дах розкидають. Оце я, як зараз, пам’ятаю…
А ще мати казала, що дід купив їй і своїй дочці сукна на піджаки. Зерно продав, значить, а на виручені гроші купив невістці і доньці краму. То перед висилкою до Сибіру сховав те сукно у солому. То і те знайшли – все порозтрясали, поперекидали і все чисто забрали.
От і залишилася мама у чому була і ми малі…
Поїхала моя мама до прокурора у Вінницю. Там така черга була до того прокурора, що мама під дверима два дні сиділа, і спала там, аж поки потрапила до нього.
От вона йому й розказала, що Івана Корольчука, мого діда, а її свекра, вислали до Сибіру, і батька нашого, а її чоловіка – Миколу Корольчука теж забрали. Тільки до Сибіру батька не довезли, він дорогою помер…
От її там послухали і сказали, що її теж треба на Сибір відправити і разом з дітьми.
Але люди в селі кажуть: «Що ж вона винна? Вона прийшла за невістку із Писарівки. Що ж вона винна, ця мати, що хочете вислати на цей Сибір?». То оставили її.
Поселилася мати з нами у старій недоваленій хаті тих людей, яких усіх теж на Сибір вивезли.
Там якась кухонька була, то там ми і жили. Мати впросила, щоб корову ще віддали… Але вона так опухла з голоду – як колода, що не могла і тої корови видоїти. То поруч жінка жила з двома дівчатками, то ту корову доїла – своїх дітей годувала, а нам вже що лишалося. А мати наша що ж зробить, як вона пухла лежить.
І братик мій Антось помер… До ниньки (донині – ред.) так мені шкода, лучче б я вмерла, а він хай був би жив!
Я йому у кварту (кухлик – ред.) води додам чарочку молочка і даю пити. А він просить: «Дайте мені стаканчик біленького молочка. Я багато не хочу. Дайте мені стаканчик біленького молока!». А я йому: «Пий, ондо дала тобі». А він лежить на голому тапчанчику – нічого під ним немає застеленого, ні подушки немає, ні одіялка, бо ж все забрали – отако ручки поклав, як ниньки бачу, – так і померла ця дитина. Три роки хлопчику було! Мій братик! Ох…
А я вижила, бо вже черешні запаліли на дереві і птахи прилітали і довбали-клювали ті черешні. От вони на землю падають, чи покльовані, чи кісточки, а я їх збираю і їм.
Мама казала, що у мне такий живіт був твердий, як камінь, і така була мала, а на лице – немов бабця стара. Мені так все боліло…
Але вижили якось… Мати пішла в колгосп, а що мала робити. А я по людях дітей бавила за кружку молока чи кусник хліба. Я жодної дитинки не обідила, їх годувала, а сама крихти в рот не брала…
А потім знову голодовка – у 47-му. Були б померли, але я на полі мерзлу барабольку знайшла… Я така голодна була, що вже нічого не боялася –йшла кудись і вдень і у ніч, щоб щось знайти. Я знайшла той кагат… притягнула скільки змогла у торбі додому. То ми її ту картопельку терли, окропом заливали і так їли гаряченьке.
Таке було…
Цей запис був здійснений для проєкту «Голодомор: мозаїка історії», під час якого команди Музею Голодомору та Ukraїner здійснили експедицію до 9 областей України, записали 120 історій свідків Голодомору, поспілкувалися із 50 краєзнавцями і відкрили 66 місць масового поховання жертв штучного голоду-геноциду. Проєкт реалізований за підтримки Українського культурного фонду.
У рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду спеціального проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство – просимо тих, чий рід був розкуркулений, розповісти про це. Зокрема, повідомити прізвище та ім’я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село, район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) та історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати.
Пишіть на адресу Radiosvoboda@rferl.org
Якщо ви шукаєте відомості про своїх рідних, які були репресовані під час комуністичного терору, але не знаєте, як почати пошук, – допомогу вам запропонують у Галузевому держархіві Українського інституту національної пам’яті. Тут відкрили Консультаційний центр для пошуку інформації про репресованих.
Читайте ще:
Подільські хроніки сталінської спецоперації «розкуркулення»: роз’єднали і знищили
