Воював у ЗСУ, а тепер боїться депортації: історія російського добровольця

Добровільно пішов на фронт, під Бахмутом (Донеччина) отримав тяжке поранення та контузію, а тепер боїться депортації. У сержанта ЗСУ торік у травні закінчився термін дії тимчасового посвідчення громадянина України. Для отримання постійного він мав офіційно припинити дію свого російського паспорта. Однак фіналізувати процес, каже, можна було лише у Росії чи її посольстві, що після 24 лютого 2022 року «фактично стало неможливо». Тож нині військовий «завис у незрозуміло чи легальному статусі» вже в Україні. Радіо Свобода з’ясовувало ситуацію.

Його позивний «Самурай». Просить не показувати обличчя та не розголошувати персональні дані. Боїться, що у Росії впізнають силовики чи недоброзичливці і нашкодять його родині:

«Росія на очах стає тоталітарною державою. Навіть за думки у соцмережах можуть людей засудити, і все тільки посилюється і посилюється. [...] А я хочу, щоб люди були вільними у вільній країні. Щоб була зміна президентів», – каже «Самурай». Тому в 2020 році і вирішив із Росії емігрувати.

У цивільному житті він захоплювався єдиноборствами, підприємництвом, був власником низки розважальних закладів. Після тривалих мандрів світом якось прилетів у Харків – навідати батька, етнічного українця. Вирішив залишитися.

«Побачив, як живуть в Україні. [...] Молодь розмовляла з поліцією так, що мені це було дико. Сперечалася, мала свою точку зору – не як у Росії. Якщо якась несправедливість є – вони кажуть. І так скрізь, і так у всьому. Я це дуже вітаю», – говорить чоловік.

Він дізнався, «якщо рідна кров – українська, то й громадянство українське можна отримати». Тому і розпочав збір різноманітних довідок для початку процедури. Оселився на Слобожанщині.

«Ми з батьком сперечалися до війни. Він казав, що за Путіна, що потрібна жорсткість, а зараз він плаче. Їх бомбардують», – згадує «Самурай».

При цьому сам у повномасштабне російське вторгнення в Україну не вірив навіть 24 лютого 2022 року:

«І в думках не було нікуди йти воювати, тому що улюблена Росія – я її дуже люблю, і взагалі був у шоці від усього, що відбувається. Я ніколи не думав, що Путін почне війну. Був упевнений, що він просто пограє м'язами, дотисне, що йому треба».

Тим не менше вже на наступний день, 25 лютого, життя чоловіка, каже, розділилося на до і після. Розповідає, що було, коли він їхав з приятелем дорогою Полтава – Київ.

«На моїх очах вилетів дуже швидко військовий вертоліт чорний, і над дорогою відкрив стрілянину. Я побачив, як із військових машин висипалося осіб 10 військових. Хтось був обгорілий, хтось поранений – ну дорослі дядьки, всі військові розуміють, що треба робити.

А найближче до мене машина була цивільна, стояла незграбно посеред дороги. З неї вибіг чоловік. Був весь у крові. Я вийшов, запитав, що трапилося, чим допомогти? А у нього – істерика, стрес.

Я підійшов до цієї машини і на передньому сидінні побачив дуже страшну картину. Сиділа жінка без частини голови. А позаду на сидінні плакала маленька дівчинка, два роки. Дістали ми її з машини – вона вся у мізках, у крові своєї мами.

Дуже стало страшно від того, що маленька дівчинка більше ніколи не матиме мами», – згадує «Самурай».

Постраждалих батька й доньку він привіз до Києва. Потім прийшло усвідомлення пережитого:

«Ліг спати, а заснути не можу. У мене перед очима ця дівчинка в крові. І як тільки я не крутився, не міг переступити через свою душу: вирішив – треба допомогти Києву. Наступного ранку вже був у голосіївській теробороні».

Після навчань його офіційно долучили до ЗСУ, став заступником командира групи швидкого реагування. Знадобились знання бойових мистецтв.

«Багато хто, звісно, не довіряв, були перевірки, вважали, що я – м*скаль, і можна чекати від мене незрозуміло чого. Але командир мені повірив з перших днів, дуже йому вдячний. Наприкінці весни відправили до Донецької області, і почали ми захищати місто Бахмут. Трасу Бахмут – Соледар. Я відчув на собі, як вбивають літаки, гелікоптери, «Гради», касетні бомби», – додає «Самурай».

ЗСУ виснажують сили російської армії | Донбас Реалії

Його першим командиром теж був етнічний росіянин з позивним «Пітер».

«Він прожив 30 років у Києві, розмовляв лише російською, але в нього тут народилися діти. І він пішов їх захищати», – додає «Самурай».

Чоловікові дуже хочеться, щоб «росіяни почули» і усвідомили: російськомовний «Пітер» загинув у Бахмуті за Україну.

Окупаційні війська, розповідає «Самурай», загалом «стирають» це місто разом із жителями. Каже: «зненавидів Росію» після побаченого, і пригадує цивільного, якому обстріл відсік ноги й руки. Ось так, мовляв, відбувається «звільнення», про яке «говорили на російському телебаченні».

«Вони «звільнили» мене від дому, чоловіка і життя»

Сам він навесні потрапив під вогонь російського танка, ледь не втратив руку, і змінив уже 6 шпиталів.

Хвалить українських лікарів і показує нагороду від керівництва українського Генштабу, медаль «За жертовність і любов до України». Яку йому високопоставлені товариші по службі принесли прямісінько у палату.

Проте зауважує: і подумати не міг у госпіталі, що замість повноцінної реабілітації, доведеться збирати стос довідок і перейматися, чи не депортують.

«Моя рука працює, її пришили. Рано чи пізно рани загояться. Але… У мене було тимчасове громадянство громадянина України, воно було видане два роки тому, 7 травня 2020 року, і воно було чинним два роки, я мав відмовитись від російського громадянства за цей час, але розпочався форс-мажор – війна.

Писав у Державну міграційну службу України, що Росія оголошена державою-агресором, посольства зачинені, і відмовитися від громадянства немає можливості. Але мені казали: ні, ти маєш їхати до Росії», – нарікає сержант ЗСУ.

Державна міграційна служба України на запит Радіо Свобода відповіла, що умови та порядок набуття громадянства України регламентуються відповідним законом ще від 27 березня 2001 року.

Попри те, позаминулоріч у документ вносилися зміни. Відтак особи, «які беруть участь у захисті територіальної цілісності України і служать за контрактом у ЗСУ», мають відповідні державні нагороди; а також ті, хто «становить державний інтерес для України на підставі подання на ім'я президента від подання виконавчої влади», тобто певного від міністерства, державної служби тощо, можуть набути громадянство України за спрощеною процедурою. При цьому відмовлятися від іншого, тобто іноземного громадянства чи підданства, вони можуть декларативно.

«Як мені пояснюють в міграційній службі – проблема в тому, що я подавав заяву як цивільний і як цивільний повинен відмовитися від російського громадянства (щоб замість тимчасового посвідчення громадянина України отримати постійне – ред.) А я ж став військовим!
Що ж, я поїду (у РФ – ред.), щоб мене катували? Хочу з піднятою головою померти», – нарікає «Самурай».

Лише у правника Олексія Скорбача, який представляє цього військового у суді, є пів десятка схожих справ. Каже: люди наражаються на нелегальний статус і депортацію, бо розпочали процедуру набуття українського громадянства до 24 лютого 2022 року, але не встигли її вчасно закінчити. Боялися поїхати у Росію за довідками про припинення відповідного паспорта через потенційну «загрозу життю». А посольство РФ у Києві вже було зачинене.

Прогалину в законодавстві, яка не враховує усі обставини повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Радіо Свобода підтвердили і незалежні від конкретної справи юристи. Зокрема, Владислав Зайцев.

Вирішення ситуації із військовим на позивний «Самурай» цей правник бачить так: «Він звертався ще два роки тому про набуття громадянства як цивільний. Потрібно знову скористатися своїм правом про набуття громадянства України, однак вже в статусі військовослужбовця. Також, наприклад, іноземець, який визнаний біженцем, замість зобов'язання про відмову від іноземного громадянства, може подати декларацію про відмову. Це стосується і тих, які наразі служать у ЗСУ. Тобто особа просто декларує (усно – ред.), що вона відмовляється від громадянства іноземного, і фактично ніяких дій додаткових вчиняти непотрібно», – пояснює юрист.

Тобто і «Самураю» не довелося їхати б до Росії, аби остаточно анулювати свій російський паспорт.

Поки ж цей військовий перебуває у лавах ЗСУ за контрактом, пояснює Владислав Зайцев, «його в принципі немає жодних підстав депортувати».
І навіть якщо відповідні рішення «впиратимуться» у певні служби чи чиновників, мовляв, є ще один вихід:

«Особа, яка прибула в Україну внаслідок побоювань, що в країні її приналежності до неї може бути застосована смертна кара чи переслідування – ця особа може бути визнана в Україні такою, що потребує додаткового захисту – тобто отримати відповідне посвідчення і перебувати вже на законних підставах», – резюмує юрист.

Поки ж сержант ЗСУ «Самурай» чекає на рішення судів у своїй справі проти одного із підрозділів ДМСУ:

«Я зараз не можу отримати ні права, ні оформити якийсь транспортний засіб, ні отримати переказ грошовий. Бо ж воно вже закінчене, це тимчасове посвідчення громадянина України. Куди ти з ним не приходиш, хоч на пошту – кажуть: цей документ недійсний. І якби у мене не було військового квитка, я б був просто заарештований. Тому я живу за військовим квитком», – пояснює військовий.

Та голова, каже, зайнята іншим: «Росія зараз виконує роль агресора. Зло чорне, що напало. І своєму командиру я сказав: якщо нападатимуть на Київ – я в строю. Навіть із однією рукою, навіть у лікарні».