«Говорити про це небезпечно». Чи чекають на ЗСУ у Донецьку та Луганську після 9 років окупації РФ

З квітами, синьо-жовтими прапорами й стрічками, сльозами щастя жителі Херсону зустрічали українську армію, яка звільнила їх від російської окупації. Тепер, коли під час літного наступу Сили оборони вибили агресора з 11 населених пунктів на Запоріжжі і Донеччині, а Генштаб ЗСУ майже щодня повідомляє про просування, звільнення захоплених РФ у 2014 року територій відчувається як ніколи близьким та неминучим. Але лунають і обережні (а часом і ні) питання – чи будуть жителі Донецька та Луганська зустрічати українську армію так само радісно, як у Херсоні?

Чи можна порівнювати окупацію земель півдня після великого вторгнення Росії з частинами Донбасу, захопленими у 2014-му, які настрої в колишніх ОРДЛО й чи буде кому у Донецьку та Луганську зустрічати ЗСУ – шукали відповідь Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода).

Донецьк та Луганськ: 9 років російської окупації

Йому 72 роки. Усе життя Сергій Миколайович живе в Луганську. Його сини воюють в лавах ЗСУ, донька з онуками – у Європі. Сам він у 2014 році не поїхав з рідного міста, бо тут «сімейне гніздо».

Сергій Миколайович каже, людям, які тільки у 50-т змогли отримати своє житло, найважче все кинути. Тим паче, що тут поховані його близькі – батьки та дружина. «Помирати буду на рідній землі й з думками про Україну», – каже луганчанин.

Проте, Сергій Миколайович усе ж таки сподівається побачити, як на місцевій телевежі замайорить синьо-жовтий прапор. Каже, таких людей в місті, може, і не більшість, але вони є. Багато хто з них чекає повернення України з 2014-го, але по-справжньому вірити в те, що це може здійснитися, вони почали з 2022-го – коли побачили, як українська армія дає відсіч Росії.

Луганськ і Донецьк вже понад 9 років перебувають під окупацією Росії. Ці роки не минули безслідно – для всієї України. І зараз, коли ЗСУ почали звільняти нові території, знову лунають питання: землю повернемо, а чи є ще кого повертати у Луганську і Донецьку? Чи лишились там люди, які підтримують Україну? Коли зайдуть ЗСУ – яка зустріч на них чекатиме? Особливо, якщо згадати, як масово та захоплено захисників зустрічали жителі Херсону.

Багато запитань мають і жителі цих міст, спостерігаючи за успіхами Сил оборони України. За 9 років їхнє життя набуло окупаційної, але певної норми, яка, вочевидь, після звільнення лишиться у минулому. Вони розуміють, що їхнє життя зміниться, але не розуміють, як саме – і від того цього побоюються. Навіть ті, хто всі роки щиро підтримував Україну та чекає на звільнення.

Любов до «халяви» і віра в пропаганду

Сергій живе в Донецьку. До 2014 року служив у МВС. Після Майдану і скандалу з донецьким та луганським «Беркутом», бійці якого підтримали тодішнього президента Віктора Януковича і розганяли протестувальників, він не ризикнув виїжджати на вільну територію. Сергій каже, сам чекає на звільнення міста. Проте є ті, хто щиро підтримує Росію.

«Вони радіють, що зараз бомблять Україну. Пояснюють, що це Україна залишила їх без нормального життя у 2014-му. Тобто люди за 9 років так і не зрозуміли – хто і кого захопив, бомбив і все інше», – визнає чоловік.

За його словами, є і ті, для кого головне – користуватися соцпакетами, які їм дає Росія.

«Такі не розуміють, як же вони будуть жити без цієї «халяви» далі. Їм неважливо, хто дає цю халяву – Росія, Євросоюз, Україна чи країни Африки. Вони не підтримують Росію, вони просто хочуть халяви», – каже Сергій.

Донеччанка Наталя називає ще одну категорію людей, які підтримують Росію виключно з корисливих мотивів. Більшість з них саме після окупації змогли стати високопосадовцями, бізнесменами й просто «серйозними людьми».

«Якщо прийде Україна, вони втратять усе, що змогли «нажити» за ці часи», – зазначає Наталія. І додає: впевнена, що між вибором бути «господарями в «ДНР» чи ніким в Україні такі люди обирають перший варіант.

Водночас, Наталія каже, попри таких людей, над враженням цілковитої підтримки Росії на окупованих територіях Донеччини активно працює як російська пропаганда, так і її добровільні помічники.

«У мене є знайома, яка коментує усі новини та записи, де в Україні щось прилетіло, хтось загинув, втрати. І вона так щиро радіє і розповідає, як добре, що ми живемо з Росією, а не з «Г***ропою» та Україною. Як тут чудово жити і що не треба нас рятувати. А сама отримує соцдопомогу в Ростові-на-Дону, пенсію в Донецьку і ще жаліється, що не може зняти українську пенсію. Вона не працює, нікуди не виїжджає, нічого не може собі нормально купити, нічим не займається», – каже Наталя.

Та варто враховувати, кажуть співрозмовники Радіо Донбас.Реалії, що навіть за умови цілковитої анонімності багато людей бояться висловлюватися відверто і в розмовах з журналістами, і в інтернеті. Будь-кого «на підвал» можуть здати сусіди, колеги чи знайомі – і в Донецьку, і в Луганську.

Більшість – «хоче нормально жити»

«Ми незалежні і нікого не чекаємо. І не потрібні нікому – ні Росії, ні Україні. Тому не треба нас звільняти. Все буде добре», – так Радіо Донбас Реалії відповів один з місцевих на питання «Чи чекає він Україну?» Це представник ще однієї категорії жителі дев'ять років окупованого Донбасу. Тих, хто зневірився в усіх і в усьому.

Чимало людей залишилися через побутові питання, хтось виїжджав, але був вимушений повернутися, бо не зміг знайти роботу та житло на вільній території, каже редактор онлайн-видання про події на сході України «Реальна газета» Андрій Діхтяренко.

«Коли соціально-гуманітарна ситуація дуже важка, коли у людей все погано в житті, то вони мало думають про прапори, як би цинічно це не звучало. Для них головне – щоб було що їсти і можливість вижити. І там таких людей дуже багато, для яких зараз головне – щоб припинилася війна, був базовий рівень добробуту, ті ж пенсії. Там чимало людей, яким індиферентно усе, що відбувається, вони не хочуть розбиратися – хто правий, а хто винний, хочуть просто нормально жити», – каже Діхтяренко.

За словами луганчанина Сергія Миколайовича, «індиферентних місцевих», дійсно, чимало.

«А що, в Києві, Харкові, Львові і інших містах України такого немає? Немає людей, для яких війна закінчується, як тільки в їхнє місто припиняє прилітати? Немає тих, хто каже військовим «ми вас туди не посилали», немає тих, хто скаржиться, що «ціни виросли, бо військовим зарплати підняли»? Є! Такі люди всюди є. Але в Луганську і Донецьку – це більшість, бо активна молодь з чіткою позицією, з розумінням, що відбувається, виїхала. Вони зробили свій вибір – обрали Україну, і виїхали», – каже Сергій Миколайович.

«Тут залишилися пенсіонери і ті, хто не зміг або не захотів будувати нове життя. Вважайте, що у нас тут зараз «радянське гетто», – додає чоловік.

Він пригадує також, як у 2014-му році його донька прийшла отримувати довідку переселенця в Києві, і їй розповідали, якщо щось не подобається, то може їхати у «свій Дамбас».

«Квартири не здавали, бо «а ви звідти», на роботу не одразу взяли, бо «а ви з тих». Коли у 2022-му році війна зачепила всю Україну, ви згадайте, як кожна область намагалася допомогти усім, хто тікав від війни. А коли зараз на Херсонщині ця трагедія? І людей рятують, і тварин. Зрозуміло, що є в усі часи погань, без неї нікуди. Але, якби у 2014-му першим переселенцям допомагали, як і зараз, багато, хто не повернувся б в окупацію. Та може взагалі-то б «ЛДНР» без людей довго б і не протрималося», – розмірковує Сергій Миколайович.

І хочуть, і бояться повернення України

Є й ті, хто хоче повернення України – але водночас боїться цього. Діхтяренко вказує на те, що українська влада досі офіційно не показала документ, за яким буде зрозуміло, що стане із жителями цих територій після їхньої деокупації.

«Люди не розуміють, чи будуть їх вважати колаборантами та карати, якщо вони не є членами угруповання «ЛДНР» чи представниками їх установ, але вони займалися бізнесом і платили «податки» в Росію. Чи буде покарання за те, що вони залишилися на окупованих територіях? Якщо людина була змушена взяти російський паспорт, який там нав’язується і роздається навіть дітям, чи буде це кроком колаборантів? Люди не отримали досі відповідей», – пояснює Андрій Діхтяренко.

Український прапор на зруйнованій будівлі у Нескучному після звільнення бійцями ЗСУ, 13 червня 2023 року

Діхтяренко зазначає, що жителі окупованих територій також бояться повернення України і через руйнування, які залишаються після російської армії, і через звірства, якими «прославилася» армія РФ в Бучі та Маріуполі.

«Усі бояться, що, на жаль, дуже мала ймовірність, що деокупація цих територій буде без руйнувань, крові та обстрілів. І готуються до цього. Бо для того, щоб люди потім раділи поверненню України, треба спочатку банально вижити», – каже Діхтяренко.

У розмові з Радіо Донбас Реалії саме так пояснили кілька людей, чому не визначились, чи хочуть повернення України.

«Серед моїх знайомих практично немає нікого, хто б хотів повернення України. Точніше, не кажуть про це. Але таке відчуття, що вони не хочуть. За себе навіть не знаю що сказати. Якщо будуть бої за місто, воно сильно постраждає. Я не хочу цього. Але якщо це все ж таки буде, то виходити я не буду. Я поїду кудись у безпечне місце», – каже Олег з Луганська.

До того ж, зауважує Діхтяренко, цим користується Росія у своїй пропаганді, залякуючи людей. Сергій Миколайович це підтверджує. Чоловік зауважує, що багатьох чоловіків в окупованих Луганську, Алчевську, Краснодоні насильно мобілізували до підконтрольних РФ формувань «ЛНР».

«Вони зараз змушені воювати за цю «ЛНР», тому навіть ті родини, які ніколи не мали проросійські погляди, зараз бояться перемоги України. Ніхто ж не знає, що буде далі. Тут пропаганда діє так, що глуздом можна поїхати... Тут тільки і чутно – прийде Україна, вас всіх посадять», – каже Сергій Миколайович.

Донеччанка Юлія теж побоюється руйнувань. Але і тим, яке життя має в окупації, вона незадоволена. Хоч і паспорт російський отримала.

«Нам обіцяли, що житимемо в Росії, але за фактом залишили в якійсь дірі. Який сенс від російського паспорта? Там (в РФ – ред.) на роботу не беруть, тут (в Донецьку – ред.) доводиться виживати. Розчарування багато. Може й непогано буде, якщо Україна повернеться. Головне, щоб було кудись повертатися. Місто постійно під обстрілом. Страшно це все», – каже Юлія.

Катерина у 2014 році працювала на одному з головних підприємств Луганська. Коли почався Майдан, її та колег залякувало керівництво. Мовляв, коли прийде Європа, втратять усі замовлення з Росії, їх замінять машинами, роботи не буде. Катерина каже, на проросійські мітинги ніколи не виходила, але відверто боялася, що «Європа все знищить».

«Знищила Росія. Спочатку вивезли продукцію, потім розтягнули техніку, та й завод ледь не по цеглинах розібрали», – визнає Катерина.

За останні місяці повідомлялося про кілька «прильотів» в окупованому Луганську – по території заводу Жовтневої революції, він же «Луганськтепловоз», фабрики «Глорія Джинс», заводу «Луганськцентрокуз» тощо. Катерину це і лякає, і обнадіює водночас.

«Військові зробили тут базу на заводі, а тепер, коли прилетіли ракети, розповідають, що Україна б’є по мирному населенню і руйнує життя луганчан. Насправді, це хороше нагадування, що за Луганськ українська армія буде боротися, нас не залишили. З одного боку – страшно, бо все ж таки це снаряди, від яких можуть і мирні люди постраждати. З іншого – це війна. Ми бачимо, скільки на вільній українській території загинуло людей через Росію. Як і нас, їх так само не запитували, чи хочуть вони – «русский мир», – пояснює вона.

«Донбас чекає»

Напередодні Дня Незалежності Донбас Реалії у своїх соцмережах запропонували жителям Донецька та Луганська анонімно розповісти, як би вони зустрічали ЗСУ – і отримали чимало відповідей. Наводимо кілька з них:

• «Поки дуже складно це уявити, надія тане. Спочатку просто ридатиму від щастя»
• «Донбас чекає. Більш за все чекає молодь, від 14 до 55»
• «Донецьк! Чекає, і дуже сильно! Слава Україні»
• «Так, Луганськ чекає»
• «Донецька чекає на звільнення, нас багато, повірте, сили закінчуються, паспорти [РФ] змушують брати...»

Так що, як на Півдні не буде? А як?

Треба враховувати різницю в ситуації між окупованою до 24 лютого 2022 Донбасом та після великого вторгнення РФ Півднем, зазначає президент Центру дослідження соціальних перспектив Донбасу, головний редактор видання про Донбас «Острів» Сергій Гармаш.

«В Херсоні та інших окупованих містах з 2022 не було так званої «обов’язкової мобілізації», яка торкнулася фактично більшої частини чоловіків. Тобто майже кожна родина, яка проживає на окупованій території, відчула війну – це кров, смерть тощо. Я не кажу вже про 9 років обробки мізків пропагандою Росії, яка робить все, щоб люди там не були лояльними до України», – каже Гармаш.

Мітинг, присвячений проводам російських військовослужбовців 47-ї мотострілецької дивізії на війну в Україні, Севастополь, 27 вересня 2022 року

Він нагадує, шо 2014-му році в Луганську і Донецьку також відбувалися проукраїнські мітинги і люди чинили спротив. Та 9 років окупації в цих регіонах були люди, які не мовчали про свою проукраїнську позицію.

«У Луганську та Донецьку ті, хто міг би вийти з прапорами, як це було в Херсоні та Миколаєві, ті виходили, і весь цей час, всі ці 9 років окупаційна влада їх саджала. Якщо ви зайдете на сайт їхніх «структур», то ледь не щотижня там були опубліковані звіти про те, що вони посадили чергового українського шпигуна – і підлітки, і дорослі, і пенсіонери», – каже Гармаш.

На його думку, люди, які здатні критично мислити і звикли самі заробляти на життя, а не очікувати чогось від когось, добре сприймуть деокупацію і повернення до нормального життя.

Читайте також: «Ми боремося з Росією третину свого життя». Три історії українського спротиву в Донецьку і Луганську

Втім, він вважає, що одна з категорій людей, яка може проявити своє невдоволення – це пенсіонери, про яких згадували в розмові і місцеві жителі. Проте, впевнений Гармаш, рішення є.

«Якщо вони не будуть відчувати підтримку з боку Росії, а я сподіваюся, що РФ неспроможна буде цього робити, коли ми звільнимо Донбас, то вони можливо, максимум – сидітимуть на кухні і тихесенько молитимуться на Путіна. Але вони не будуть чинником дестабілізації ситуації. Якщо ж надати їм економічні можливості для життя та мудру гуманітарну політику, то все вирішиться», – впевнений Гармаш.

Акція на підтримку територіальної цілісності у Луганську 18 квітня 2014 року

Серед луганчан та донеччан в окупації, з якими вдалося поспілкуватися Радіо Донбас Реалії, багато тих, хто готовий виходити і зустрічати українську армію з синьо-жовтими прапорами – бо чекають на це ще з 2014-го року.

«Ми з колегами вже придумали, як будемо зустрічати – ми накриємо столи на полі біля в’їзду в місто, щоб як тільки наші зайдуть в Донецьк, можна було їх обійняти та нагодувати. Ми вже 9 років чекаємо, хай скоріше приходять і не слухають нікого, хто каже, що Україна тут нікого не чекає. Ми дуже чекаємо, просто говорити про це небезпечно», – каже донеччанка Ольга.

Інша жителька міста Донецька Марина додає: «Хочемо знову нормально жити, працювати і не думати, чи можна говорити свої думки, чи краще мовчати. Я б вийшла з квітами зустріти солдатів. Та думаю, багато хто це б зробив».

Ігор з Донецька зазначив, що, навіть, якщо жителі міста не прийдуть зустрічати ЗСУ в перший день, то святкова програма обов’язково буде в наступні дні.

«За кілька днів тут будуть усі ті, кого росіяни вигнали з дому, вони таке свято влаштують! Ще й пройдуть за адресами зрадників, щоб у вічі глянути. А зрадники ох як бояться повернення України. Слухаю іноді, як вони тікати планують. Чекаю, коли побіжать», – каже він.

Жителі Донецька на акції протесту проти агресії Росії щодо України. Донецьк, 5 березня 2014 року

Дончанин Сергій вважає, що ті, хто «дійсно з Росією в голові, поїдуть з Донецька чи Луганська одразу, як тільки зайде ЗСУ, а прибічники «халяви» залишаться і перевзуються».

Сергій Миколайович з Луганська збирається зустрічати українську армію одним з перших. Бо треба і синів-героїв побачити, і просто побачити, як синьо-жовтий прапор на «мужика с факелом» (меморіал «Трудівникові Луганщини», встановлений на честь трудівників Луганської області у 1967 році – ред.) повісять.

«Перемалювати телевежу в синьо-жовтий – це вже на другий день», – сміється Сергій Миколайович.

Катерина з Луганська погоджується з таким планом свого земляка. Каже, не проти в цьому переліку ще побачити перефарбовану «естакаду» та стадіон «Авангард».

Майдан в Луганську, березень 2014.

«Я думаю, що насправді вийдуть люди. Може, не з першого дня, бо будуть ще налякані. Але вийдуть. Ви ж зрозумійте, у багатьох діти та онуки зараз захищають Україну. Вони в ЗСУ. І попри те, що вони там, а їхні родичі тут, їх тут чекають з перемогою. Щонайменше люди вийдуть обійняти своїх та побачити їх вперше за 9 років. А там вже і спільні сльози щастя, і обійми будуть», – каже Катерина.

Більшість українців – 84% згідно з червневим опитуванням КМІС – вважають, що жодні територіальні поступки неприпустимі, навіть якщо через це війна триватиме довше і будуть інші загрози. Що Україна зможе повернути Луганщину і Донеччину, впевнені місцеві, з якими вдалося поспілкуватися Радіо Донбас.Реалії. І мова не тільки про території, але й про «уми» людей, які там залишилися.

Ті, хто підтримує Росію, поїдуть з деокупованих територій, ті, хто були нейтральні, змінять свою думку, щойно отримають гідні умови життя, ті ж, хто чекав повернення з 2014-го – нарешті дочекаються. А дехто, хто раніше обрав вільну територію України – нарешті зможе повернутися додому.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАСРЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите