Майже сотня тисяч людей через війну мають ампутації. Як Центр протезування Superhumans дає їм шанс

У столиці Чехії відбувся фестиваль Unlock, організований Празьким центром громадянського суспільства. Участь у ньому взяли понад 200 активістів, журналістів, технічних експертів, соціальних підприємців, які приїхали зі Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії.

Україну представляла CEO всеукраїнського центру з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки Superhumans Ольга Руднева.

Радіо Свобода поспілкувалося із керівницею центру про проблеми протезування. Як Україна справляється із ситуацією, коли внаслідок повномасштабної війни щодня втрачають кінцівки і військові, і цивільні? Що треба зробити, щоб усі, хто потребує протезування, швидко отримували якісні сучасні протези? Якою має бути Україна, щоб люди з протезами могли вільно пересуватися?

Керівниця центру з протезування Superhumans Ольга Руднева

– Пані Руднева, чим ви займалися до Superhumans?

– Я працювала в благодійному фонді Олени Пінчук 18 років. Будувала благодійність в Україні, сексуальну освіту, боролася з ВІЛ-СНІД.

А коли почалося повномасштабне вторгнення, я перші 2 місяці була в Польщі на складі «Help Ukraine Center». Бо тоді була така потреба привозити гуманітарну допомогу в Україну – купа іноземців тоді зібрали «гуманітарку» і не знали, як її доправити в Україну. А потім з’явилася ідея Superhumans і все – життя змінилося.

– Як саме виникла ця ідея?

– Ідея спала на думку Андрію Ставніцеру, ми працювали разом у «Help Ukraine», і Андрій сказав: «Ми робимо сьогодні на сьогодні, а маємо робити щось з сьогодні на завтра».

Ми бачили вже тоді проблему з великою кількістю ампутацій, бо розуміємо, що у нас дуже довга евакуація, у нас немає «золотої години» евакуації. У нас люди евакуюються 5-6 годин. А росіяни в першу чергу вбивають медиків – вони розуміють, що медики рятують життя.

Відповідно, переважна більшість людей евакуюється побратимами або самостійно. І коли вони прибувають – це вже високі ампутації.

Ми бачили цю проблему й Андрій запропонував робити центр протезування, який буде називатися Superhumans. Так народилася ідея.

У нас не було нічого – ні локації, ні грошей. Ми зрозуміли, що це має бути Львів – відносно безпечне місце, щоб люди могли спокійно проходити реабілітацію і щоб закордонні фахівці могли до нас приїжджати. Бо експертизи у нас ще було недостатньо в цьому напрямку.

Ольга Руднева на фестивалі Unlock у Празі

Знайшли локацію на території шпиталю ветеранів. МОЗ нас дуже сильно підтримало, перша леді (Олена Зеленська, дружина президента – ред.) доєдналася до проєкту. І рушило...

Далі вже знайшли гроші й через 4 з половиною місяці ми вже відкрили протезування, реабілітацію та психологічну підтримку.

А в лютому 2024 року ми відкрили реконструктивну хірургію: 2 операційні, дуже класні палати інтенсивної терапії, ну, і палатний фонд. Це вже 10 тисяч квадратних метрів у Львові.

– Скільки це все коштувало?

– Будівництво та обладнання нашого центру у Львові – це 21 мільйон доларів. У нас дуже дорогі операційні, дорога система вентиляції, ізоляційні бокси для людей з інфекціями. Бо ми розуміємо, що з фронту люди прибувають з дуже великим інфекційним «букетом». Це доволі дорогий проєкт.

Але ми розуміємо, що протезування саме по собі не дешеве. В середньому протез коштує 20 тисяч доларів. Як жартують наші пацієнти, «зараз дуже дорого бути українцем».

– Як до повномасштабного вторгнення Росії в Україну працювало протезування? Наскільки воно було розвинуте?

– В Україні є протезування. У нас працює близько 40 центрів, які протезують людей, і держава відшкодовує витрати. Єдине, що змінилося – держава стала більше грошей виділяти на високофункціональні протези, бо раніше це були дуже прості протези. Але це для військових, для цивільних такого немає.

Єдина проблема, яка була – це просто протезування. Тобі могли лише видати протез – і все. Не було реабілітації, не було психологічної підтримки. А так це не працює, бо 60% людей, які отримують протези, ніколи ними не користуються: їх не вчать ходити, вони неготові або їм нікуди ходити на цих протезах, відповідно, протез стоїть в куточку.

Це має бути повна послуга, має працювати мультидисциплінарна команда. Ми одні з перших, хто започаткував повну послугу на такому рівні, але зараз у державі вже працюють й інші центри, які надають таку саму послугу. Історія в тому, що пацієнт має обрати – куди він хоче йти, де йому краще. Він має обрати свого протезиста, свій центр. Тобто пацієнт має мати вибір.

Ми на цьому гроші не заробляємо, бо ми – благодійний фонд. Але всі інші компанії – це бізнес. У них є гранична норма прибутку, але це бізнес. Це не погано й не добре, бо бізнес завжди стимулює конкуренцію. Але вибір у пацієнта є, і це найголовніше.

– Хто є вашими донорами?

– Ми взагалі не використовуємо держані гроші. Ми впевнені, що держава має витрачати гроші на оборону, щоб скоріше закінчилася війна. Ми звертаємося до міжнародних донорів. Ми взагалі не розраховували на українського донора, але він у нас є і доволі потужний. Майже всі українські банки з нами співпрацюють.

Велика кількість IT-компаній і звичайні громадяни нам дуже добре донатять. Але наш найбільший донор – це «The Howard G. Buffett Foundation», які в нас повірили, «Сargill».

Наша задача – постійно шукати гроші на те, щоб робити більше. Зараз будемо відкривати Одесу – її підтримав французький уряд. Будемо відкривати Дніпро – там підтримав уряд Нідерландів.

– Хто ваші пацієнти? З якого рівня складності травмами військових доводиться працювати?

– По-перше – у нас не лише військові, у нас є й цивільні. Також ми єдиний центр в Україні, який протезує «Іноземний легіон», бо іноземців не протезують закордоном – їхня страховка це не покриває, а в Україні вони не є громадянами.

Відповідно, ми протезуємо Грузію, Колумбію – у нас 3 пацієнти з Колумбії й вони воюють за Україну – поляків, американців.

Цивільні – це дуже важлива тема. Ми хочемо більше протезувати цивільних, але вони не так сильно вмотивовані, на жаль, мати руки й ноги. Будь-хто може податися до нас. Зараз у нас в черзі 700 людей.

Ми не для всіх, звісно. Бо з нами треба дуже інтенсивно працювати й ми вкладаємо дуже багато грошей в наших пацієнтів, але ми хочемо, аби вони вийшли й ходили, бігали марафони, вигравали медалі.

Ми одразу попереджаємо людину, що з нами буде складно. Якщо ти хочеш просто протез – то є інші варіанти, де його можна отримати. З нами треба пахати. Відповідно, дехто приймає рішення не протезуватися у нас, комусь дуже далеко їхати у Львів.

При цьому ми дуже багато працюємо зі складними випадками. Якщо пацієнту усюди відмовили, рано чи пізно він потрапляє в Superhumans. Це потрійні ампутації, це ампутації 4 кінцівок.

Ми напрацювали вже цей досвід і розуміємо, як працювати з такими кейсами. І якщо на початку до нас приїжджали з-закордону фахівці, які навчали нас, то остання закордонна місія – це було так: «тепер ви нас можете вчити».

Складно, що у нас дуже велика кількість людей втрачають верхні кінцівки, а це нетипова ампутація. 45% ампутацій в Україні – це верхні кінцівки. Протезистів верхніх кінцівок дуже мало, бо зазвичай люди втрачають ноги через серцево-судинні хвороби чи діабет. Верхні кінцівки – це побутова травма, ДТП.

А у нас така кількість людей через мінно-вибухові поранення, дрони, через те, що хтось щось руками запускав – і вибухнуло в руках. Відповідно, люди дуже довго чекають на свої протези. І якщо втрачена одна рука – це доволі висока мобільність, то обидві кінцівки – це нульова мобільність. Наші такі пацієнти в туалет з дружинами ходять. Вони для нас є пріоритетом.

І це дороге протезування, бо переважна більшість пацієнтів – це високі ампутації, саме через довгу евакуацію. Бо якщо тебе 6 годин евакуювали, у тебе вже «турнікетний синдром», різати будуть високо.

Такі пацієнти трішки довше перебувають у центрі. Ось такий профайл пацієнта центру: здебільшого чоловіки віком 25-35 років, дуже вмотивовані, і це ті люди, які хочуть ходити, ті люди, які хочуть жити активним життям.

І це теж виклик, бо закордоном переважна більшість людей, які

протезуються – це люди у віці. Це маломобільна група населення. Вони, навіть за статистикою, в середньому живуть після протезування 5-6 років. А наш пацієнт з цими протезами буде жити 30-40 років.

А якщо це потрійна ампутація – йому потрібна потужна рука, щоб він міг спиратися, йому потрібні інші ноги. І ми вже передивилися весь ринок й не всі протези нам підходять, для нашого суперактивного пацієнта, який хоче займатися спортом, народжувати дітей.

– Протези є лише іноземного виробництва? Україна виробляє протези?

Є «Esper Bionics» – це рука українська, яку доволі сильно вдосконалили за ці останні місяці. У нас один пацієнт тестує її і дає велику кількість зворотного зв’язку. Певно, з того, що можна використовувати, це ця компанія, все.

На жаль, ми не можемо їх в Україні виробляти – це масове виробництво, доволі технологічне і воно не має сенсу. Хоча, з такою кількістю людей, які потребують протези, то, можливо, далі й буде мати сенс.

– Наскільки важливою й складною є психологічна робота з вашими пацієнтами?

– Нам щастить – і до нас йде вмотивований пацієнт. У нас низький рівень ПТСР останнім часом – це десь 6%. Те, з чим стикається наш пацієнт, це більше аморальна травма, коли ти робиш щось, що не відповідає твоїм базовим цінностям.

Ольга Руднева

Наприклад: «якщо я зайняв чиюсь покинуту українську будівлю, то чим я відрізняюся від росіянина?». І це такий легкий приклад я вам навела... це найбільш розповсюджені травми, з якими стикається наш пацієнт. Звісно, людині потрібно прийняти своє нове тіло, треба навчитися з цим жити, і це не лише про пацієнта, а й про його оточення.

Це й про батьків, й про дітей. Відповідно, психологічний компонент дуже-дуже важливий. Можна дати людині все, навчити ходити, але якщо він морально до цього не готовий, або його постійно щось хвилює й «плавить», то він не буде ходити, він не буде ефективно функціонувати.

У нас велика кількість пацієнтів кажуть, що для них Superhumans – це як буферна зона, коли вони можуть бути серед своїх, у своїй бульбашці, де їх розуміють. І вони починають помалу-помалу, по 15 хвилин виходити в цивільне життя. Потім збільшується й час перебування серед нормотипових людей.

Ми робимо все, щоб ставлення суспільства змінювалося до таких людей з інвалідністю... з різною інвалідністю, бо є ментальна інвалідність, є фізична. Є інвалідність, яку ти можеш побачити, а є така, яку не здатен. Трішки змінюється щось у великих містах, але в принципі, і хлопці, й дівчата кажуть, що в маленьких містах ситуація поки що «не дуже». Наші хлопці й дівчата ходять з відкритими протезами, наші хлопці й дівчата пишаються своїми протезами.

Дуже часто їх перепитують: «навіщо ви це показуєте, вам за це гроші заплатили?», «це ж некрасиво!» Або діти пальцями тицяють, а батьки закривають їм очі. Хоча вони (пацієнти – ред.) відкриті розповісти як і що, показати протез дитині. Але суспільство ще не повністю готове.

Бо ми будемо країною людей з інвалідністю. Це вже частина картинки нашої майбутньої України. Ми маємо навчитися це приймати, ставитися до цього нормально, бо так ми виборювали свою свободу, такий вигляд матиме ця країна після війни.

– Чи готова інфраструктура України прийняти цих людей у майбутньому? Що потрібно поліпшити?

– Нам потрібно повністю перебудувати країну. Це не відбудеться швидко, бо це дорого. Доступність – це в першу чергу про гроші. Багато бізнесів вже відкриті до цього і вони розуміють, що їхній клієнт буде людиною з інвалідністю, тобто вони мінімум мають зробити доступний вхід і доступний туалет.

– Або працівник може бути...

Або працівник, так. Люди ж будуть повертатися на роботу. Але ж ми зараз говоримо і про те, що у нас зараз лікарні мають стати доступними, у нас ортопедичні інституції... цілі інститути зараз недоступні, там ліфтів немає.

Ви розумієте взагалі, що людина до вас приходить з поламаними ногами чи без ніг, а ви – ортопедія! Ви маєте в першу чергу бути доступними. Тобто нам в першу чергу починати з державних установ, лікарень. Бізнеси дуже відкриті до цих змін, але на це підуть роки.

Ми побудували Superhumans повністю доступним і це дуже дорого, це максимально дорого. І були моменти, коли ми вже сварилися з нашими консультантами, коли мені здавалося, що це занадто. Бо вони хочуть універсальної доступності, а ми їм пояснюємо, що ми даємо можливість людині зайти, сісти, але це не має бути на 100% доступність, бо це шалені гроші.

Ми багато консультуємо і до нас приходить шалена кількість запитів від бізнесів: банків, кафе, ресторанів, кінотеатрів, які просять проконсультувати. Я вірю, що щось буде змінюватися в цьому напрямку, бо бізнес усвідомив, що так буде.

– Скільки людей нині на місяць отримують протези у вашому центрі?

– Ми розраховані на 50 людей, але ця цифра пов’язана із фінансовим питанням. Бо 50 людей – це для нас 1 мільйон доларів, і це лише на компоненти протезів. Але зараз десь 70 людей ми випускаємо щомісяця, що є доволі високою цифрою.

Хтось з нами довше, хтось з нами швидше. Якщо це легка ампутація – це 2-3 тижні, якщо це складна ампутація, 3-4 кінцівки, то це може бути 3-4 місяці.

Тобто 50-70 людей ми протезуємо, але це ж крапля на фоні 40 тисяч людей, які втратили 60 тисяч кінцівок. Це статистика станом на вересень 2023 року – це нічого.

– Наскільки складно для вас працювати з такими людьми передусім психологічно? Звідки берете сили?

– Мені не складно, ці люди – це «мій натовп». Мене зараз більше дивують нормотипові люди, коли є 4 кінцівки і я така: «Де протез, де протез?». Я не бачу насправді ампутації. Я бачу, яка людина вийде від нас. Я знаю точно, що вони всі зможуть ходити.

Відповідно, мені не боляче за них, мені їх не шкода – вони сильніші за мене в рази і вони мене надихають щодня. Коли ти бачиш результат своєї роботи щодня – я навіть стала переживати, що я живу у світі «нереальності». Тобто взагалі весь Superhumans – це помилка того, хто вижив.

Поясню: люди, які до нас приходять, вони не мали б бути живі, бо вони по 20 годин евакуювалися, тобто вони дивом живі. Потім вони дивом почали ходити, вони одружуються, у них народжуються діти, і я постійно живу в якійсь історії «нереальності».

Вони мене надихають, своїми успіхами, своєю працею. І, відповідно, мені не бракує сил.