Орина Сокульська очолює Всеукраїнське товариство політв’язнів та репресованих із 2015 року. Наприкінці 1960-х її чоловік, поет Іван Сокульський започаткував дисидентський рух Дніпропетровщини, відкрито виступивши з однодумцями проти русифікації регіону та тогочасних політичних репресій проти українців. За свою діяльність і позицію він був двічі ув’язнений, відсидів 18 років. Рідний брат Орини Ярослав Лесів, який загинув в автокатастрофі у жовтні 1991-го за нез’ясованих обставин, також був дисидентом. Відсидів понад 8 років у радянських тюрмах і колоніях суворого режиму за створення і поширення українського самвидаву, відбудову УГКЦ та допомогу українському підпіллю. У брежнєвські часи сім’я Сокульської пережила стеження, обшуки КДБ, сама ж вона була арештована за передачу на Захід матеріалів про порушення прав людини в СРСР.
Ми зустрілися вдома в Орини Сокульської після того, як стало відомо, що співзасновнику Української Гельсінської групи Миколі Матусевичу відмовили в одноразовій соціальній допомозі у Василькові. З’ясувалося, що скрутне матеріальне становище українського правозахисника та борця за незалежність – не виняток, а системне явище. Товариство багато років домагається гідних пенсій та належного визнання для учасників руху опору 1960–90-х, стукаючи в усі можливі владні кабінети.
– Пані Сокульська, чи часто вам доводиться чути сьогодні подібні випадки?
Нас перевели на конкурсну основу, яку проводить Міністерство ветеранів. Яка людина такого поважного віку може пройти конкурс у заявлених умовах? Тому ми живемо на своїх маленьких скромних ресурсах
– Мені багато телефонують із різних регіонів і областей України, я намагаюся допомагати, але виходить нелегко. Центральна влада відійшла від вирішення проблем українських радянських політв’язнів, і наразі це покладено на місцеві органи самоврядування. Тому ситуація залежить від того, які ці органи і хто їх представляє. Наприклад, сьогодні я говорила з Дем’яном Чернецем із Тернопільщини. Він каже, що ОДА і місцева влада в минулому і в цьому році щомісяця доплачує до пенсій таким людям по 800 гривень, районні ради – по 500. Але в Тернополі до влади прийшли патріоти, тому там можна обговорити окремі питання, а в інших областях складніше.
Також має значення активність голів наших обласних організацій. І, на жаль, в останні роки нас косить: хтось відходить, хтось хворіє, хтось не може виконувати обов’язки. Це люди, здебільшого, за 70 років, тому я їх вже прошу готуватися до з’їзду: чинних голів зробити почесними, і переобрати нових, щоб ті могли вирішувати актуальні питання.
– Як і чому створювалося товариство?
– Громадську організацію було створено у травні 1991 року людьми, які відсиділи в радянських таборах багато років. Вони мріяли, що після повернення з ув’язнення прийдуть і робитимуть щось для української незалежності. Якщо ви поглянете на кадри з дня Акту проголошення незалежності України, то побачите там здебільшого політв’язнів. Це були державні мужі, які мріяли про самостійну державу і виборювали це роками. Це надзвичайні люди. Дехто з них не повернувся.
58 гривень із копійками мають політрепресовані в якості доплати до пенсії, їхні родини – близько 48 гривень
Перед організацією тоді стояло багато питань. Це не тільки розробка законопроєктів, зокрема про визнання ОУН та УПА воюючою стороною. Це популяризація теми Голодомору, який не визнавало на той час багато держав. Це і закон про реабілітацію політв’язнів та їхніх родин, який досі не виконаний. В пріоритеті тоді були ветерани Другої світової війни, а ми були на другорядних позиціях, нас держава не визнавала. Ми постійно писали в Міністерство соціальної політики, Верховну Раду, ми ставили ці питання, але там нас не чули.
– Згідно з Законом про реабілітацію жертв політичних репресій, ухваленого ще владою УРСР 17 квітня 1991 року, їм мали б сплатити компенсації за 75 місяців незаконного позбавлення волі. Чи були вони виплачені?
– Я очолюю товариство з 2015-го і наскільки знаю, ці компенсації виплачені не були. 58 гривень із копійками мають політрепресовані як доплату до пенсії, їхні родини – близько 48 гривень.
18 квітня 1996-го Кабінет міністрів України видав постанову № 429 «Про порядок розрахунків з реабілітованими громадянами», яка з 1 березня 1996 року встановлювала грошову компенсацію за один місяць незаконного ув’язнення у розмірі 50% мінімальної заробітної плати. На той час мінімальна зарплата була 15 гривень на місяць, тому розмір компенсацій за 75 місяців (6 років і 3 місяці) ув’язнення становив 562,5 гривні. Не під запис декілька дисидентів розповіли, що після перерахунку вони виявилися настільки мізерними, що багато колишніх політв’язнів від них відмовилися.
– У віртуальному музеї дисидентства на сайті Харківської правозахисної групи я нарахувала більш як 80 живих учасників руху опору в різних регіонах України: від Одеси до Закарпаття. Скільки радянських політрепресованих залишилось в Україні?
Багато людей мені телефонують і кажуть, що справа не в грошах, а в тому, що вони хочуть дітям і внукам показати, що були не злочинцями, а стояли на захисті України
– Я ще збираю точні списки політрепресованих по областях, але їх дуже мало. Ми не будемо робити вигляд, як це роблять ветерани Другої світової війни, що нас дуже багато. Радянський політв’язень Ігор Олещук із Тернополя каже мені, що в області залишилось приблизно 53 людини.
– Скільки людей сьогодні об’єднує товариство і яка його структура?
– Майже в усіх областях, окрім Сум і Криму, у нас є представництва, ми спілкуємося, вони отримують мої розпорядження і документи. До товариства можуть входити родини, діти радянських політрепресованих. Усього воно налічує 8567 осіб. Я – голова, є провід, який складається з 11 членів, а також координаційна рада, в якій 22 людини. Більшість голів обласних організацій були репресовані й ув’язнені на багаторічні терміни. Це дисиденти Олекса Різників, Павло Отченашенко, Анатолій Здоровий, Ігор Олещук, Петро Франко. Останній якраз передав мені товариство. Це легенди.
Цього року має відбутися наш з’їзд, але поки незрозуміло як його провести через пандемію. До того ж люди у нас поважного віку, які важко орієнтуються у технологіях, комп’ютерах, мусять просити своїх дітей, щоб вони їм допомагали. Наразі я не знаю, яка перспектива в організації. Зараз люди відходять, якщо прийдуть молоді – добре.
– Чи є ідея на рівні організації об’єднуватися з політв’язнями сучасності Олегом Сєнцовим, Станіславом Асєєвим тощо, залучати їх до заходів?
– Сподіваюсь, ми їх залучатимемо, будемо з ними співпрацювати. Це наші хлопці, які багато перенесли.
– Яка середня пенсія в радянських політрепресованих?
Ми все-таки громадська спільнота і мусимо один одному допомагати. І я різні шляхи знаходжу: деколи доводиться і свої кошти слати, коли нічого немає
– Приблизно 1750 гривень. Але намагаємось домогтися для них також президентської стипендії. Хоча хтось і відмовляється, бо не хочуть мати, наприклад, стипендії від конкретних президентів. Я їх переконую, що не має значення, хто президент, бо держава вам зобов'язана.
– Знаю, що ви не для одного колишнього репресованого домоглися президентської стипендії. Наскільки це був бюрократичний процес?
– Довелося ходити, переконувати. Декому відмовили. Наприклад, у Києві мешкає Раїса Лиша – головна редакторка газети «Наша віра», яка не сиділа, але в СРСР її переслідували і репресували, вона працювала з Євгеном Сверстюком. Їй у стипендії відмовили, і думаю зараз ще раз її подавати. Вона з чоловіком, дисидентом Юрієм Вірташем, неймовірно інтелектуальні люди. Зараз у них велика заборгованість по квартирі і вони не мають ні рахунку, ні картки, я сама їжджу з допомогою, волонтерю. Вона має проблеми зі слухом, він не бачить, і там навіть важливо їжу завести. Ці люди дуже потребують, але водночас ці люди дуже багато зробили для України.
Зазвичай я прошу голів обласних організацій подавати імена радянських репресованих на президентські стипендії. Для цього є процедура: спочатку вони подають заяву на ОДА, потім у Міністерство соціальної політики. Коли президентом був Петро Порошенко, з нами на рівні АП завжди контактував Валерій Шерстюк [ексзаступник голови Головного департаменту Адміністрації президента України – ред.]. Він телефонував мені, питав, чи підтверджувати ці запити, які надходили. А зараз усе завмерло.
– Навіть із президентською стипендією у 2 тисячі гривень пенсії таких людей здаються малими. Чи може держава вирішити цю проблему на системному рівні?
– Я думаю, це може легко бути змінено указом Кабінету міністрів України. Потрібний указ був виданий третім президентом Віктором Ющенком 5 лютого 2010-го. Його достатньо поновити і виконати. Там ідеться про заходи державної підтримки політв’язням і репресованим, а також їхнім громадським організаціям. Цього указу ніхто не дотримується.
– Литовський дисидент Петрас Плумпа розповідав мені, що після розпаду СРСР йому виплатили компенсації, і такі люди, як він, там не бідують. Вахтанг Кіпіані казав, що естонським дисидентам одразу призначили 1 тисячу доларів пенсії. Що вам відомо про досвід цих пострадянських країн у цьому питанні?
У пріоритеті були ветерани Другої світової війни, а ми були на другорядних позиціях, нас держава не визнавала
– Після розпаду СРСР туди прийшла справжня демократія і там, звісно, було інше ставлення. І президенти, і прем’єри зовсім по-іншому підходили до питання. Дисиденти там не стукали в двері, їм просто допомагали, знали їх поіменно. А нам потрібно було кожен раз писати, стукати щодо різних потреб. І здебільшого ми отримували відписки.
Десь до 2017 року нам хоча б давали кошти на статутну діяльність, проведення заходів, пізніше нас перевели на конкурсну основу, яку проводить Міністерство ветеранів. Яка людина такого поважного віку може пройти конкурс у заявлених умовах? Тому ми живемо на своїх маленьких скромних ресурсах. Можливо, це неправильно з мого боку, але нас загнали в глухий кут. Так, конкурс – це світова практика, але не з нашим бюрократичним законодавством. На заході людина відзвітувала і потім може в будь-якому суді довести, що вона нічого зайвого не витратила. Тут ми нічого не доведемо.
– Які питання ваша громадська організація вирішує зараз?
Політв’язні – це були державні мужі, які мріяли про самостійну державу і виборювали це роками. Це надзвичайні люди. Дехто з них не повернувся
– Ми зараз займаємося питаннями благодійництва. Я роблю все, що можу, працюю зі Союзом українок Америки. Півтора року, через те, що ми не можемо зібратися, я намагаюся усіх обдзвонювати, цікавитися проблемами і потребами. Вони мені також телефонують. Проводили, наприклад, велику акцію «Одинока бабуся», намагаюсь проводити акції до Різдва і Великодня. Це не стільки матеріальна підтримка, як моральна: вас ніхто не забуває.
– За дві доби громадянське суспільство зібрало Миколі Матусевичу близько 100 тисяч гривень. Можливо воно скоріше за державу здатне підтримати вашу організацію і живих дисидентів?
– Ми живемо за рахунок знайомих благочинців, яким я довіряю. Але у нас є рахунок, ми офіційно зареєстровані. Я думаю, громадянське суспільство може допомогти, але у нас в організації такі скромні люди. Я коли телефоную нашим дисидентам і питаю, чим допомогти, вони кажуть, що нічим. Я кажу, що так не може бути, і намагаюся щось робити. Ми все-таки громадська спільнота і мусимо один одному допомагати. І я різні шляхи знаходжу: деколи доводиться і свої кошти слати, коли нічого немає. Але це не проблема: Бог дав, Бог узяв.
Також пишу листи до місцевих органів самоврядування, щоб вони допомагали. Дехто відгукується, дехто мовчить.
– У 2017 році Верховна Рада у першому читанні ухвалила зміни до закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», яку адвокатував Центр досліджень визвольного руху. Наскільки він добре прописаний?
[Тут можна ознайомитися з історією законопроєкту]
На жаль, в останні роки нас косить: хтось відходить, хтось хворіє, хтось не може виконувати обов’язки
– Закон не був поганий, але деякі моменти не були враховані. Наприклад те, що є потерпілі діти репресованих. От у мене голова Вінницької обласної організації Любов Севастьянова, яку з мамою ув’язнили. Досвід таких людей взагалі не врахований, їх не визнано потерпілими. Так чи інакше, цей законопроєкт змінив би ситуацію для багатьох людей.
Та справа навіть не в коштах. Це морально-етична справа. Все ж таки ви мусите визнати цей терор, це свавілля, яке відбувалося в СРСР. Багато людей мені телефонують і кажуть, що справа не в грошах, а в тому, що вони хочуть дітям і внукам показати, що були не злочинцями, а стояли на захисті України.
