«Ми збираємося вигравати цю війну»: Євгенія Закревська про розслідування «справ Майдану» і будні служби в ЗСУ

Ольга Сніцарчук

Євгенія Закревська – багаторічна адвокатка родин Героїв Небесної Сотні, а зараз військовослужбовиця Збройних Сил України. З Євгенією ми зустрічаємося у Харкові, де вона проїздом між фронтовими справами. Між основною роботою в ЗСУ, Євгенія активно працює в Адвокатській дорадчій групі, яка відстежує справи Майдану і допомогає родинам постраждалих під час Революції гідності.

Теми розмови – справи Революції Гідності, перспективи міжнародного трибуналу через злочини Росії, воєнні будні, робота в аеророзвідці, весняна Салтівка і трохи рефлексій про відчуття часу у війні.

– Євгеніє, давай пройдемося Харковом. Ти тут проїздом, адже служиш в інших місцях...

– Я тут у справах. Машину ремонтую.

– Лютий зараз – це дві річниці. Річниця подій 2014 року, Революції гідності, розстрілів на Майдані, а тепер вже і 24 лютого минулого року, 2022 року. Для мене цей час – це завжди розмова із тобою. Але ми завжди у лютому спілкувалися про події 2014 року. Ти встигаєш стежити за тим, що відбувається у судах?

– В сенсі стежити? Я працюю в адвокатській групі. Вичитую документи, деякі документи готую, координую - те, що можу робити. Звісно, що це не той обсяг, що був, абсолютно. І це не так просто. Але так, звісно, я знаю все, що відбувається там.

– Я попрошу тебе проаналізувати, що зараз досягнуто?

– З головного за минулий рік у нас завершився судовий розгляд подій 20 лютого 2014 року на Інститутській, тобто розстріл протестувальників. Суд пішов до нарадчої кімнати. Я сподіваюся, що в цьому році ми отримаємо вирок. Сподіваємося, що він буде справедливий.

Це та справа по п’яти «беркутівцях», двоє з яких на лаві підсудних, а троє, на жаль, після так званого «обміну», зміни їм запобіжного заходу і переміщення на територію, окуповану Російською Федерацією, вони не повернулися. Щодо них розгляд був заочним. Але добре, що він був, і що він був у повному обсязі, і що на всі докази і всі матеріали може спиратися суд при винесенні вироку. Це головне.

Ще з таких для мене особливих справ я відмічаю обов’язково перший вирок у справі подій на Банковій. Як ми пам’ятаємо, серед «в’язнів Банкової» був Владислав Загоровко, якого дуже сильно побили.

Засудили «беркутівця», який йому наносив тілесні ушкодження. І ще одна важлива справа – буквально пару днів тому у ВСУ не підтримали виправдальний вирок харківському «беркутівцю».

Якщо пам’ятаєте, події на стадіоні «Динамо», коли дуже жорстоко побили двох хлопців – Цілицького і ще одного. Ми взагалі думали, що вони загинули, що хтось із них загинув. Тому що на відео це взагалі жахливо виглядало.

– Справа розстрілів на Інститутській. Наскільки я пам’ятаю, судді вже кілька місяців у нарадчій кімнаті...

– З осені.

– Який це знак: хороший чи...?

– Це ніякий не знак. Це просто дуже велика справа. Я точно не сподівалася, що там менш, ніж пів року, місяців десять..

– Тобто це нормальний процес?

– Так. Тут важко це все опрацювати швидше. Вирок, думаю, буде мати декілька томів. Ну і, звісно, він має бути якісним.

– Нещодавно Печерський суд дозволив арештувати Віктора Януковича, екс президента-втікача. Якось це позначається на цих справах? Якось береться до уваги? І в принципі що це означає, якщо перекласти з юридичної мови? Що дає це рішення? І чи в принципі воно щось дає?

– Для Януковича, який перебуває у Росії, я думаю, трошки все рівно. Але якраз ми наближаємося до ситуації, коли в Росії може стати незатишно.

Я так сподіваюся. Через не дуже великий проміжок часу саме так і буде. І тоді всі ці рішення абсолютно будуть мати дуже практичний сенс.

Я говорила і раніше це. Ми ж збираємося вигравати цю війну. А якщо ми виграємо цю війну, то Росія перестає існувати в тому сенсі, в тій іпостасі, в якій вона існує зараз, можливо, і взагалі. Але, як мінімум, як режим, який толерує і захищає цих всіх наших обвинувачуваних і підозрюваних.

– Це така далека перспектива.

– Ні, я не вважаю це великою перспективою.

– Коли це тобі повідомляє юрист, то це цікаво.

– Я зараз це повідомляю не як юрист (сміється – ред.). Це моє абсолютно суб’єктивне відчуття. Але у мене такі відчуття були і раніше. Тобто це ж не перше таке рішення.

– Я пам’ятаю, коли ми говорили у попередні роки, досить часто спливала тема про терміни давності справ періоду Революції Гідності. Наскільки зараз це актуально? Ми можемо про це робити якісь висновки?

– Це абсолютно актуально. І це найбільша проблема.

Тому що наступний рік – це буде 10 років. І це означає, що по всіх злочинах, крім особливо тяжких, тобто окрім вбивств, якщо ми говоримо про наші злочини, сплинуть терміни давності. І тоді в разі, якщо обвинувачені попадуть відповідне клопотання, то справа має бути закрита.

Це не є реабілітуюча обставина для закриття справи безпосередньо для обвинувачених. Але це нам завадить назвати речі своїми іменами. Я вважаю, що це найбільша проблема цих справ. Тобто найбільша проблема взагалі розслідування і судового розгляду.

І тут питання не тільки правосуддя для потерпілих, для жертв, а взагалі встановлення істини для суспільства. У цьому найбільша проблема.

От вирок у нас буде, я сподіваюся, у справі по Інститутській в цьому році - у 2023-му. А процес триває фактично з 2015-го, 2016-го року в новому обсязі обвинувачення. І весь цей процес був відкритий. Але при тому, я все рівно час від часу фіксую такі історичні ляпи..

– 9 років минуло... Оскільки мене мучить сумління за твій рюкзак (Євгенія йде під час інтерв’ю з армійським рюкзаком – ред), я пропоную, щоб далі ми посиділи трошки. Я розумію, що ти звикла тягати таке важке, але. А поки йдемо, ще трохи про Харків. Я так розумію, ти вже декілька разів була в Харкові. Це, крім того, що ти цілу весну провела тут…

– Бути на позиціях і в місто виїжджати – це різні речі.

На Салтівці ми жили у підвалі. Це жахливо!

Тобто я нормально переношу всякі там окопи, ліси, якийсь відкритий простір, але підвал для мене – це просто ах! Я починаю хворіти, кашляти. І взагалі це дуже давить сильно на психіку. Але коли ти можеш виїхати в Харків – це взагалі! Коли перша тут кава почала працювати, кав’ярня, коли тут перша шаурма, перша піцерія відкрилася – це прямо м-м-м!

– Зараз так порожньо у Харкові. Це завжди так?

– Так, мало людей. Буває таке, що ти можеш їхати по Сумській, а це центральна улиця, і взагалі людей немає. Тобто взагалі! Я зазвичай беру на машині ще цуцика. У мене є Боббі...

– Ти нагадала про те, що ти береш участь у судових засіданнях. Я пам’ятаю, це був вересень, були судові дебати. Як твоя участь відбувається в принципі? Можеш трошки розповісти? У вас Starlink є чи як?

– Це трошки було схоже на спецоперацію. Тобто так, у нас тоді був генератор, акумулятор, Starlink. Але це все дуже у таких обмежених.... Starlink працює тільки тоді, коли є живлення. Генератор працює, тільки якщо є бензин. Якщо ти просто там живеш, тобто не працюєш у той момент часу, то це дуже там економиться. Тобто це не те, що у тебе це постійно, цілодобово є.

І спеціально на засідання я припасла собі акумулятор. Тому що, як я і думала, так і сталося, тобто бензин закінчився. До того ще треба було окремо «спецоперацію» – це помити голову... А це теж було знайти воду і взагалі все. Якось, я думаю, вийшло нормально. Я до того, що це просто не дуже ординарна подія насправді.

– А немає у тебе якоїсь гіркоти, що ти ось стільки років, а ти, зокрема, 9 років працювала над справами Майдану... Я розумію, що ти працюєш і зараз. Але тим не менше, знаю, що ще одна адвокатка родин Героїв Небесної сотні Марина Ліліченко теж пішла служити. Немає якогось жалю, що не повною мірою зараз можете зосередитися над справами?

– Що значить «жалю»?

Коли я йшла служити, то суди не працювали. Взагалі не працювали. І це тривало два місяці. Я не дуже собі уявляю, що я могла би робити ці два місяці. От взагалі! Я не знаю, що інше я могла би робити у цей час. Якось так. Ні, не жалію.

– Зараз ми стежимо за тим, як в Європі говорять про те, що шукаються механізми, принципи, як зробити так, щоб Росія, а також і Білорусь відповіли за розв’язану війну. Наскільки, за твоєю оцінкою, це реалістично? Гаага чи не Гаага...

– Питання трошки розподілимо. Є Міжнародний кримінальний суд в Гаазі, Ну, не лише він в Гаазі. Процедура притягнення до відповідальності за злочини не агресії, а за воєнні злочини, за злочини проти людяності розпочата давно. І визнано ще декілька років тому, що ці злочини мали місце і що ці злочини підсудні. Тобто прокуратура суду має компетенцію їх розслідувати, а суд має можливість їх розглядати.

Те, що ми говоримо про злочин агресії – це окрема історія. У чому різниця? Злочин агресії – це, власне, розв’язання війни. Це наступний етап розвитку гуманітарного права. Тобто все починалося з того, що з війною ми нічого зробити не можемо, але ми докладемо зусиль для того, щоб, принаймні, вона не була такою страшною, щоб не так страждало мирне населення, щоб не було якихось дуже віроломних штук, щоб було менше жорстокості і так далі, і так далі. Такі половинчасті рішення. Це те, про що я говорила – воєнні злочини, злочини проти людяності.

А наступний крок – це злочин агресії. Тобто коли засуджується вже сам факт розв’язання агресивної війни. Те, що сталося насправді з 2014 року, а не в 2022 році.

І вже у висновку Міжнародного кримінального суду щодо того, що їм підсудна ця справа, цей висновок є, що це міжнародний збройний конфлікт вже тоді був. І зараз є ще додаткове підкріплення, що ще з квітня 2014 року Росія контролювала події і є проксі на території Донецької і Луганської областей. А ще до того було питання по Криму.

Тобто юридично всі ці моменти, я не вважаю, що їм щось заважає для того, щоб відбулося це правосуддя. Інше питання – коли це відбудеться і наскільки вистачить життя людей, яким це важливо, для того, щоб досягнути вироків. Тому що це навіть не роки, а десятиліття втрачати.

– Я правильно розумію, це покоління навряд чи побачить...?

– Це не факт.

Тому що є зараз паралельний процес, який про створення окремого трибуналу, а саме, для того, щоб це не було так довго, щоб це не було так розтягнуто в часі. Це окремий трибунал, це не те, що вже відбувалося. Це те, що має статися саме по цій ситуації, тобто агресії Росії і Білорусі.

Тут питання в тому, що у будь-якому випадку, який не був би цей механізм, він не може і не має насправді замінити національне правосуддя, і він не може притягувати, умовно, усіх злочинців. Це нереально, це неможливо суто

фізично, організаційно, економічно. Тобто це неможливо. Може йти мова виключно про верхівку, тобто про перших осіб, про генералів, тобто про людей, які були дуже яскравими, займали конкретні посади. Я не вважаю, що це нереально.

– Хотілося б, звісно, юридичну мати відповідь. Тому що воно дає підстави вважати, що зло буде покаране. Але в принципі, за твоїми мірками, за тим, як відбувалися ті ж суди проти злочинів Революції Гідності, наскільки українці можуть розраховувати на те, що це зло в особі діянь російської армії, Росії буде покаране?

– Я вважаю, що от саме покарання, відповідь, захист більш можливі під час військових дій. Питання юридичне – це питання встановлення істини і надання оцінки. Тобто, на жаль, в даній ситуації у нас буде, скоріш за все, все навпаки. У нас буде спочатку перемога, можливо, звісно вдасться розпочати трибунал до перемоги.

Не знаю, наскільки це реалістично. Не знаю, чесно. Але без перемоги точно він, я боюся, навіть не розпочнеться, але точно не завершиться. Це 100%.

У нас немає інструментів і ніяких інших можливостей досягнути справедливості без перемоги в цій війні.

– Скажи, будь ласка, як виглядає твоє життя тепер?

– Як у нормальної військової людини. Як у всіх. Нічого такого.

– Ти встигаєш взагалі за новинами стежити?

– Які новини?! Ні. Я себе іноді, як в танку чи в банці відчуваю.

– Ти рік у війську. У тебе є рефлексія на цей рік, якесь переосмислення того, що відбувається, розуміння? Я чому запитую - тому що багато хто з військових кажуть, що просто роблять свою роботу. Мені цікаво, як у тебе?

– Просто роблять свою роботу – це нормальні, правильні військові. Тому що це саме те, що, мені здається, і треба робити. Тобто це коли ти просто вийшов з якогось такого: ай-ай-ай, ми всі побігли у військо! Не знаю, щось таке героїчне. Воно поступово, нормально стає нормальною, ефективною роботою. Якщо воно не стає роботою, то або просто дуже швидко вигориш, або взагалі не будеш ефективним.

Єдине, що у мене осяяння. Чи як це назвати? Хтось написав, що багатьох життя поставило на паузу. Немає такої паузи. Це ілюзія. Тобто цей час, який ми зараз живемо – він єдиний наш час, у нас не буде іншого часу. Тобто немає ніякого паралельного часу, немає ніякого запасного часу. Ми не можемо зараз перебути, а потім віджити це. Ми його зараз живемо – це наше життя. Воно таке, яке воно є.

Ти якийсь час дійсно відчуваєш, що просто було 24 лютого, а далі ти (затамовує подих і видихає – ред.). Так не вийде довго.

– Багато хто говорить: ми переможемо і тоді…

– Так, ми переможемо і тоді – це добре. Але справа в тому, що оце життя до того, як ми переможемо, нам ніхто не поверне. Не знаю, якщо це цікаво... Це якраз така рефлексія.

– Цікаво. Дякую за неї! Ти зараз продовжуєш аеророзвідкою займатися, так? Можеш розказати трохи?

– Аеророзвідка має декілька основних напрямків. Це, власне, розвідка, корегування і це скиди безпосередньо боєприпасів на ворога. Це по функціоналу.

А по глибині, тобто це може бути розвідка переднього краю або середня і глибинна розвідка. Я сказала б, що у нас все ще на досить такому зачатковому стані і якоїсь чіткої структуризації немає, я її не бачу. Достатньо мало людей для того, щоб чітко прикрити всі ці напрямки. Ламаються, падають, втрачаються «пташки». Відповідно що є, те й використовується і на тому й працюємо.

– Я пам’ятаю, що у тебе збір на «Валькірію».

– Щодо «Валькірії». Ми маємо ще пройти навчання. Насправді це тривалий час - від замовлення, від укладання договору і до виготовлення тобі «пташки». Нам мають впродовж цього місяця (я маю на увазі лютого) вже надати «пташку». І ми маємо за цей час пройти навчання. І так по кожному.

Немає такого, що от ми зараз захотіли і раз! Усі виробники перевантажені. У них дуже багато замовлень. Ті екіпажі, які вже працюють, і вони вже вміють, теж втрачають «пташки». Їх потрібно там замінювати. У нас на інших бортах те ж саме відбувається.

Волонтери виснажуються. У них скоро, не знаю, чи буде можливість закуповувати. Волонтери допомагають.

Тобто фонди – Притули, «Повернись живим», «Разом для України» – це такі три стовпи, вони допомагають. При чому серйозно. І на рівні підрозділів, і на рівні бригад. Це суттєва просто не те, що підтримка, а частина роботи, переважна частина роботи. Але все рівно, і вони на цьому наголошують (і це правильно), вони не можуть закрити повністю все. Тому що це дуже великий шмат роботи. І втрачаються дрони. Навіть в якийсь конкретно момент часу все є, є якийсь мінімальний запас, а пішов десь штурм – і все.

– Цю весну ти провела на Салтівці. Можеш розказати, у чому полягала твоя робота? І що для тебе ця весняна Салтівка кілька місяців?

– На Салтівці ми вперше почали літати. Це, напевне, найважливіше. На Салтівці ми були на дуже у зручних позиціях для польотів. Це був край поля, останні багатоповерхівки, 16 поверхів, потім поле, а потім село. Це ідеальні умови для аеророзвідки. До нас почало стікатися відео того, що літало. Я почала його обробляти, наносити на координати цілі, відшукувати техніку, танчики, особовий склад.

Взагалі це був такий сюрреалістичний час! Тому що Салтівка була майже зруйнована. Будівлі майже всі стояли, але кожна була пошкоджена – десь не було поверху, десь не було під’їзду, десь не було кута, десь вона була обсмалена, обгоріла. При цьому починалася весна, квіточки, сонечко, котики... Все так змішувалося таким дивним чином.

Літати – це було наше бажання. Нас перекинули на Дементіївку. Тоді всі зрозуміли, навіщо це були, тоді всі зрозуміли, навіщо всі ці дрончики, ця аеророзвідка, коли артилерія працює, тільки коли в тебе є підтверджені цілі і тільки під корегування. Якщо цього немає, то можна плакати, повідомляти в рацію, що нас обстрілюють і так далі. Немає снарядів для того, щоб просто «всліпу» по комусь, по уявному чи реальному ворогу, але бити «всліпу».

Тобто якщо немає дронів, то наша артилерія не працює. Такого вже немає. І все рівно диспропорція снарядів дуже сильно відчувається. Звісно, вони корегують, звісно, вони також працюють, у них є аеророзвідка, але, окрім цього, вони все це можуть собі дозволити ще й досі.

Я не знаю, хто там говорить, що у них закінчуються снаряди. Ми цього не відчуваємо, тому що вони можуть просто гатити по конкретному квадрату певний час, по планових своїх цілях, як вони вважають. Наскільки вони там відповідають реальності, то це інший момент. Але якщо вони випускають 100 снарядів, то вірогідність того, що два, п’ять, десять влучать і щось зроблять, велика.

А коли ми потрапили на нуль, тоді відношення до цього різко змінилося. Просто це було земля і небо. І всі відразу зрозуміли, навіщо взагалі ця аеророзвідка і наші ці дрончики, що це не іграшки, що це питання виживання.

– Женю, я так розумію, ти почала підготовку до війни довше, ніж рік тому, задовго до війни, за кілька місяців. Принаймні, ти про це неодноразово говорила. Скажи, будь ласка, чи ти відразу уявляла і розуміла, що ти будеш працювати в аеророзвідці?

– Та ну! Ні.

– А ким ти планувала бути?

– Я особливо ніким не планувала бути. Я планувала отримати зброю. Це те, що було моєю ціллю. І, звісно, вміти з нею працювати.

Були такі люди в темі. Марія Берлінська, Масі Найєм... Вони знали усе це, тому що вони воювали з 2014 року. Вони знали проблему, вони знали тенденцію, вони могли її відчувати. Я, звісно, цього не могла відчувати. У мене просто було відчуття того, що потрібно буде битися. А як?

– Цікава твоя думка з приводу закону про посилення військової відповідальності.

– Я не думаю, що він виконає ту функцію, задля якої його ухвалювали. Тобто я не вважаю, що це вирішується так прямо у лоб.

Я розумію мотиви, я розумію бажання, але набагато більш ефективним тут є такі речі, як робить Валерій Маркус, запровадження навчання сержантів, впровадження школи лідерства і так далі. Тобто це те, що може працювати.

А коли вже страшно, коли реально ти боїшся за своє життя, то скільки тобі там років дадуть – це не має стримуючого ефекту.

І я не вірю, що законом можна врегулювати і примусити людину бути сміливою, примусити утримувати позиції. І в ситуації, коли є загроза життю, ці моменти не працюють. А працює геть інше.

Працює авторитет командира, працює те, що поруч тебе є твої товариші, працює те, що ти не виснажений, що в тебе нормальний психічний, моральний і фізичний стан. Тоді є набагато більше шансів, що накази будуть виконуватися, позиції будуть триматися і так далі.