Колишньому в'язню сумління радянського режиму, співзасновнику Української Гельсінської групи Миколі Матусевичу Васильківська міська рада відмовила у наданні матеріальної допомоги. Про це написали у соціальній мережі Facebook. Чи знайшлися люди, готові допомогти колишньому дисиденту? І як можна принципово вирішити проблему підтримки людей, які пішли проти тоталітарної системи, відстоюючи Україну, свободу переконань та права людини?
Що сталося?
Комісія Васильківської міської ради відмовила у наданні одноразової соціальної допомоги за програмою «Турбота» українському дисиденту і правозахиснику Миколі Матусевичу.
Про це у фейсбуці 6 квітня повідомила журналістка і телеведуча Дарія Гірна.
«Пенсія співзасновника Української Гельсінської групи, який, ризикуючи життям, передавав інформацію про порушення прав людини в УРСР на Захід, зокрема Кантеру чи Івану Павлу ІІ, поплатившись за це роками неволі, – 3700 гривень на місяць. Це вже з урахуванням президентської пенсії – 2 тисячі гривень, бо без неї 1700 гривень. На жаль, це не поодинокий випадок. Люди, які виборювали незалежність і боролися з комуністичним режимом в більшості своїй є досі соціально незахищеними», – написала Гірна.
Матусевич: «Я просто боронив людську гідність»
Микола Матусевич народився 1947 року в селі Матюші біля Білої Церкви, навчався на історичному факультеті Київського університету. На четвертому курсі його відрахували як «неблагонадійного», вигадавши формальний привід, а у 1977-му арештували разом із Мирославом Мариновичем, звинувативши в «антирадянській агітації і пропаганді».
Судили Матусевича у Василькові, але у судовому засіданні він участі не брав. Вирок отримав із максимальним терміном – 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Відбувати покарання тридцятилітнього Матусевича відправили у табір ВС-389/35 Чусовського району Пермської області Росії.
«Тиску, цькуванню і нападам піддавалися рідні та друзі Миколи Матусевича. Дружину побили, публічно ганьбили, сестру примушували на зборах «відмежовуватися від антирадянських дій» брата», – писала про справу Миколи Матусевича його колишня колега по роботі на Радіо Свобода Богдана Костюк.
У неволі Матусевич залишився таким, як і був: підписував листи та звернення про порушення прав ув’язнених, брав участь у протестних голодуваннях та страйках, за це провів у карцерах загалом 10 місяців.
Мати Миколи Матусевича вимагала звільнити сина і звернулася за допомогою «до всіх людей доброї волі». КДБ їй пропонував вмовити сина покаятися. Проте Матусевич каятися не захотів і отримав ще 3 роки ув’язнення. А далі було заслання до Читинської області, з якого, після «помилування» у 1988 році, Матусевич відмовився повертатися, вимагаючи повної реабілітації.
Із заслання Микола Матусевич повернувся 1989 року. Він вважав, що колишні політв'язні не повинні іти працювати в органи державної влади, і у цьому його погляди розійшлися із баченням інших дисидентів.
Матусевич прагнув надавати підтримку людям, які відстоюють свої конституційні права у боротьбі з системою, і це привело його на Радіо Свобода. Зокрема, Микола Матусевич став співавтором програми Сергія Набоки «Права людини. Українські реалії».
Микола Матусевич живе у Василькові під Києвом. Має проблеми зі здоров'ям, а також матеріальні та побутові труднощі.
Як відреагувало громадянське суспільство?
Під дописом Дарії Гірної з'явилося одразу багато коментарів.
«Яка прикра історія. Не можу нічого зрозуміти. Коли Львівська міськрада оформляла допомогу для мене, ніяких довідок я не надавав. Така вимога виглядає навіть трохи знущально. Бо хіба допомога дається через те, що Микола живе сам? А що було б, якби у довідці стояло б: «склад сім'ї – п'ятеро осіб»?», – написав колишній політв'язень комуністичного режиму Мирослав Маринович.
Втратили у таборах здоров'я і заробити собі на пенсію не змоглиНаталія Єсипенко
Люди висловлювали обурення у коментарях під постом, а також були ті, хто пропонував ідеї, як допомогти Миколі Матусевичу зокрема і вирішити проблему підтримки дисидентів загалом.
Данііл Попков, Taras Shamayda, Bohodar Kovaliv, Скок Дмитро та інші написали, що готові вже зараз допомогти Миколі Матусевичу грошима.
До обговорення долучилася заступниця Міністра цифрової трансформації України Людмила Рабчинська. Дізнавшись деталі, вона пояснила, що за місцевими програмами органи місцевої влади «самостійно встановлюють вимоги та документи» до надання матеріальної допомоги.
Народна депутатка від «Європейської солідарності» Софія Федина повідомила, що зв'язалася із управлінням соціального захисту Васильківської ОТГ, і там відповіли, що від Матусевича подали усі довідки, а проблема виникла на рівні комісії, бо вона має свій список необхідних документів для надання допомоги.
Sofiya Fedyna : «Говорила з головою комісії Володимиром Гурєєвим. Сказав, що нині до пана Миколи має прийти голова управління культури для складання акту побутових умов. Сказав, що за 15 днів все вирішиться».
Надонатили за добу 65 тисяч гривеньДарія Гірна
Попри те, що пост Дарії Гірної на початку доби 9 квітня мав лише 148 поширень, серед тих людей, які його побачили, виявилося багато тих, хто захотів допомогти дисиденту Матусевичу грошима.
«Друзі, дякую всім за небайдужість! За добу українському дисиденту Миколі Матусевичу надонатили (пожертвували грошей – ред.) понад 65 тисяч гривень! Він неймовірно зворушений, вдячний і передавав усім вам велике вітання!», – написала Гірна.
Підтримка Миколи Матусевича показала, що в Україні є громадянське суспільство, коментують дописувачі.
«Я зі зворушенням читаю десятки коментарів людей. Люди пересилають гроші і дякують. І це дивне відчуття. З одного боку – це страшенна ганьба, що держава Україна не дбає про героїв. З іншого – така вдячність від пересічних українців, впевнений, буде для пана Миколи значно вагомішою та приємнішою. Він її заслужив. Ця хвиля солідарності таки вселяє якусь надію на краще», – написав дослідник дисидентського руху Радко Мокрик.
Так було, і коли робили операцію колишньому політв'язню, подвижнику справи збору і систематизації інформації про дисидентів – Василю Овсієнку. Тоді небайдужі люди допомагали йому матеріально.
Василю Овсієнку 8 квітня виповнилося 72 роки.
«Проблема не обмежується політв'язнями, які каралися в таборах. Є ще колишні в'язні психіатричних тюрем (так звана радянська каральна психіатрія, коли людям, які мали інші погляди на політичну систему і суспільний лад, ставили фальшиві психіатричні діагнози і утримували у закритих психоневрологічних закладах, піддаючи примусовому травматичному непотрібному лікуванню – ред.). Вони взагалі ніяких доплат не отримують. Багато з них втратили там здоров'я і заробити собі на пенсію не змогли. Їх підтримують колишні політв'язні-депутати. Але це точкова допомога своїм знайомим чи друзям», – нагадала старший науковий співробітник Музею шістдесятництва Наталія Єсипенко.
Що робити?
У процесі обговорення проблеми виникли наступні пропозиції та ініціативи:
- вирішити проблему належного соціального забезпечення політв'язнів радянських часів на законодавчому рівні;
Дарія Гірна, зокрема, пропонує підняти колишнім дисидентам пенсії щонайменше до рівня пенсій тих, «хто садив їх до в’язниць на десятиліття, тобто до максимальної, яка сьогодні в Україні становить 16+ тисяч грн».
«Щоб люди, яких переслідували, звільняли з робіт, мотали по ГУЛАГах, не ходили в поважному віці по кабінетах, збираючи довідки і ледве зводячи кінці з кінцями. Щоб зрештою на 30-річчя Незалежності і 45-річчя Української Гельсінської групи, які відзначатимемо цього року, не було так соромно за державу», – наголошує Гірна.
Taras Shamayda тегнув очільницю парламентського комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів, народну депутатку фракції «Слуга народу» Галину Третьякову.
Tretyakova Galina відповіла: «Взяла в роботу».
«Політв'язнів комуністичного режиму лишилося не так багато на цьому світі. Можливо, ваш комітет міг би оперативно внести законопроєкт про призначення цим людям гідної пенсії. Україна від цього не збідніє, зате виявить повагу до найкращих своїх громадян і підтримає їх матеріально», – написав Шамайда, звертаючись до Третьякової.
Реанімаційний пакет реформ – РПР і Anna Oliinyk нагадали про проєкт закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», який передбачає соціальний захист для радянських політрепресованих. У 2017-му він не потрапив на розгляд парламенту і потребує допрацювання.
- створити спеціальний фонд підтримки радянських політв'язнів, який би акумулював гроші доброчинців і розподіляв їх між дисидентами;
«Стратегічно ініціатива правильна, але вік у них такий, що тієї пенсії і визнання вони можуть не дочекатися», – написав юрист громадської організації «Восток SOS» Данііл Попков, зазначивши, що готовий вже зараз щомісяця «донатити» (жертвувати кошти – ред.).
- скласти новий реєстр радянських політв'язнів по областях із тим, щоб державні органи влади і місцеві громади опікувалися ними;
Evgen Zaharov: Харківська правозахисна група давно й систематично займається історією правозахисного руху в Україні.
Тут віртуальний архів http://archive.khpg.org (350 біографій українською та англійською, фото, інтерв'ю тощо)
Тут твори правозахисників, дисидентів: http://library.khpg.org.
Список учасників руху у нас фактично є, але актуальні контакти тільки тих, з ким ми підтримуємо зв'язок.
- підтримувати вже існуючу організацію – Всеукраїнське товариство політв'язнів і репресованих, яке очолює Орина Сокульська, вдова дисидента Івана Сокульського.
Наразі чинний закон України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» зі змінами, які у нього вносилися.
12 квітня Дарія Гірна написала у фейсбуці, що міський голова Василькова Наталія Баласинович, повідомила журналістам, що Миколі Матусевичу надали одноразову матеріальну допомогу у розмірі 5 тисяч гривень.
«Одноразова виплата у сумі 5000 гривень може здатися не такою великою, особливо в порівнянні з тим, скільки вже встигло назбирати дисиденту громадянське суспільство. Але на бюджет дотаційного Василькова, як я розумію, це велика сума. Зазвичай за цією соціальною програмою видають в середньому тисячу гривень», написала Дарія Гірна і додала, що є намір присвоїти Матусевичу звання почесного громадянина міста Васильків.
