«Мене притягував світ мертвих»: як знайшов себе та через що пройшов ексгуматор тіл бійців ЗСУ

Тисячі ексгумованих тіл, чверть століття поруч зі смертю та загиблими у війнах –​ керівник пошукового загону Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Олексій Юков –​ доволі незвичайна людина. У мирному житті тренер із тайського боксу, нині він щодня у камуфляжі, спокійний та зосереджений. Коли шукає загиблих, видно, як він викладається на повну, не шкодуючи сил та часу.

«Ми робимо все, щоб повернути додому кожного загиблого», –​ стримано відповідає Олексій на питання, навіщо йому ця робота із трупами, опаришами, нестерпним сморідом і щохвилинними ризиком наштовхнутися на міни окупантів. Радіо Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) спробувало розібратися: як і чому смерть військових стала частиною його життя, та як виглядають будні ексгуматора тіл на війні.

Автор цього матеріалу неодноразово супроводжував Олексія і його команду у поїздках на Донбас. Нижче ви прочитаєте узагальнену картину того, що вдалося побачити –​ і спогади самого Юкова про своє минуле та найважчі моменти, із яким йому довелося стикнутися.

Політ «Валькірії»​: будні ексгуматора

Валькірія – це персонаж скандинавської міфології, донька верховного бога Одіна. Валькірії літають над полями битв на крилатих конях, і супроводжують душі воїнів-героїв до світу мертвих – Вальгалли.

«Валькірія» – так назвали автомобіль, який знають на блокпостах Донеччини і не тільки. У «Валькірії» велика біла буда з червоним хрестом і чорним числом «200». На цій машині команда Олексія Юкова щодня виїжджає на пошуки загиблих.

Олексій Юков біля «Валькірії»

Із собою хлопці беруть захисне спорядження (каски і бронежилети), спеціальні костюми та рукавички для роботи з останками, а також металеві щупи для пошуку тіл, лопати для розкопок, різного розміру пензлики для ретельного очищення останків від залишків ґрунту, спеціальні мішки для транспортування тіл. Часто, коли треба працювати серед завалів, «Валькірія» перевозить електрогенератор для живлення «болгарок».

Перед початком роботи Олексій Юков завжди проводить інструктаж із техніки безпеки. Адже місця, де точилися запеклі бої, можуть загрожувати життю через «розтяжки», міни, нерозірвані боєприпаси.

Працює команда пошуковців майже мовчки: всі знають, що робити. Одні очищають місце, де можуть бути останки. У випадках із солдатами армії РФ, за словами Юкова, кілька разів довелося розчищати купи сміття, яке накидали самі ж росіяни.

Потім хтось працює лопатами, відкидаючи ґрунт. Коли натрапляють на останки – хтось працює ножем і пензликами для очищення рештків від залишків ґрунту.

Юков працює «болгаркою», щоб дістатися до решток бійців

Після ретельного огляду та фіксації на відео останки запаковують у мішки і завантажують у «Валькірію». А далі вже вона везе тіла до трупарні.

Донедавна Олексій Юков та його колеги працювали як волонтери. 2013-го Олексій зареєстрував пошуковий загін Асоціації дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм», і почав шукати бійців ЗСУ, полеглих від початку вторгнення на Донбас. За власний кошт і завдяки підтримці небайдужих пошуковці ремонтували і заправляли транспорт, шукали обладнання і спорядження.

Юков та його команда

Найбільше грошей «з'їдає» саме «Валькірія»: окрім палива, вона постійно ламається через донбаське бездоріжжя. За раз, згадує Олексій, довелося віддати 60 тисяч гривень за заміну двигуна. З початку повномасштабного вторгення він замінив їх уже чотири.

З недавніх пір Юков та його колеги працюють вже як державна структура під егідою Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Зараз цю посаду обіймає Олег Котенко.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Ніби людина загинула, але потім ми її звільняємо з полону»: Олег Котенко про пошук зниклих безвісти військових

Перші кроки до світу мертвих

Ексгумація людських останків – для більшості людей дуже незвична робота. Але звична для кожного тут, у «Валькірії». Олексій Юков згадує, з чого починалися особливі стосунки зі смертю саме в нього.

Уперше близько з людськими останками Олексій стикнувся у Слов’янську у віці сімох років: там під час будівництва лікарні та господарчих споруд біля Староміського кладовища, згадує пошуковець, будівельники поруйнували поховання. Черепи, фрагменти кісток та трун лежали на поверхні. Хлопчик почав збирати рештки, аби поховати по-людськи.

«Чому я це робив? Я подумав: а раптом тут мої рідні можуть бути, або ті, кого знаю? Можливо, я через свій вік цього до кінця не усвідомлював, - мене притягував світ мертвих. І коли я бачив це жахіття: лежать людські черепи, кістки, хтось їх на дерева повісив, ці черепи», – згадує моторошну картину розтрощеного кладовища Олексій.

За його словами, ця картина змусила по-новому подивитися на людяність. Семирічний Олексій почав збирати людські кістки, складати їх у яму, що стала для невідомих йому людей новою могилою.

«Повертаємо кожного, навіть російських військових, – ми лишаємося людьми»: історія пошуковця Олексія Юкова

Вдруге впритул зі світом мертвих пошуковець стикнувся на тому самому Староміському кладовищі, – і також хлопчиком. Олексій згадує, як одного разу з цікавості зазирнув у широку щілину між плитами старого склепу. А там – побачив шматок одягу і чиюсь ногу.

Олексій побіг до міськвідділку міліції, але там поставились до його розповіді байдуже: мовляв, це просто ампутована кінцівка з сусідньої лікарні. Дослухалися до хлопця правоохоронці Слов’янського району, куди він пішов після цього.

«Міліціянти попросили, аби я їм показав місце, де знайшов ногу. Я заліз до склепу – і знайшов там голову з волоссям. Це була жіноча голова. Я почав її витягувати – і тоді вони зрозуміли, що це людина, і її вбили», – ділиться Олексій.

Згодом стали відомі обставини трагедії: хтось кинув сокиру по мішені, промахнувся, влучив у жінку. Тіло, аби приховати злочин, розчленували.

Друга світова: «війна продовжує їсти людей»

Уперше наслідки війни Олексій Юков побачив у 12-річному віці. Старший брат (якраз напередодні 9-го травня) повіз хлопця у ліс біля Святогірська, «аби показати, де є справжня війна, як вона виглядає». Те, що хлопчик побачив у тому лісі, збило його з пантелику і шокувало.

«Там були окопи, траншеї. На брустверах лежали черепи, вишикувані рядами, якісь каски, гранати, набої, залізо рване. Усе це було впереміжку по усьому лісу: були такі білі плями - ніби сніг, що не розтанув», - пригадує Юков.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Нацгвардійці під Слов’янськом перепоховали останки 107 воїнів минулої війни (рос.)

Хлопець попрямував до білих плям посеред зеленої весняної трави – і побачив вибілені часом кістки людей. Це його по-справжньому шокувало.

«Про яку людяність можна говорити, коли таке трапляється?! За декілька кілометрів нормальне життя, – а у цьому лісі війна продовжує їсти людей», – розповідає Юков.

Тепер, дорослий, він чудово знає, що дехто досі чекає на повернення близьких із полів битв часів Другої світової.

Із 13-ти років Олексій почав шукати загиблих у Другій світовій війні. Пошуки відбувалися у Слов’янську та навколишніх районах, а також біля Святогірська, де тоді точилися запеклі бої. Потім рештки знайдених бійців ховали у братських могилах.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Остання шана. Українські військові перепоховали останки воїнів Червоної армії (рос.)

Чого боїться шукач останків

Пошуком і поверненням загиблих Олексій Юков займається вже упродовж 24-х років. Згадує, що хлопчиком його ще лякали людські кістки і черепи, адже вони ж були такими самими живими людьми колись: про щось думали, щось знали, десь жили.

А вже у перші роки пошуків, каже, що найважчим було знаходити людей без особистих розпізнавальних знаків. Олексія вводила в ступор проблема – як встановити особу загиблого та кому повідомити про знахідку?

На жаль, часто це було просто неможливо: НКВС та радянські контррозвідники спеціально вилучали у людей, які полягли на полях битв, документи та особисті розпізнавальні знаки (ЛОЗи).

«Та і іх у 1942 році скасували і запровадили у 1943 році червоноармійські особисті книжки, – ділиться пошуковець. – Це була тенденція: людей знеособлювали. Їх клали тисячами, їх не фіксували як загиблих– писали, що зникли безвісти. Тобто, рідним жодної допомоги не надавали».

Донбас 2014-го: зустріч з новою війною

2 травня 2014 року, ділиться Олексій, йому назавжди запам’яталося. Тоді бойовики угруповання «ДНР» збили два українських гелікоптера на околицях Слов’янська. І пошуковці на чолі з Юковим поїхали туди, аби забрати тіла українських бійців.

Юков помітно хвилюється, коли згадує побачене: «Місцеві жителі сокирами і ломами просто розрубували ці гвинтокрили – і всім було начхати, що там лежать люди. І це були не просто окремі кістки – там лежали тіла, тіла людей. Я сказав їм: що ви робите?! Та на це ніхто не звертав уваги, – люди добували металобрухт. Вони розтягували цей гвинтокрил – і не звертали увагу на тіла загиблих».

Тоді, згадує Олексій, пошуковці почали збирати залишки бійців. І це для нього було вперше, коли відбувалася ексгумація не кісткових решток, а саме фрагментів тіл людей, які за миті до цього ще були живими.

Урешті останки двох бійців з першого гвинтокрила загорнули у парашут і завантажили у БТР десантників, що якраз теж приїхали на пошук загиблих побратимів. А на місці падіння другого гвинтокрила пошуковці працювали – під мінометними обстрілами гібридних сил Росії – упродовж трьох днів. Звідти евакуювали тіла трьох бійців.

З батьками цих полеглих Юков зустрівся 2016-го року, на місці авіатрощі. І, як каже, Олексій, розповів їм правду, а не «офіціоз».

«Ми їхніх діточок голими руками діставали. А все горіло. Я обпік тоді руки, в мене кросівки поплавилися: гвинтокрил горів два дні, алюміній з нього дві доби просто стікав навсібіч, – згадує Олексій подробиці тих пошуків. – Але ми зібрали їх, ми їх дістали. Ми через сито просіювали все, аби виявити щонайменші фрагменти кісток, щоби родичі могли їх поховати».

2022-й: за крок від власної смерті

У трупарні вже окупованого Сватового на Лугащині лежать тіла шістьох українських бійців – і їх треба звідти евакуювати. З таким проханням на початку повномасштабного вторгнення до Юкова і команди звернулися військові однієї з бригад.

Олексій згадує, як домовлялися про поїздку з росіянами: ті гарантували безпеку, мовляв, «це свята справа».

Спочатку вони назначили зустріч на в’їзді до міста з боку Кремінної. Проте дорогою туди окупанти поцілили в карету «швидкої», що їхала перед пошуковцями, і обстріляли авто самого загону.

Тому вирішили поїхати іншою дорогою.

«Я пам’ятаю цей «зелений коридор» для евакуації з Ізюма: цивільні люди їхали чомусь на окуповані російськими військами території, до Сватового. Стільки машин їхало, і всі – з російськими прапорцями. Я пам’ятаю, як обабіч дороги валялися прапорці українські», – пригадує деталі поїздки пошуковець.

Натомість, коли ексгуматори вже їхали цим шляхом, російські військові раптово заговорили про зміну локації, де мала відбутися передача тіл. Це виглядало підозріло. Тому Олексій на свій ризик зателефонував напряму до поховального бюро у Сватовому.

Вже чекаючи на тіла, пошуковці раптом усвідомили, що опинилися у пастці: на окупованій території.

«Ми стоїмо, чекаємо, а на нас вже їде російська техніка: БТРи, машини із «зетками». Метрів за 500 перед нами вони зупиняються, виходять і починають облаштовувати блокпост за нашими спинами. І ми опинилися на окупованій території, між двома блокпостами росіян», – пригадує той день Юков. Тоді ж на це місце під’їхала машина з тілами українських бійців.

За їхнє транспортування співробітники місцевої поховальної контори запросили 18 тисяч гривень – і грошей у пошуковців вистачило якраз, під останню залізну гривню. Це були їхні особисті кошти.

Тіла швидко перевантажили до «Валькірії», і вона поїхала у напрямку щойно посталого блокпосту російських військ.

Там авто з тілами оточили російські військові, пересмикнули затвори автоматів. Наполягали, що треба дочекатися командира.

І тоді Олексій Юков удруге за день вирішив ризикнути: він вдав зі свого загону російську службу евакуації загиблих.

«Я росіянам сказав російською (намагаючися говорити з характерним акцентом): хлопці, я не маю часу, я тіла тут викину і поїду назад до Сватового. І я пішов до машини (а в самого такий холод усередині, адже мене оточило багато людей зі зброєю), відкрив машину, почав витягати мішок із тілом, одночасно його відкриваючи. Звідти пішов сморід і почали сипатися опариші. Росіяни почали відходити і закривати роти руками, зупиняючи мене. Врешті вони підійшли, допомогли завантажити мішок із тілом до авта і дозволили їхати», – розповідає Олексій.

Пошуковець зізнається: коли з цієї небезпечної поїздки усі неушкодженими повернулися додому, то подякував загиблим.

«Підійшов до буди з тілами і кажу: хлопці, дякую вам, що ви зберегли нас, що ваші душі стояли поряд, коли росіяни були позаду зі зброєю, я прямо це відчував, завдяки цьому я був тоді сміливим», – ділиться Олексій.

Як це – ексгумувати російських солдат

Під час поїздок з пошуковцями ми були свідками ексгумації і українських, і російських військових.

Росія часто відмовляється віддавати тіла полеглих українських бійців. Тому відбуваються обміни мертвими – тіло на тіло. Через це й ексгумують пошуковці мертвих військовослужбовців армії Росії, думаючи про долю загиблих українських захисників.

Робота Юкова часто закінчується вже у сутінках

«З етичної точки зору різниці немає. Тому що це тіла загиблих людей. Та ми розуміємо, що російські солдати прийшли сюди зі зброєю вбивати нас, – розмірковує Юков. – Коли ти «підіймаєш» російських солдатів, у тебе немає злості. У тебе питання: навіщо, яка ціна безглуздя цих тварюк, які вас сюди пригнали? Вони в Україні гинуть тілами, а душами вони гинуть у Росії».

«Душа бійця вказала на своє тіло»

Олексій із серйозним обличчям розповідає, що під час пошукової робити його команду постійно супроводжують «містичні знаки»: метелики, комахи, птахи. І в цьому, міркує пошуковець, є закономірність. Адже часто просто посеред лісу чи розбитого села на місцях, де перебувають останки, з’являються різні тварини, які зовсім не бояться людей.

Наприклад, у селі Довгеньке на Харківщині пошуковці три дні копали підвал у пошуках тіла українського бійця. І не могли його знайти. На допомогу прийшов – кіт.

«Кіт ходив постійно, по одному місцю, ходив і сідав там. І там наче й не було підвалу. А кіт: няв і няв, няв і няв. Ми там три дні працювали, викопували цей підвал. І кіт одного дня, вночі, заліз мені на плечі, почав ходити туди-сюди і нявкати. І він знову стрибав на одне й те місце. Тоді хлопці прибрали там землю і наштовхнулися на рештки. Після цього кіт пішов. Я вважаю, що це була душа бійця», – згадує Олексій.

Той самий кіт

Іншого разу, під час евакуації решток бійця армії Росії, з’явився ворон: він голосно каркав і вказував на напрямок. Юков пішов за птахом і просто посеред лісу, де не було ні окопів, ні воронок, знайшов тіло ще одного росіянина

«А ворон сів на сусіднє дерево, – і каркає. І я подумав: душа прийшла, і хоче повернутися додому», – серйозно каже пошуковець.

«Я хочу, щоб поважали смерть»

Ми в черговій робочій поїздці із Юковим та його командою. «Валькірія» довозить нас до околиць села Суха Кам’янка Ізюмського району на Харківщині. З міркувань безпеки виходимо на трасі і кілька кілометрів зі спорядженням йдемо пішки уздовж лісосмуги. Тут були позиції і українських, і російських військ.

Врешті доходимо до двох спалених бронемашин.

Юков розповідає, що наприкінці березня минулого року два українських БТРа вирушили сюди для евакуації поранених та вогневої підтримки побратимів. Окупанти знищили обидва. Екіпаж однієї зміг вийти із машини, проте загинув у бою. Екіпаж другого БТРа згорів живцем.

Їхні кістки, що сплавилися з металом, і мають знайти та евакуювати пошуковці.

Спочатку БТР огороджують стрічкою. Далі двоє пошуковців залазять досередини і починають методично ворушити рештки металу, знаходячи людські кістки.

Потім ці фрагменти ретельно перебирають ще двоє пошуковців. Людські рештки ділять на декілька купок - адже їх знайшли в різних локаціях, і вони можуть належати різним людям.

Загін Юкова готує мішки для решток бійців ЗСУ

Ця кропітка робота триває майже увесь день. Врешті залишки розкладають по мішках і несуть до «Валькірії».

Олексій каже: деякі кістки придатні до експертизи ДНК, і це дає надію на ідентифікацію – на те, що з українськими бійцями зможуть попрощатися рідні.

Сутеніє. «Валькірія» вирушає у зворотню дорогу. Щоб завтра «злетіти» на пошуки знову.

«Наші вчинки роблять нас тими, ким ми є насправді. Від цього залежить: чи плюнуть на твою могилу, чи скажуть, що ти був нормальною людиною, – міркує Юков дорогою до «бази». – Я не хочу, щоби на людські могили плювали. Я хочу, щоб поважали смерть. І ми робимо все, щоб повернути кожного загиблого, і навіть російських військових, які вбивають нас. А ми їх повертаємо додому – тому що ми залишаємося людьми».

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.