58-річна Галина Глобчаста – сільська староста Красноріченської громади Луганської області. Нині про села цієї громади, Макіївку і Греківку, можна щодня чути з бойових зведень: прямо по них проходить лінія фронту. Тут агресор намагається пробити собі шлях до річки Оскіл. У 2022-му ці місця пережили окупацію. 3 березня 2022-го до Макіївки зайшли російські військові. А через кілька днів – 12 квітня – по Галину прийшли.
Жінку, розповідає вона, катували у приміщенні школи, погрожували вбити. Її відпустили додому, але за умови: вона збере інформацію і донесе на кожного односельця. Зранку Галині Глобчастій із чоловіком вдалося втекти.
Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) розпитали Галину Глобчасту, яка знайшла прихисток із рідними на Львівщині, про російську окупацію, втечу і нинішнє життя.
Однокімнатне орендоване помешкання в маленькому містечку на Львівщині нині для Галини Глобчастої – місце проживання і її «офіс». Тут проживає разом із незрячою мамою, яка потребує постійної опіки і боїться, щоб донька залишила її навіть на короткий час.
Страх досі не полишив багатьох жителів громади, які зазнали російської окупації та евакуювались після її звільнення у жовтні 2022 року.
Галина Глобчаста
Щоденно Галина Глобчаста спілкується з односельцями, з яких близько 30-ти живуть неподалік від неї. А загалом у її рідному селищі Макіївка проживали на початок повномасштабної війни близько 400 осіб. Зараз це суцільні руїни.
Лінія фронту на Луганщині. Зараз вона проходить якраз по селах Макіївка і Греківка. На фото момент ураження важкої вогнеметної системи РФ українськими військовими
Галина Глобчаста детально розповідає, що тоді відбувалось. Вона пам’ятає все до дрібниць.
Українська Макіївка
34 роки жінка вчителювала у сільській школі, викладала математику і фізику. З 2014 року допомагала як волонтерка українським військовослужбовцям.
Ніколи люди в селі не хотіли бути «рускіми». Ми завжди були українцями і розмовляли українською
Говорить, що навіть не зауважила розмов, що Росія почне повномасштабний напад на Україну. Адже мала багато роботи і планів; не вірила у такий розвиток подій.
«У нас було таке «революційне» село. У 2020 році мене люди обрали старостою Макіївського старостинського округу. Люди дуже хотіли змін. У нас було фермерське господарство, ФОПи. Ми вже дуже добре жили. У кожній родині була машина. У будинках люди поробили ремонти. Ми утеплили свій будинок. Газу у нас не було, але палили дровами. Хотілося, щоб молодь залишалася в селі. Хотілося розвитку, освітлення села, інтернет підключили. Я займалась освітленням села і проґавила всі новини про війну», ‒ пригадує староста.
«Я дуже вірила своїм Збройним силам, не розуміла, як це можна у час розвинутих технологій почати отаку війну. Тому, коли мені зателефонував зять 25 чи 26 лютого, просив нас виїжджати, бо хвилювався, що російські війська у Куп’янську, то я не розуміла: як це вони в Куп'янську? Тому що це 70 км від нас», ‒ говорить Галина.
Куп'янськ після окупації, вересень 2022-го
«Я всіх людей обдзвонила і обійшла, просила евакуюватись. Ніхто не знав, що таке евакуація, і всі сказали, що залишаються вдома. Ніколи люди в селі не хотіли бути «рускіми». Ми завжди були українцями і розмовляли українською, таким місцевим суржиком», ‒ розповідає макіївчанка.
Галина Глобчаста серед односельців у рідному селі
Її чоловік Микола працює далекобійником. Якраз повернувся додому з чергової поїздки 22 лютого 2022 року.
Кажу: «Готуємся воювати»
«Мій чоловік служив прикордонником свого часу. І мав друзів у Росії. Ці люди приїжджали до нас, ми до них їздили востаннє у 2013 році. 24 лютого 2022 року дзвінок, і я чую голос друга чоловіка. Він мене запитав: «Галю, як у вас справи?». Кажу: «Готуємся воювати». «А що твої хлопці?» Кажу: «Візьмуть зброю і підуть воювати». А він: «Мої також будуть воювати». З іншого боку прозвучало: «Я знаю, що ви ніколи нас не пробачите, тому я сьогодні прошу вибачення. Після того я з тією людиною не спілкувалась, але його думка згодом змінилась, бо я дізналась, що він все-таки був у нас в Україні і не вантаж супроводжував, як казав», ‒ розповідає староста з Луганщини.
Галина Глобчаста серед односельців у рідному селі
Окупація
У перші дні повномасштабної війни місцевий фермер роздав людям крупи і олію, щоб допомоги вижити. 3 березня українські військові покинули блокпост перед селом.
Вони забігли в хату зі зброєю, спрямованою на нас
«З березня о 16:30 чую гуркіт. Дивлюсь, їдуть 5 БТРів, на них сидять люди в чорному з пов'язками. Я зняла з воріт український прапор, а чоловікові кажу, що, не розбираючись, нас повбивають за прапор. Через 15 хвилин стукіт, і чоловік пішов відкривати ворота. Вони забігли в хату зі зброєю, спрямованою на нас. Питали, де українські прикордонники. Вивели чоловіка, скрізь шукали. Пішли до маминого будинку. Чоловік просив не вбивати жінок і собаку. Одні пішли і прийшли другі. Десь так тричі. Як з’ясувалось, це була «міліція» з так званої «ЛНР», ‒ каже староста.
Галина Глобчаста серед односельців у рідному селі до великої війни
Наступного дня по Галину Глобчасту прийшли і відвели до приміщення школи.
Дорогою вона побачила розвалені військовою технікою ворота і паркани у людей. У приміщенні школи все було розкидано, багато зламаних речей. Російський командир цікавився, куди поїхали українські прикордонники, а також наказав старості обійти село і заспокоїти людей, щоб не було інцидентів.
Ходили з автоматами п’яні і змушували розмовляти російською, співати, спрямовували автомати на дітей
«Він представився: Денис, командир. Пізніше я його по фото впізнала. Говорила з ним українською з суржиком, не переходила на російську. У селі були переважно пенсіонери, багато жінок із дітьми виїхало. Пішла селом і побачила, який страх був у людей. Особливо страшно було за старших і хворих селян. Мої тітка і дядько досі перед сном не роздягаються, бо у їхній хаті ночували російські солдати. У мене такого страху не було, а була якась огидливість, бо таке вони наробили, мародерили, ‒ описує Галина.
Так Луганшина опиралась російським військам у березні 2022-го:
«Зайшла у будинок, де чоловікові було 85 років, вони поклали його на підлогу, і так він лежав довго, що ноги перестали ходити. Всі жалілись і хотіли знати, що буде далі. Російські солдати поселились у будинках, позламували двері у порожніх хатах. Виносили речі, тягнули все, що могли. Підійшла до двоповерхового будинку, в якому старші люди жили. Вони сиділи на кухні, а російські військові все виносили. Я кричу: «Що ж ви робите?», то на мене наставили зброю. Ходили з автоматами п’яні і змушували розмовляти російською, співати, спрямовували автомати на дітей, забирали продукти і курей», ‒ говорить Галина Глобчаста.
Галина Глобчаста (ліворуч, крайня) серед односельців
Із 17 березня у Макіївці стало менше російських військових, і старості села вдалося поїхати до Сватового, де вона купила людям ліки.
Залишки будинку у селищі Макіївка, нині і його немає
Катування і втеча
Вони почали по-іншому поводитись, придирались до людей, обзивали
1 квітня 2022 року в село зайшли «кадировці». Одразу перед школою вони встановили свій блокпост. За словами Галини Глобчастої, чеченський командир оголосив людям, що повернуть їхні речі. Тим часом окупанти забрали з гаража старости мотоцикл.
«Мене колега з сусіднього села попередив, що у школі ‒ «кадировці, і просив не йти туди. Вони почали по-іншому поводитись, придирались до людей, обзивали. Я просила виїжджати, і сім'ї з дітьми втікали. У мене в селі була хвора і незряча мама, тому я вирішила не їхати», ‒ пригадує староста.
Галина Глобчаста каже, що мала відчуття, ніби з хвилини на хвилину по неї прийдуть. 12 квітня зранку ‒ стукіт у двері. І одразу було розуміння, що це по неї.
У будинку російські солдати нишпорили скрізь.
«Підняв диван, а там фотографія сина у військовій формі, коли він у 2007 році був на службі в десантних військах. І погони. Забрали телефони. Про один на кнопках і забула, що він на зарядці, то як знайшли, почав кричати на мене: ти брешеш! Включила комп’ютер, вони побачили лист, де я про погану дорогу писала раніше, і з криком до мене, що працюю на українську владу. Побачили світлини з 2014 року, коли я їздила до «айдарівців». Форму зі служби сина. Вони жилеткою закрили мені очі, руки за спину, головою до підлоги ‒ і повели. Везли мене на нашій машині. Привели в школу, завели в спортзал, поклали на підлогу. Ноги розставлені, лице замотане. Я почула по диханню, що я там не одна. Привели одну людину, але сказали: «Він наш, і його відпустили». Лежу, і по мене прийшли: руки за спину, повели на другий поверх. Там теж були люди в актовій залі. Поклали на підлогу, і я постійно чула клацання затвором біля себе», ‒ розповідає Галина.
Задерли светр і намазали поперек, пустили струм десь із п'ять разів
«Потім повели у кабінет і дали телефон, щоб я його розблокувала. Кажу, що не мій телефон. Вони дістали багато різних і наказали шукати свій. Але не було. І тут почали мене бити, питаючи, куди заховала зброю. Намазали чимось холодним руку і тричі пустили струм. Було дуже боляче. Сидячи, він мене бив металопластиковою трубою. Задерли светр і намазали поперек, пустили струм десь із п'ять разів. Дуже-дуже боляче було. Тіло вигинало. Я дуже кричала. Змусив говорити російською. Я попрощалась з чоловіком, бо йому сказали, що вб’ють мене. Колю відпустили, я просила його тільки доглянути маму, не залишати її. Мене відвели у спортивний зал і прикували до батареї», ‒ переповідає хід подій жінка.
«Один прийшов (я думаю, це він мене бив), очі в мене зав'язані були, запитав, з якого року мій син. «З 1988 року», ‒ відповіла я. Він був його ровесником. Сказав, що всі його бояться, бо горло перерізає. Потім вони грали у футбол при мені, сильно товкли важким м'ячем по стінах. Я сиділа і думала: якщо вдарять, то загину. Таки раз попав цей м’яч у мене, але удар був слабший».
«У мене були два українські прапори і стрічки. Все заховала вдома. Коли привели чоловіка, то я сказала йому, що заховала в сарай, і вони ці прапори принесли. Ввечері мене повели в кабінет, де був «Лобзик», я його по світлині потім впізнала. Він сидів за столом. Там сиділи інші «кадировці» без масок, були двоє у масках. Висипали переді мною прапори і стрічки. Він ногою взяв стрічки і мені каже: «Де ти цієї всієї гидоти набралась? Ми вирішили сьогодні тебе відпустити, але ти завтра зі своїм чоловіком підеш по всіх своїх знайомих і збереш інформацію, і не треба мені говорити, скільки у тебе людей. Ти мені повинна принести і сказати, хто чим дихає. Ти зрозуміла мене? Все, можеш йти», ‒ так староста вийшла з влаштованої окупантами катівні.
Так виглядала спина жінки після катувань «кадировцями»
Додому вона повернулась пізно ввечері. У будинку все було розкидано. Протягом ночі хтось ходив подвір’ям і заходив до хати. Галина Глобчаста думала, що вночі їх просто розстріляють. А коли почало світати, вирушила з чоловіком геть із села. Взяти незрячу маму не могла: усіх, переконана, наздогнали б і просто вбили.
Люди мене переодягнули, побачили, яка я побита, дали грошей, і ми далі пішли полями
«Мама сказала нам йти, що вона потім постукає до сусідки, щоб допомогла. Ми вийшли без нічого, ані документів, ані грошей. Я прикріпила листок до каністри з пальним, що пішла по селу розповідати людям, як оформляти пенсію. Ми бачили колону з технікою, думали, що снайпер застрелить. Був рясний дощ, ми йшли полями на Греківку. Там люди мене переодягнули, побачили, яка я побита, дали грошей, і ми далі пішли полями. Десь о 20-й нас забрали українські військові. «Кадировці» шукали нас по селу, але за межі не їхали. І дуже швидко звідти забрались, коли по селу почали стріляти. 14 квітня їх вже не було, і зайшли інші російські війська», ‒ каже Галина Глобчаста.
Так виглядала спина жінки після катувань «кадировцями»
Вони з чоловіком дістались до Дніпра. Зателефонував один із сусідів і повідомив, що її будинок «націоналізують» росіяни. Мамою опікувалась сусідка. У серпні 2022 року мама з родичкою виїхала з села: допомогли волонтери. Галина Глобчаста зустріла рідних у Харкові.
Знищений міст через Оскіл, осінь 2022 року
«29 серпня 2022 року я маму забрала, тому що я розуміла, що буде деокупація, і це буде щось страшне. Зараз села взагалі нема. Відходили російські війська і кинули бомбу на школу. Вони цільово нищили будинки, щоб в них ніхто не жив. Я один раз була біля свого будинку на початку грудня 2022 року, коли українські війська його звільнили. Там ще були люди, я вмовляла їх евакуюватись. Біжу до мого будинку і бачу жах. Він був частково зруйнований. Коли я побула вдома, я два дні взагалі не балакала. Оце для мене такий жах був, коли побачила все зруйноване і розбите. Село стерте. Ми лишились без нічого, а думали, що на старості маємо будинок, все робили своїми руками. Купили машину, яку в нас забрали. Я довго не могла плакати, от тільки тепер почала», ‒ ділиться жінка.
Галина Глобчаста, сільська староста Красноріченської громади
Коли почався український наступ восени 2022-го, частина людей евакуювалась в безпечніші регіони України, а частина виїхала до Росії. Галина Глобчаста знає, що дехто на неї доносив російським військовим.
Що зараз відбувається у Макіївці, розповідає військовий, який тримає там оборону в 2024-му:
Щодо факту побиття старости громади порушили кримінальну справу і триває суд. Опитані свідки і тривають дебати. Для Галини Глобчастої важливо, щоб світ знав, що роблять російська війська на її землі.
У рідному селі
За інформацією СБУ, під час російської окупації селища Макіївка Сватівського району «кадировець» організовував викрадення і катування місцевих жителів. Встановлено, що він очолював один із підрозділів швидкого реагування «Ахмат» Росгвардії у Чеченській республіці і приховував своє справжнє ім’я під позивним «Лобзик». Він під час окупації селища Макіївка організовував викрадення і катування місцевих жителів. Метою було залякати людей і придушити рух опору у цій місцевості. На підставі отриманих доказів слідчі СБУ повідомили «Лобзику» про підозру за статтею 38 Кримінального кодексу України (жорстоке поводження з цивільним населенням та інші порушення законів та звичаїв війни, вчинені за попередньою змовою групою осіб, а також віддання наказу про вчинення таких дій).
Після побиття Галина Глобчаста довго лікувалась, проходила реабілітацію, працювала з психологом.
Все у мені закипало від того, що зробили російські війська з моїм селом
«Я немов застигла в цій війні: не можу дозволити собі ні відпочити, ні розслабитися. Дякувати Богові, почала плакати. Все у мені закипало від того, що зробили російські війська з моїм селом. Знищений навіть цвинтар, де поховані рідні. Багато моїх учнів воюють в ЗСУ. Я їх з дитинства їх знаю. Вони найкращі. Ми вистоїмо», ‒ каже Галина Глобчаста.
Вона намагається не падати духом, опікується мамою і допомагає доньці. Вірить у мирні часи і цю віру передає іншим.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Російські окупанти регулярно катували й ґвалтували незаконно ув’язнених херсонців – міжнародний звіт|
Російське масштабне військове вторгнення в Україну триває від ранку 24 лютого 2022 року. У Росії заперечують, що ведуть проти України загарбницьку війну і називають це «спеціальною операцію». Також російська влада заперечує, що скоює злочини проти цивільних жителів України. |
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Повномасштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.