Діти у бронежилетах і батьки, які нікому не вірять. Як рятують дітей прифронтового Донбасу

Дітей вдягають у бронежилети. Садять до бронеавтомобілів. Спершу їхній шлях проляже до шелтеру в області, а потім геть далеко від дому: у західні регіони України. Так діти залишають Донбас.

Евакуація сімей з дітьми з трьох громад – Покровської, Лиманської і Костянтинівської на Донеччині – стала примусовою. І попри стандартні фрази про рішення виїжджати, бо страшно, які часто можна почути від місцевих, які дуже довго трималися у прифронтовій зоні, для багатьох із них вирішальним фактором стала не воєнна небезпека – а прихід поліції. Адже залишати дітей під російськими снарядами та FPV тепер заборонено адміністративно.

Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) побували на декількох евакуаціях та поспілкувалися із дітьми та батьками. У кожної родини своя історія, нерідко – трагічна.

Точка 1: Костянтинівка

Місто Костянтинівка, наближене до Часовоярського фронту, тепер під ударами майже щодня. Тому співробітники Національної поліції вивозять родини з дітьми броньованими авто, а на дітей одягають бронежилети.

«Костянтинівка перебуває під щоденними обстрілами російських військ. Тому ми говоримо з сім'ями: пояснюємо, що їх супроводжуватимуть до кінцевої точки евакуації поліцейські та волонтери; показуємо їм умови проживання. Кожній родині нададуть або окремий будинок, або кімнату безкоштовно. Буде безкоштовне харчування. Надають грошову допомогу. Ніхто нікого не полишає у полі і не вивозить, як хтось там розповідає», – пояснює Дмитро Царков, старший дільничний офіцер поліції Костянтинівки, який зараз саме забирає сім'ю на борт броньованого буса.

РФ наступає, поліцейські броньовиками вивозять з Донбасу дітей (відео)

8-класниця Софія сподівається на повернення та зустріч з друзями

Біля будинку уже із зібраними речами на бронеавтомобіль поліції чекають дві родини. Одну з них проводжає чоловік. Він по черзі обіймає дружину та доньку. Але вони їдуть, а він – лишається. Каже, щоб доглядати за хатою.

«На душі в мене зараз тривога. Чи поїду згодом до дружини – не знаю, потім видно буде. Але завжди є надія, що з божою допомогою все буде нормально», – ділиться Олег. А в цей час поліцейські закривають дверцята броньованого авта.

Виїжджаємо за межі Костянтинівки і зупиняємося. Тут, у більш безпечному місці, чекаємо на ще один автобус: він доправить родини до прихистку у Краматорську.

«Ми до небезпеки вже звикли. І краще би лишалися вдома. Адже це моє рідне місто. І там лишаються мої друзі», – каже Софія, донька Олега.

Вона дистанційно навчається у 8-му класі. Каже, будівля школи ціла, поки що просто розбиті вікна. І є надія на повернення додому та зустріч із друзями, зізнається Софія.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Дорога, житло, виплати: що насправді зараз отримують евакуйовані з прифронту

11-річний Ярослав вже призвичаївся до обстрілів

Також у цій групі виїжджає Вікторія з сином Ярославом. Йому 11 років. Спочатку їх довезуть до Краматорська, а потім, – до Мукачева, де на них чекає безкоштовне житло.

За словами Вікторії, виїжджають не тому, що небезпечно, а тому, що евакуація, – примусова.

«Примушують нас з дітьми виїжджати. А так би, мабуть, не поїхали. Звісно, що боїмося, боїмося – але що ж робити», – змучено посміхається жінка.

«Обстріли у нас повторюються десь раз на сім годин. Але ми вже до них призвичаїлися і не звертаємо жодної уваги. Сподіваюся, що в Мукачеві знайду собі нових друзів», – каже син Вікторії Ярослав.

Точка 2: Розкішне

Їхній тато загинув через обстріл

До села Розкішне біля Костянтинівки їдемо зі співробітниками батальйону патрульної поліції Краматорська і Слов'янська. Звідси виїжджають мама з двома дітьми і їхня прабабуся.

Через обстріл військ РФ двоє дітей (хлопчик і дівчинка), на яких патрульні вдягають бронежилети, – втратили батька.

«Ми п'ятий рік живемо в Розкішному. І от мій чоловік [Денис] загинув. Йому було 30 років. До нас у двір впала «касета». Вона розсипалася і вбила мого чоловіка, – каже крізь сльози Юлія. – А ми з дітьми у цей час були в будинку. І він нас урятував. Бо стояв на вулиці у дверях, а я стояла за ним. Він собою нас закрив».

Юлія втратила чоловіка, а Діна Пилипівна – онука. Їй виповнилося 85 років, а в день евакуації було рівно 56 років, як вона приїхала до Розкішного. Працювала у селі дояркою, заробила пенсію у майже 6 тисяч гривень. А тепер, зітхає, у такому поважному віці мусить виїжджати.

«У мене онука Дениса вбило! Він стояв на порозі, а потім упав навзнак і помер у нас на очах, – плаче Діна Пилипівна. – Кров текла коридором. І діти були, і я була, і всі ми це бачили!»

Читайте також: «FPV-дрон завис над нами: вдарить чи ні?» Історія однієї поїздки в Часів Яр

У броньованому бусі зі старенькою та її праонукою – шестирічною Лізою – усміхнено спілкується Петро Козоброд, старший інспектор батальйону патрульної поліції у містах Краматорськ і Слов'янськ.

«Коли я бачу таких маленьких діток, які живуть під обстрілами, думаю про одне: не мають вони тут жити, їх треба вивозити у безпечні місця. Тим більше таких дітей, які пережили горе – втратили батька, – ділиться Петро. – А ми багато часу витрачаємо на умовляння. Бо на початках люди часто не вірять, що їх не обдурять. Проте потім телефонують нам – і дякують!»

«Лінія зіткнення наближається»: евакуація дітей з Донеччини (відео)

Шелтер: тут готові до сліз і нервових зривів

Цю родину, а також інші, які вирішили рятуватися від ударів військ РФ, везуть до транзитних шелтерів у сусідніх містах. Ми відвідали дружківський.

Тут можна перебути декілька днів, а потім або евакуаційним потягом, або автотранспортом (теж безкоштовно) попрямувати далі, на захід країни.

У шелтері безкоштовна ночівля, їжа, гігієна, медична, психологічна, юридична допомога. Біля будівлі упорядкували і для дитячих ігор, і для відпочинку та спілкування дорослих територію.

Наприклад, під час наших відвідин у меню на обід були борщ, рис із куркою та салат.

Співробітники шелтеру мають чималий досвід роботи з евакуйованими. А з керівницею – Світланою Грековою – ми знайомі вже декілька років. Вона працювала у одному з «пунктів незламності» ще у Бахмуті.

«Якщо це була зона активних обстрілів, боїв, то люди приїжджають до нас у важкому психологічному стані: це і сльози, і нервові зриви. Люди потребують моральної підтримки, спокою. Іноді достатньо просто поговорити, іноді потрібно надати ліки», – описує керівниця прихистку стан евакуйованих цивільних.

Точка 3: Дробишеве, Лиманщина

Село Дробишеве розташоване біля містечка Лиман на Донеччині. З середини травня до кінця вересня 2022 року жителі виживали під окупацією російських військ. Від околиць села до лінії фронту наразі – близько 17 км.

5 вересня російські війська обстріляли Дробишеве трьома авіабомбами ФАБ-500 та з РСЗВ «Смерч». Обстріли пошкодили 7 будинків, минулося без жертв, зазначили у поліції Донеччини.

Особливо помітні наслідки російських ударів у центрі: пошкоджена місцева церква, будинок культури, пошта, дитячий садок.

Читайте також: «Помру у своєму ліжку»: як виїжджають та чому залишаються під обстрілами жителі Мирнограда

Який вигляд має примусова евакуація: спочатку поліцейські поінформували кожну родину про необхідність евакуюватися для збереження життя дітей; показали перелік громад та умови для безкоштовного проживання. Потім родини ухвалюють рішення про виїзд або самостійно, або звертаються за допомогою до поліції.

«Ми співпрацюємо з волонтерськими організаціями, з благодійними фондами та організаціями (наприклад, Save Ukraine, «Янголи спасіння», Червоний Хрест). Вони допомагають людям виїжджати у більш безпечні регіони та селитися у громадах», – розповідає Валерія Біленець, поліцейська екіпажу «Білий янгол».

17-річний хлопець планує стати рятувальником, він виїжджає із трьома братами

Коли співробітник поліції показує службове посвідчення і говорить, що візит цей «з приводу дітей», селянка Наталія швидко відповідає: «А ми сьогодні виїжджаємо до Новоселівки (близько 3 км від Дробишевого – ред.)». Після цього вона приязно запрошує усіх до свого подвір'я.

Жінка має чоловіка та чотирьох синів: найстаршому 17 років, найменшому – 11.

У часи російської окупації родина Наталії нікуди не виїжджала.

«Увесь час сиділи у льосі. А з росіянами ми не балакали», – коротко описує селянка реалії життя в оточенні військ РФ.

Нині ж у село періодично прилітають російські боєприпаси. Одного разу, переповідає жінка, поїхали з сином у центр за гуманітарною допомогою. Розпочався обстріл. Довелося ховатися, повзати під парканами, аби вижити. А під час іншого обстрілу загинули двоє односельців.

«Тоді двох чоловіків розірвало. Один заховався у будівлі колишньої пошти. І якраз туди прилетіло. І його розірвало. А іншому стало цікаво подивитися на наслідки цього обстрілу. Потім окремо збирали його ноги і голову», – ділиться жінка.

До сусіднього села виїжджає Наталія із синами, а її чоловік стерегтиме хату. А в Новоселівці, каже, житимуть у будинку, що належав брату тренера з боротьби, у якого брав уроки один із синів. Проживання для цієї родини буде безкоштовним.

І є ще один плюс у переїзді: хлопчики зможуть хоча би онлайн здобувати середню освіту. Адже у Дробишевому ця родина не мала доступу до стабільного швидкісного інтернету.

«Сподіваюся, що ця евакуація буде недовгою, і ми всі повернемося до своєї хати», – зітхає Наталія.

Її старший син Володимир каже, що в сусідньому селі буде зручніше довчитися: адже треба не лише закінчити середню школу, а й здобути професію. Юнак мріє стати співробітником ДСНС.

«До вибухів ми вже всі тут звикли. А саме сьогодні, першого вересня, настрій не дуже: бо школи ж у нас тут немає. Її поремонтували після боїв, але зараз наче закрили через загрозу обстрілів», – пояснює хлопець.

Але, попри недобрий настрій, і він, і його молодші брати без роздумів кажуть: «Сподіваємося на перемогу України!»

П'ятеро дітей покидають хату. Бабуся лишається

Біля дому, де мешкає родина з п'ятьма дітьми, чекаємо на приїзд їхньої матері. До поліцейських підходить агресивний місцевий житель середнього віку. Починає говорити фразами із зет-каналів: мовляв, поліцейські екіпажу «Білий янгол» вивозять людей, а потім просто їх кидають у Лимані. Проте, жодної конкретики навести не може. Погрожує розбити відеокамеру. Потім перепрошує за свою поведінку.

Нарешті приїжджає Людмила. Вона підписує папери, що засвідчують її обізнаність з примусовою евакуацією.

Згадує, що у травні 2022 року, коли російські війська обстрілювали та штурмували село, її родина на півтора роки виїхала на Рівненщину. Місцеві жителі, каже, в основному приязно зустріли та підтримували. Та були й ті, які цькували: «Шпиняли. Казали, що ми з Донецької області погані, що через нас війна почалася».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Живий лемко з Донбасу!». Нащадки депортованих лемків – знову вимушені переселенці

Людмила згадує й 31 травня цього року, коли російські війська вдарили по селу під час видачі гуманітарної допомоги. Тоді, розповідає, прилетів КАБ, через це травмувала спину дружина її кума.

Нині родина Людмили переїжджає у сусіднє село Шандриголове: воно розташоване північніше Дробишевого і трохи далі від фронту. І, головне, звідти поки немає примусової евакуації.

«Місцева староста знайшла нам будинок якраз біля куми. Ми там зараз якраз наводимо порядки. Наша бабуся лишається у цьому будинку у Дробишевому, а ми з чоловіком і дітками будемо вже там, – ділиться жінка. – Двом мої старшим-двійнятам по 18 років, далі 17, 13 і 2 рочки».

Але, додає, у сусідньому селі довго не затримаються, бо за кілька тижнів запланували виїхати з Донбасу на Одещину.

«Скажу вам чесно: хату свою взагалі не хочу покидати», – зітхає Людмила.

Наразі з населених пунктів Лиманської громади, звідки оголосили примусову евакуацію родин з дітьми, виїхали самотужки або за допомогою екіпажу поліції «Білий янгол» та волонтерів 339 дітей. Поки що лишається одна родина з однією дитиною. Упродовж двох тижнів з Костянтинівської громади евакуювали близько 1000 дітей, поки що лишаються близько 1300 дітей. Примусова евакуація з Донеччини, де продовжується наступ військ РФ, триває.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.