На початку великого вторгнення Росії, коли потоки людей ринули на Захід, Міла Тешаєва – киянка, яка постійно живе и працює у Берліні – вирішила повернутися до Києва. Дорогою додому вона бачила натовпи людей, які тікали із напівоточеної столиці, і зізнається, що пережила великий страх та сумнів щодо свого повернення. На початку квітня вона опинилась у щойно звільненій Бучі, і одною з перших побачила її нову реальність - безліч трупів на вулицях, потрощені будинки та залякані люди.
«Коли весна прийшла в Бучу» – фільм-спостереження за жителями міста, знятий Мілою та її чоловіком, німцем Маркусом Ленцем протягом кількох місяців. У фільмі немає сюжету, звичних для документального кіно героїв, власне, якоїсь наскрізної історії. Це – можливість побувати у Бучі одразу після повернення туди ЗСУ та відчути те, що відчували тоді бучанці. Українська прем'єра фільму відбулася на фестивалі документального кіно Docudays UA.
Радіо Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) розпитало режисерку про те, чому вона поїхала до України тоді, коли всі з неї тікали; що її вразило у щойно звільненому місті – та чи допомагає бучанцям те, що їхнє місто стало одним із символів російсько-української війни.
– Чому ви вирішили поїхати до України тоді, коли всі, навпаки, звідти виїжджали?
– Як ви собі це взагалі уявляєте? Ракети летять на місто, в якому ви народились і виросли. Танки перетинають кордон, і колони прямують на місто, в якому ти знаєш кожен камінець. Щось абсолютно неймовірне трапляється в цю мить. Як можна бути далеко?
Це, як знаєте, момент: в сім'ї біда, і ти хочеш бути зі своєю сім'єю. Коли все гаразд вдома, звичні сварки, проблеми, кожен займається своїм, ти можеш також займатися своїм життям і забути про те, хто твоя сім'я і де твій справжній дім. Але коли біда приходить, то для мене це природньо - бути там, де мої близькі.
Міла Тешаєва із чоловіком на врученні німецької теленагороди Grimme Award за фільм «Коли весна прийшла в Бучу»
– Вам було страшно?
– Мені абсолютно не було страшно. В мене був один момент, коли мені дійсно було страшно. Я їхала на машині із двома німецькими журналістами, і з нами ще була одна британка. Це було 28 лютого. І вона була в контакті із американськими колегами. І десь біля Житомиру вона впала в абсолютну паніку. В неї справді була панічна атака – і вона почала кричати в машині, що всі американці і британці виїхали із Києва, і що можливо на Київ скинуть атомну бомбу, його зруйнують вщент.
І коли ми ночували в Житомирі, в мене була – ну чесно скажу – десь година роздумів. Знаєте, такий тваринний страх. Але в момент, коли я в'їхала в Київ, це не було файне місто, але це було моє місто. І неможливо боятися для мене, коли ти в своєму місті.
– А потім, коли ви вже побачили, як виглядає війна – не жалкували, що опинились у столиці?
– Ні, ані в Києві, ані в Ірпені (ми їздили на початку березня до Ірпеня) мені не було страшно. Мені було боляче, дуже-дуже боляче, на початку березня, коли я бачила людей у відчаї, які тікали. А на початку квітня, коли я почала знімати (Бучу, Бородянку та Ірпінь – ред.), я майже омертвіла від болю і шоку, від того, що трапилось.
Міжнарожний постер фільму «Коли весна прийшла в Бучу»
Я перестала майже існувати. Але це було не про мене, це не мене вбили, це не моїх рідних вбили, це не мій дім зруйнували, і в мене був певний обов'язок.
Я абсолютно не очікувала побачити, що люди мертві будуть лежати на вулиці, і я буду просто ходити між нимиМіла Тешаєва
Це не час був думати про себе. І, бачачи на початку березня пенсіонерів та студентів в Києві, які наповнювали коктейлі Молотова, будували барикади…Всі ці люди в Києві, Ірпені, які захищали ці міста – вони не думали про себе.
– Як ви так швидко – через два дні після звільнення – потрапили до Бучі?
– Ви повинні розуміти, що шлях до Бучі, до Ірпеня був повністю перекритий для всіх, крім волонтерів. 1 квітня якимось дивом це стало можливо в'їхати туди, але з великими проблемами. Я приєдналася до знайомих тероборонівців, до фотографа знайомого Міші Палінчака, який мене взяв із теробороною. І ми ще застали момент, коли в Бучі на вулицях лежали тіла. При нас їх вже прибирали.
– Що ви очікували побачити у звільненому місті?
– Я абсолютно не очікувала побачити, що люди мертві будуть лежати на вулиці, і я буду просто ходити між ними. Я не знаю, мені важко сказати. Мабуть, в мене не було очікувань. Я не знала, що може бути.
І ще – я багато думала в ці місяці, після того, як ми потрапили до міста: чому в березні ми не знали про те, що в Бучі? Люди ж виходили? Люди ж комусь розповідали? Чому ми не знали про це? Дивно, чому це був такий шок у квітні?
Я працювала з першого моменту, коли я потрапила в Бучу; просто, може, в мене руки тремтіли. Я була в цьому онімінні, але я мала працювати. Всі працювали. Я була не одна, хто був такому стані.
Ну і Буча, знаєте... Я коли була маленька, ми з мамою їздили до Бучі, до Ірпеня, на вихідні збирати гриби чи просто гуляти в лісі. Я не знаю, як це пояснити. В дорослому віці ми могли поїхати в ресторан з друзями кудись там в Бучу, в Ірпінь.
– Що про трагедію в місті не розказала преса - і що б ви хотіли розказати?
– Я думаю, що преса насправді розповіла про Бучу максимум, що можна було розповісти. Ніколи жодна війна не була настільки задокументована, як звірства росіян в Бучі. І це міжнародний прецедент. В світі є справді така жага до правосуддя.
Якщо ви мене спитаєте, що недосказано… Мені не вистачає трохи якоїсь глибини підходу. Бо публіка на Заході не досить добре реагує на новини як новини. Люди справді абстрагуються від війни. І потрібно, мабуть, зараз розповідати історії життя під час війни. Чи сторії наслідків війни. Але глибше, спокійніше і, мабуть, довше бути з людьми.
Ми намагаємось бути із ними (нині Міла знімає новий фільм про те, як складається доля її героїв з Бучі зараз – ред.). Бо ми розуміємо, що історія того, що трапилось, в квітні не скінчилась. Історія Бучі не скінчилась тоді, коли останнє тіло з рефрижераторів було поховано. Це травми, це конфлікти в людях - зовнішні, внутрішні. Це важливо розповідати, важливо бути з людьми.
Іноземці кажуть, що я вам дуже дякую, що ви мені дозволили все це побачити. Ми не знали цього
– Бучанцям якось допомогло те, що їхнє місто стало, мабуть, найвідомішим символом російсько-української війни?
– Якимсь людям так. Наприклад, Тарас, який провів майже півроку, працюючи з трупами в рефрижераторах, який фотографував кожне тіло, комунікував із родичами, у якого була справді ціль – щоб кожна людина була похована під ім'ям, а не під номером. Для нього його поїздка на прем'єру в Амстердам була надзвичайно важливою для його психічного здоров'я. Там він зрозумів абсолютно чітко – він не жертва. Те, що він отримав - це важливий досвід. І він його пройшов. Цей фільм надав йому нових сил, нового натхнення.
А комусь – я не буду говорити кому – фільм допоміг практично. Тобто була привернена увага до них, і є якась практична сторона. Але, можливо, це все якась моя ілюзія.
Тарас і Міла на прем'єрі фільму на кінофестивалі IDFA в Амстердамі
Для мене особисто важливо, що люди в різних країнах, які підходять до мене після фільму (австрійці, канадці, ббританці) кажуть: я вам дуже дякую, що ви мені дозволили все це побачити. Ми не знали цього. Ми не бачили цієї сторони. Ми не відчували це від новин так, як ми відчули від фільму.
І я розумію, коли в Україні мені люди говорять – дякую, але коли люди, які живуть за тисячі кілометрів від Бучі, дякують – це їм щось дає, мабуть.
