ЛЬВІВ ‒ Важкі поранення, що приводять до ампутації кінцівок, проникнення осколків в органи тіла, черепно-мозкові травми, контузії, опіки ‒ це далеко неповний перелік пошкоджень, які отримують оборонці України на фронтах російсько-української війни. Багатьом після місяців лікування у шпиталях необхідна ще й тривала реабілітація, для якої потрібні фахівці і гроші. А при черепно-мозкових травмах, до прикладу, відновлення може тривати роками.

В усіх таких ситуаціях поранені воїни не можуть обійтися без догляду і опіки. Тож їхні рідні покидають усе і повністю присвячують себе тому, щоб поставити на ноги своїх найближчих. А ще шукають досвідчених реабілітологів і гроші...

Про жертовність батьків і дружин, про те, як вони переживають втрату здоров’я сина чи чоловіка на війні, що їх підтримує і додає віри ‒ у розповіді Радіо Свобода.

Історії трьох воїнів ‒ Андрія Скорбатюка, Олександра Іванова і Віталія Шумея ‒ майже однакові: учасники бойових дій з 2015 року (пройшли АТО), не ховалися і не втікали тоді, і коли почалася повномасштабна війна Росії проти України, отримали повістки і одразу ж пішли захищати країну. У кожного ‒ зріст 2 метри, красені, молоді... Кожен у цивільному житті був зайнятий цікавою справою.

На війні, під час виконання бойового завдання, усі вони отримали мінно-вибухові поранення і важкі черепно-мозкові травми. Як наслідок: кома, нерухомість, втрата мови...

І тепер до повноцінного життя їх день за днем повертає турбота і підтримка батьків і дружин.

На сьогодні троє воїнів проходять реабілітацію в одному центрі. Лише час перебування у Модричах Львівської області різний, хто чотири місяці, хтось понад рік, а хтось другий рік.

По-різному відбувається і процес відновлення. Хоч і поволі, але успіхи помітні. Після коми кожну посмішку, кожне слово «мама» чи «тато», ім’я дружини ‒ рідні сприймають, як велику радість і успіх. Їхня віра ще більше посилюється.

У кожній із цих історій реабілітації в основі лежить самопожертва мами, тата, дружини, які тільки-но дізнавшись про поранення своїх рідних, кинули все і поїхали в госпіталь.

Відтоді кожен день присвячений одній справі ‒ відновленню після поранення. Це постійна праця з догляду і підтримки: одягають, миють, приносять їжу або ж годують, супроводжують на кріслах колясках на заняття і там очікують та знову перевозять в інше приміщення.

Андрій і Світлана Скорбатюки

Світлана Скорбатюк, коли дізналася, що її чоловік Андрій 14 січня 2023 року отримав важке поранення під Бахмутом, звільнилася з роботи і поїхала з донькою Аліною з Харкова у Дніпровський госпіталь.

«На повідомили про поранення 15 січня, 16 січня ми вже були в Дніпрі. Андрій був у жахливому стані, весь у трубках. Ми нічого не розуміли, просто стояли і плакали. Ми не знали, чи є руки, ноги, був просто шок. Андрій перебував у комі місяць. Потім почав приходити до себе і я бачила, що він мене чує. Інтуїтивно це розуміла. Чи я плакала? Та весь час, сиділа на заспокійливих ліках, бо не могла витримати. Дзвонила доньці, вона мені, щоб лиш поговорити, а вона все вислухає. Він 9 місяців не розмовляв, не рухався. Трубки були, гастростома, трехіастома, він сам не їв нічого, нічого не міг робити», ‒ розповідає Світлана Скорбатюк.

Світлана не відходила від чоловіка ні на хвилю. Протягом цього часу лише один раз поїхала у Харків, але не витримала і трьох днів.

«Мені було просто нестерпно, коли знала, що Андрій сам. Ми з ним із дитинства знайомі, жили в одному будинку і так додружились, що 26 років разом», ‒ каже Світлана Скорбатюк.

Андрій Скорбатюк пішов воювати у 2015 році, коли отримав повістку. Сержант має 1, 5 року бойового досвіду в АТО. Тоді дружина щодня чекала від нього повідомлення, що живий.

З вересня 2022 року він воював у складі Третьої окремої штурмової бригади. І знову щоденні чекання на повідомлення.

«Вони прийшли на мою землю зі зброєю. Вони прийшли до мене, а я захищав свою землю, склав присягу на вірність Україні та українського народу», ‒ каже Андрій Скорбатюк.

Так, саме сказав, бо вже розмовляє і дуже чітко. І нині навіть важко повірити, переглядаючи світлини, що на них Андрій, якого дружина привезла понад рік тому у реабілітаційний центр, коли він не міг ані говорити, ані самостійно їсти, ані дихати.

Відновлення Андрія Скорбатюка відбувається дуже ефективно. Ще не ходить, але у басейні вже робить кроки. Втомлюється, злиться, але поруч дружина... і він далі продовжує працювати.

«Я впевнена, що він ходитиме, у нього немає шансів. Якби важко йому не було, він мусить працювати і працювати. Ми його підтримуємо у всьому», ‒ каже Світлана.

«Я дав слово майбутньому зятеві, що стану на ноги. Донька не одружується, тому що чекає, коли я стану на ноги. У мене немає виходу. Маю танець танцювати з донею, а вона ‒ моя гордість», ‒ говорить Андрій Скорбатюк.

Він багато жартує, його почуття гумору передається іншим.

Ще не все відновилося у пам’яті. Знає, що з братом залишився сиротою, бо батьки рано померли. Виховували бабуся і дідусь, але те, що бабуня померла не пам’ятав.

Андрій пригадує якісь епізоди з життя, а дружина доповнює ці спогади.

Про своє поранення Андрій Скорбатюк каже:

«Отримав поранення у Донецькій області, в селищі Кліщіївка. Це я вже читав в інтернеті. Я не пам'ятаю, що там був танк. БТР пам’ятаю, ми його розстріляли. Знаю вже з інтернету, що у цей день, коли мене поранило, моя бригада розбила російський 72-й танковий полк. Ми вже пізно побачили мінометчиків, вийшли з посадки нас обстріляли мінометами. Трьох нас поранили. Мій ріст 2 метри і 2 см, тому й отримав поранення в голову. У мене пластина титанова в голові. Робокоп (сміється-ред.). Але я залишаюсь військовим до останнього подиху»

Світлана Скорбатюк вірить, що чоловік стане на ноги і вони повернуться у Харків. Андрій часто дякує їй і доньці, яка служить в поліції у Харкові, за підтримку. Бо саме вони його і мотивують, і лікують.

Кохання цієї подружньої пари за цей важкий час лише стало сильнішим. Андрій дивиться на дружину і постійно повторює: «Моє сонечко, моя красуня!».

«Просто люблю і все. Це моє життя, моє серцебиття. Мене запитують, як я витримую? У нього дуже важкий характер і такий є. Відповідаю, що медитую. Не можна здаватись», ‒ каже Світлана Скорбатюк.

Коли Радіо Свобода приїхало до Скорбатюків, то у Світлани був день народження і найбільшим подарунком став приїзд доньки Аліни з Харкова.

Мама Надія і син Олександр Іванови

Надія Іванова присутня на всіх заняттях з реабілітації після поранення свого сина Олександра.

Вона вийшла на вулицю, щоб на хвилю підняти очі на небо, коли Олександр малював. Арттерапія це його улюблене заняття. Олександр малює хати, які йому залишились у пам’яті з дитинства, садки, вулиці. Його малюнки яскраві.

Олександр Іванов не розмовляє, але старається вимовляти слова. Можна зрозуміти, що він з Києва, що у нього є донька Катя і син Максим.

Дружина Ірина померла від онкології після поранення чоловіка.

«Не витримала вона цього стресу… Я ніяк не можу змиритися, у якому стані син. Він такий був міцний, самостійний, а тепер без моєї допомоги не може одягнутися, сісти, поїсти. Я не бачу свого Сашу таким, яким він був до війни. Він до мене приходив з роботи, бігав марафон, займався у залі, сина скрізь водив. А тепер, то він реагує, включається, а то вже нема десь його, відключився», ‒ каже мама воїна Надія Іванова.

З першого дня повномасштабної війни її син виконував бойові завдання у складі підрозділу ГУР. Мав бойовий досвід, рік і шість місяців, в АТО. Тоді не відмовився від повістки і не ухилився від обов’язку в 2022 році.

«Ми працювали разом із сином, він закінчив юридичний заочно. Коли повернувся з АТО, то пішов одразу ж у військкомат зареєструвався. Був у резерві ЗСУ, ще тоді сказав, що все АТО закінчилось і нічого не буде. А тут раптом 2022 рік. Він з першого дня пішов. Був у Бучі, Гостомелі, Ірпені, виконував бойові завдання. У мене день починався з молитви і ввечері закінчувався молитвою», ‒ каже Надія Іванова.

5 червня 2022 року Олександр Іванов отримав важке поранення у голову.

Тоді він був в одній машині з Масі Наємом, адвокатом і правозахисником. Вони підірвалися на міні. Масі Наєм втратив око і теж отримав поранення у голову. Олександр впав у кому внаслідок черепно-мозкової травми. Його спершу сприйняли вже за 200-го.

Масі Найєм писав про важке поранення і про свого побратима Олександра Іванова «наш хоробрий військовий, який воював у складі підрозділу ГУР, демонструючи непохитну відданість своїй країні. ... Й служив ... Яскравим прикладом».

«Мені відразу не дозволили поїхати до сина, бо погіршилось здоров’я після почутого, ноги відмовили, не йшли. Поїхала його дружина Ірина. Коли вже я приїхала, то невістка Ірина просила: «Ні сльозинки, ні сльозинки, витримаєте». Він був у комі півтори місяці. Я побачила лише його очі і перемотану голову. Вже потім лікар мене спитав, чи я читала його виписку. Там його стан був несумісний з життям. Я сиділа біля нього в реанімації і молилася, а він відкрив очі і промовив губами – «мама». Хірург мені розповів, коли побачив голову Олександра, то мозок просто лежав…,то не знав, чи операція пройде успішно. Але коли подивився на його міцне тіло, то сказав собі, що оперує», ‒ ділиться Надія Іванова.

Олександр Іванов усміхається і реагує на спілкування мами з Радіо Свобода. Просить подарувати його малюнок. А це гори, ліс і багато квітів.

«І він обов’язково поїде в гори і ще побачить їхню красу», каже Надія Іванова.

Її син уже ходить при допомозі реабілітолога, самостійно їсть у їдальні.

«Коли відчинила двері і побачила, що він ходить із реабілітологом, то я крикнула від щастя. Я не знала, як спершу поводитися із сином. Була спершу агресія, бо просто не витримуєш, думаєш, що вже все…Я виходила з кімнати. Потім ляжу і думаю, яка ж я неправа. Він у мене був золотою дитиною. Все допомагав. А тепер я допомагаю йому. Потім зрозуміла і мені пояснив реабілітолог, що я повинна спокійно з ним поводитися. Донька і син Саші приїжджають до нього», ‒ каже Надія Іванова.

Мама мріє, щоб син став самостійно ноги, розмовляв.

Надія Іванова шукає фінансування на реабілітацію свого сина ‒ героя російсько-української війни.

Віталій Шумей почав вимовляти фрази

У сусідньому будинку від Андрія Скорбатюка та Олександра Іванова з осені 2023 року у центрі проходить реабілітацію важкопоранений воїн Віталій Шумей. З ним постійно перебуває його тато Сергій Шумей.

25 серпня 2022 року сержант 72-ої окремої механізованої бригади Віталій Шумей, родом з міста Шостка Сумської області, отримав черепно-мозкову травму під час виконання бойового завдання. Відтоді він самостійно не піднімається, не ходить. У березні 2023 року Віталій Шумей проходив лікування в Іспанії, після цього приїхав із татом на реабілітації у Модричі.

Нині Віталій вже реагує на звернення до нього і промовляє окремі фрази. Щоденна реабілітація, праця фахівців і самого Віталія, шалена віра і наполегливість та витривалість його тата ‒ таки дали результат.

Віталій уже без трахеостоми, а трубка перешкоджала говорити. Він вже їсть з ложечки, рухає ногами, краще контролює голову, може робити рухи руками і ногами, краще розмовляє, реабілітологи пробують з ним ходити. Віталій вже може стояти і сидіти довго.

Батько не приховує свою радість і вірить:

«Він неодмінно стане на ноги, ходитиме. Я хапаюсь за все, щоб лише з ним займатися і вірю, що ми почнемо ходити. Він каже короткі фрази, що хоче додому. Реагує на жарти, позитивний. Я не опускаю сам руки та інших про це прошу».

Віталій Шумей дуже жваво реагує на гумор Андрія Скорбатюка. А зустрічаються вони у реабілітаційному центрі щодня.

Реабілітація ‒ процес тривалий і дорогий

Реабілітаційні центри для воїнів створені на базі госпіталів, лікарень, приватних закладів. Але на сьогодні їх недостатньо, про це кажуть медики і реабілітологи. Бракує і фахових спеціалістів.

Реабілітог центру у Модричах Ростислав Мицак працює з важкими пацієнтами, які отримали черепно-мозкові травми. Він каже, що після таких поранень військовослужбовці перебувають у різному стані. Спершу фахівці визначають рівень функцій за допомогою певної шкали, щоб класифікувати саме когнітивний стан пацієнта (здатність сприймати, розпізнавати інформацію, запам’ятовувати).

«Маємо розуміти, як працювати з воїном, на чому акцентувати увагу. Наприклад, Олександр Іванов може часто забувати. Йому треба частіше повторювати і робити це спокійно. Він мусить багато уваги концентрувати під час ходьби. Ходьба ‒ це, насправді, доволі складний процес.

Андрій Скорбатюк, коли приїхав до нас, то міг відповідати «так», «ні» і подавав знаки очима. Коли ставав сильнішим, то подавав знати рукою. Ми на самому початку не розуміємо пацієнта через трахеостому. Чи є просто порушення мови, що пацієнт нас розуміє і нічого сказати не може. Або ж коли пацієнт нас не розуміє, або не розуміє і сказати не може. Як Скорбатюку, так і Шумею трубка не давала можливість вимовляти слова. З кожним разом тепер голосові зв'язки стають сильнішими.

У кожного термін реабілітації ‒ різний. Це залежить від ступеня ураження головного мозку і так само від ділянки мозку, яка уражається. Чим більше тканин пошкоджено, тим більше, відповідно, потрібного часу на реабілітацію», ‒ розповідає реабілітолог Ростислав Мицак.

А ще термін реабілітації залежить від того, що від нього очікує пацієнт і рідні, до якого стану має відновитись організм.

«На жаль, центральна нервова система до відновлення не здатна. Але є такий процес, як неврологічна динаміка. Тобто, між тими нервовими клітинами, які, просто кажучи, в нас не є ураженими, починають будуватися нові зв'язки. І, відповідно, між ними починають будуватися якісь нові, допустимо, втрачені навички. Тобто, формування самих цих процесів», ‒ наголосив реабілітолог.

Скільки українських військовослужбовців отримали поранення за час повномасштабної війни Росії проти України невідомо.

Який відсоток із них становлять важкопоранені, які перебувають у нерухомому стані, потребують постійного догляду, скільки рідних воїнів покинули роботу і стали опікунами своїх синів і чоловіків, доньок і дружин, але не є офіційно визнаними на рівні держави, хоча цілодобово ними опікуються і повертають до життя?

Реабілітація у приватних центрах ‒ дороговартісна. Андрієві Скорбатюку її оплачує патронатна служба «Азову», Віталієві Шумею ‒ футбольний клуб «Шахтар». А це у місяць 170 тисяч гривень. Надія Іванова шукає фінансування на реабілітацію сина.

Коли воїни повернуться додому, їм надалі потрібно буде працювати над собою, час від часу проходити реабілітацію.

Як даватимуть вони собі раду вдома? Їхні дружини, батьки, діти не думають про це і лише кажуть, що все у них буде добре, бо йтимуть разом у житті, бо головне, що вони разом і вже пройшли складний шлях.

• У квітні 2024 року Міноборони заявивло про спільний проєкт з МОЗ зі створення 5 реабілітаційних центрів ‒ у Київській, Львівській, Вінницькій, Одеській та Полтавській областях.
• Проєкту RECOVERY має 13 реабілітаційних центрів, які надають безоплатні послуги в Києві, Львові, Рівному, Луцьку, Вінниці, Черкасах, Полтаві, Хмельницькому, Одесі (два заклади) і на Дніпровщині (три заклади). У планах засновників проєкту до зими 2024/2025 року розширити мережу щонайменше до 18 інноваційних реабілітаційних центрів.