Площа Сергія Набоки і пам'ять про журналіста і дисидента

26 квітня 1955 року народився радянський дисидент, український журналіст дев’яностих і нульових Сергій Набока. У Києві минулого року повідомили про появу площі його імені, цього року журналісти в проєкті «Наші 30. Жива історія»​ згадують його роль як одного з організаторів першого екологічного протесту на Майдані після Чорнобиля. Радіо Свобода зібрало спогади про те, яким був Сергій Набока і його цінності.

«Безіменній площі між вулицями Сверстюка та Окіпної присвоєно назву – площа Сергія Набоки, імені видатного українського журналіста, правозахисника та дисидента, одного з засновників незалежних масмедіа в Києві та Україні». Про таке рішення повідомила Київрада у липні 2020 року.

Станом на кінець квітня 2021 року кияни цього можуть не помітити, адже візуальних знаків немає, зауважує громадський активіст Тиміш Мартиненко-Кушлянський. Він член київської комісії з питань найменувань та один із ініціаторів вшанування. «Громадськість ініціює уточнення назв зупинок для громадського транспорту на площі, щоб внести туди ім’я Сергія Набоки –​ для цього будемо звертатися до департаменту транспортної інфраструктури КМДА».

Щоправда, іронічний Набока міг би поставитися до рішення Київради з гумором, кажуть зараз ті, хто його знав і працював із ним.

У Києві є вже площі/вулиці імен політв’язнів радянських часів – той же Євген Сверстюк став «сусідом» Сергія Набоки біля станції метро «Лівобережна». Але якщо письменника Сверстюка не стало лише понад п’ять років тому, журналіст Набока помер ще 2003-го, до обох «майданів», розв’язаної Росією війни, розквіту соцмереж й агонії паперової преси.

Нехрестоматійний Набока

Як зауважує журналістка Надія Шерстюк, котра разом із Сергієм Набокою випускала на Радіо Свобода правозахисну програму, пафос – це не про нього.

«Коли я прийшла на Радіо Свобода, він мене зразу вразив своєю інакшістю, нестандартністю, самобутністю. І це виявлялося не в якійсь екстравагантності, намаганні будь-якою ціною виділитися серед оточення. Навпаки, він не намагався затьмарити собою. На той час (кінець дев’яностих) він був відомою людиною. Політв’язень, дисидент, правозахисник, «легенда української журналістики», засновник, керівник, генеральний директор. Все це – про нього. Але у спілкуванні, роботі не було жодної пихи, пафосу. Це слабко поєднувалося із хрестоматійними уявленнями про відомих людей», – згадує Надія Шерстюк.

Надія Шерстюк

Верстали в Києві, друкували в Балтії

Те, що Набока – передусім журналіст, підтверджує його біографія. Народився у сім’ї українських журналістів у Росії, вчився на журналіста у Києві. Не встиг отримати диплом, як три роки відсидів у таборі на Хмельниччині за статтею 187-1 КК УРСР «Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад». Інкримінований «злочин» – «наклепницькі» вірші й статті. Вийшов на волю за рік до «перебудови», тому спершу не мав змоги працювати за фахом – довелося піти у двірники, вантажники.

Сергій Набока

Але невдовзі «радянський державний і суспільний лад» почав хитатися, й свій внесок у прискорення цього процесу зробив і журналіст Набока. Він був одним із перших в Україні видавців незалежної від радянської цензури преси. Разом із дружиною вдвох верстали, власним коштом друкували в Балтії й розповсюджували в Києві газету «Голос відродження».

Також Набока був співзасновником агенції УНІАР, працював на Радіо Свобода.

Ось аудіофрагмент програми Ірени Халупи із Сергієм Набокою:

Вів тоді Сергій Набока і телепрограми.

У червні 2011 року Український католицький університет (УКУ) презентував веб-архів відеоматералів «Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України 1988–1991». Це 72 інтерв’ю з політичними лідерами, дисидентами, дипломатами, журналістами, релігійними діячами, підприємцями, вченими, військовими – учасниками або свідками постання незалежної України в 1988–1992 роках, записані у 1995 та 1996 роках. Серед них є і відеорозмова із Сергієм Набокою.

Сергій Набока водночас займався і правозахистом. При цьому Набока не йшов у народні депутати, не просував топ-політиків дев’яностих – початку нульових (тогочасного президента України Кучму, наприклад, або кандидата в президенти, ексглаву СБУ Марчука, як дехто з дисидентів радянських часів).

І помер Набока як журналіст. Готуючи 18 років тому матеріал для Радіо Свобода на близьку для нього правозахисну тему.

Йшлося про умови утримання ув’язнених у незалежній вже Україні (ув'язнених за кримінальні злочини, бо політичних в'язнів вже не було).

Відрядження. Маршрут обрав невипадковий: три «зони», остання з яких – на Хмельниччині, куди його як політв’язня запроторювали при «совку». Зрештою до «своєї» «зони», яка відібрала кілька років його життя, він так і не дістався. Зупинка серця.

Одна з виправних колоній в Україні, Кіровоградська область

Разом із Сергієм Набокою готували той матеріал і їздили у те відрядження й інші співробітники Радіо Свобода, зокрема Надія Шерстюк.

«Перше місце, куди ми поїхали – це була Біла Церква, чоловіча колонія суворого режиму. Ми там провели інтерв’ю, подивилися умови утримування ув’язнених. Другий пункт відрядження – тюрма у Вінниці для довічно ув’язнених. І третій пункт – Хмельниччина. Власне, коли ми підбирали маршрут, це була ідея Набоки – поїхати серед іншого і туди, де він двадцять років тому сидів. Спершу це інакше сприймалося, але коли людини не стало, згадуєш настрої перед тією поїздкою. Так от, у Набоки були суперечливі відчуття щодо такого відрядження. З одного боку, творчий запал, бажання відвідати знову ту колонію, а з іншого (це вже потім аналізуєш) – можливо, певні передчуття в нього були», – розповідає журналістка.

Ані пропагандист, ані агітатор

І Надія Шерстюк, й інші колеги Сергія Набоки констатують: він не був ані пропагандистом, ані агітатором, ані, кажучи сучасною мовою, «лідером громадської думки». Коли Радянський Союз ще доволі міцно тримався при «ранньому» Горбачову, дехто з дисидентів уважав, що публіцистичний натиск, викриття опонента будь-якою ціною важливіше за беземоційне інформування та об’єктивність.

На це ж звернув увагу 2013 року, обираючи собі героя дипломної роботи, майбутній журналіст Радіо Свобода Дмитро Джулай. Тоді минуло десятиліття після смерті Набоки, Дмитро з ним знайомий не був, ефірів його не застав. Але «зачепила» тодішнього студента така прочитана ним характеристика Набоки – «творець першої непідцензурної газети».

В інтернеті сканів «Голосу відродження» не знайти, але у Центральній науковій бібліотеці Києва, а головне – у вдови Сергія Набоки – Інни – Дмитро зміг почитати примірники 1989 року виходу.

Перепоховання українських дисидентів Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого, які загинули у політтаборах у Росії. Київ, 19 листопада 1989 року

Дмитро Джулай:

– Це був для мене приклад справжньої, чесної, незалежної журналістики. При цьому Сергій Набока зробив газету з нічого. Березень 1989 року. Разом із дружиною він у власній квартирі друкував отриману ним інформацію. Інна Чернявська-Набока навіть закінчила курси машиністок, щоб навчитися друкувати. І от вони друкували, створювали макет газети, наклеювали його на великий ватман А4.

І Сергій Набока брав цей рулон та прямував до Литви, щоб там уже надрукували тисячу примірників (таким був наклад). Чому до Литви? Бо республіки Балтії випереджали Україну за темпами демократизації, в Києві такий друк ще був неможливий. Навіть Росія випереджала.

Україна у 1989-му залишалася форпостом соціалізму. Й тодішній член ЦК КПУ, завідувач ідеологічного відділу Леонід Кравчук на українському радянському телебаченні заявив, що в Києві розповсюджують газету з антирадянськими статтями.

Дмитро Джулай

Бойові листки vs незаангажованість

Уже в першому числі «Голосу відродження» декларувалося, що газета намагатиметься об’єктивно, збалансовано і незаангажовано висвітлювати події, про які не можна прочитати в радянській пресі, додає Дмитро Джулай.

– Ця газета не була просякнута якимось надпатріотичним, романтичним українським пафосом. У ті часи полюбляли зайвий раз висловити тези про «Україну, неньку, калину, рушники». Тези, що на ділі тезами і залишилися. Звичайно, у «Голосі відродження» була публіцистка, але не вона була основою видання.

Деякі дисиденти, які писали до неї, вдавалися до такої надмірної публіцистики, потім Набока редагував ці статті, й побачивши у друку результат, деякі автори припиняли з ним співпрацю. Переважна більшість самвидавних газет були бойовими листками, а видання Набоки відстоювало незаангажованість.

Незаангажованість – не означає байдужість до проблем України, боязкість при їх висвітленні. Ні, навпаки – за два з половиною роки до путчу ГКЧП не було жодних гарантій розвалу СРСР і здобуття Україною незалежності.

Тобто, Набока цілком усвідомлював, що в разі поразки йому загрожує друга «ходка» в «зону» за політичною статтею, але не відступав.

Звичайно, у «Голосі відродження» переважали антикомуністичні, антивладні матеріали. Проте подача інформації була об’єктивною.

Сучасний тренд і журналіст Набока

Правозахисник і свого часу журналіст Євген Захаров був знайомий із Сергієм Набокою з 1987 року. Захаров визнає у коментарі Радіо Свобода, що для когось зараз Сергій Набока – не в тренді. Як і об’єктивна журналістика взагалі. Як і правозахист. Але в епоху соцмереж із нескінченними інфовійнами, фейкометанням, ботофермами, маніпуляціями, хайпом, підходи чесного «газетяра» Набоки мають особливу цінність. Таким є висновок зі слів Євгена Захарова.

Євген Захаров

«Знаєте – ті, хто розуміє, що було і відбувається в Україні, для них такі, як Сергій Набока, завжди будуть у тренді. Я в цьому абсолютно впевнений. Чому? Бо все це мине – всі ці, так би мовити, тренди сьогоднішні. Бо вони фальшиві. А Сергій був справжнім, правдивим, Сергій називав речі своїми іменами. Такий тренд має взяти гору», – зауважив Євген Захаров.

Набока і Чорнобиль

Сергій Набока – був одним із тих, хто організував першу екологічну демонстрацію у Києві 26 квітня, 1988 року. Близько сотні людей вийшли на площу Жовтневої революції (тепер це Майдан Незалежності). Вони вимагали зупинити ЧАЕС, провести відкрите розслідування причин аварії і заборонити будівництво нових атомних станцій.

На це звертає увагу Наталя Гуменюк – керівниця й головна редакторка проєкту «Наші 30. Жива історія».

«Для документального фільму ми поспілкувалися з дружиною Сергія Набоки - Інною Чернявською-Набокою. Їхній доньці було тоді півтора роки і власне тому Інну не затримали, а от Сергія, як вона згадує, «​схопили люди в цивільному, за руки за ноги, потягли. Недалечко був припаркований якийсь автомобіль без всяких знаків». А вже у листопаді 88-го року на антиядерні протести вийшло вже не сто демонстрантів, а сто тисяч. На архівних чорно-білих кадрах ми побачили море людей. Нам було важливо згадати це, бо, звісно, ті протести, не просто про захист довкілля. Вони дали змогу заговорити про проблеми тієї системи», – зазначила Гуменюк у коментарі Радіо Свобода.

У понеділок, 26 квітня, о 21-й годині на ютуб-каналі Лабораторії суспільного інтересу має вийти стрічка​ «​Горів не блок», присвячена екологічному руху в Україні після трагедії на ЧАЕС. Автори фільму, а також подкасту до річниці Незалежності, відзначають роль Сергія Набоки.