«Неформалів» в СРСР – людей, які своєю манерою одягатися, довжиною та кольором волосся, музичними та іншими мистецькими уподобаннями не вписувалися у радянські шаблони – висміювали у пресі та на телебаченні, цькували на роботі, а то й переслідували, як інакомислячих. Артур Фредекінд був одним із них.
Фредекінд слухав Радіо Свобода у закритому в часи СРСР для іноземців місті Дніпропетровську у 70-80-ті роки ХХ століття. Йому, напівнімцеві-напівєврею, закидали «український буржуазний націоналізм». За антирадянські настрої та поширення самвидавних листівок він відбув майже три роки ув’язнення. Пройшов і тортури радянської каральної психіатрії.
Зараз Артур Фредекінд живе у Німеччині. Йому 65.
Радіо Свобода записало інтерв'ю із ним до 70-ї річниці першого етеру Української редакції.
Що довелося пережити йому, «неформалу», в Радянському Союзі? Та яке місце посідало Радіо Свобода в його житті?
Артур Фредекінд народився в Україні у родині лікарів. Розказує: його батько був німцем, а мати – єврейкою. Виріс і пішов до школи він у Казахстані, де родина батька – етнічні німці, що мешкали на Волині, – опинилася після депортації сталінським режимом. Коли Артуру виповнилося 7 років, він із батьками переїхав до Дніпропетровську, рідного міста матері. Пізніше, саме тут, у закритому для іноземців мегаполісі, Артур захопився рок-музикою, потрапив у неформальську тусівку, почав слухати «західні голоси» .
Артур Фредекінд, дисидент з Дніпра
«Дуже рано, у 70-ті роки, я почав слухати західні радіостанції. У мене в дитинстві був великий ламповий «Рекорд», він класно брав. Більше я слухав музику – по «Голосу Америки», ВВС, «Німецькій хвилі». Звісно, разом із тим я почав слухати й новини про Радянський Союз – те, чого я не знав. Потім у нас створилася компанія – напівхіповська, напіванархістська. Ми не сприймали радянський лад. Я дуже хотів виїхати за кордон і вмовляв своїх батьків. Це були такі часи, десь 1973-ій, 1975-ий, коли випускали, коли мої родичі виїхали в Західну Німеччину. Проте мої батьки не хотіли, страшенно боялися. І тоді я їм сказав: «Знаєте, я не витримаю, мене посадять в цій країні». Так пізніше і сталося», – розповідає Артур Фредекінд.
«Свободу» в місті страшенно глушили, її можна було слухати лише за містомАртур Фредекінд
Пригадує, що особливе піднесення він відчув восени 1980-го року, коли в Польщі виникла «Солідарність» – незалежна професійна спілка робітників, що згодом переросла в широкий суспільно-політичний рух боротьби з комуністичним режимом. Аби дізнаватися новини з Польщі, Артур купував польські газети й ловив хвилі Радіо Свобода.
«Свободу» в місті страшенно глушили, її можна було слухати лише за містом. Якщо ми бували на дачі в друзів або десь у селі – там я слухав. Потім мені батько подарував радіоприймач «ВЕБ». Пам’ятаю, ми з ним відпочивали на Орелі чи Самарі за Дніпром, і там я слухав – російською. Мене наскільки вражав сам тон Радіо Свобода, настільки антирадянський... І я пам’ятаю, в той час хвиля глушилок так накочувалася – десь на хвилину, а потім відкочувалася – і трохи можна було слухати»
Самвидавні листівки, Радіо Свобода і КДБ
На початку 80-х, відслуживши армію, Артур Фредекінд начався на філологічному факультеті Дніпропетровського державного університету. Тоді вони з товаришами з «тусовки» зробили перші антирадянські листівки в червоно-білих кольорах польського прапора, на яких було слово «Солідарність» зі знаком питання, й розкидали їх по поштових скриньках містян.
«Акція» минула зовні нібито безкарно. Але саме в той період Артуром зацікавилось КДБ.
«Ми зустрічалися з «куратором» з КДБ десь раз на тиждень, гуляли центром міста. Він мені пропонував: мовляв, ми вас навчимо класної німецької мови з усіма діалектами й пошлемо розвідником. Я тоді був молодим і думав собі: та я поїду за кордон й здам все на світі, і буду класно собі жити за кордоном. Але я швидко зрозумів, що так не вийде. А по-друге, десь на третій зустрічі він раптом каже: «От я тобі багато розповідаю, а ти мені – нічого». І я йому сказав: «А що ви хочете, щоб я «стукачем» був?». Він настільки образився, я навіть не чекав. І тоді він ображено говорить: «Ви ворог, ми знаємо, що ви пишете, ми знаємо, що ви не хочете нам допомагати». На цьому ми розсталися»
Артур Фредекінд, Дніпро, 1983 рік
Ми почали слухати Радіо Свобода більш уважно. Їхали на дачу, робили антену, аби було добре чутноАртур Фредекінд
У той самий час, згадує чоловік, вони з приятелем Юрієм Диханом якось спіймали на хвилях Радіо Свобода репортаж Савіка Шустера про радянських військовополонених в Афганістані. Це запам’яталося йому на все життя.
«Я був вражений – і долею цих бідних солдатів, і тим жахом, що робили радянські війська в Афганістані. А в нас був друг, він загинув в Афганістані, чудовий хлопець, однокласник Валерія Чурилов, з яким ми планували разом побудувати яхту й поплисти в мандри… Його смерть наскільки вразила мене, що я сказав Юркові: нам треба щось робити, якось боротися, бо ми пропадемо в цій країні. І ми почали слухати Радіо Свобода більш уважно, більш стабільно. Їхали на дачу, робили антену, аби було добре чутно, і слухали»
Уже тоді він писав вірші й оповідання, які не вкладалися в рамки радянського письменства, вів щоденник, де критикував радянську дійсність. А потім вони з товаришем зробили ще одну партію самвидавних листівок, розповідає Артур.
«Вони були чорні. На чорному тлі – руки робочого в кайданах. Кайдани були з літер – «Чиновничество». А на зворотному боці листівки була написана цитата з Леніна: «Государство – это аппарат насилия…». Заклик був анархістський, і ми знали, що можемо за це поплатитися. Але все ж вирішили це зробити. 7 листопада 1983 року ми їх розкидали по поштових скриньках»
Засудження й неволя
У квітні 1985-го, згадує Артур, до нього приїхало КДБ. Знайшли твори, написані в «стіл», згадали й про самвидавні листівки. Разом з товаришем Юрієм Диханом їх засудили до трьох років ув’язнення – через «поширення наклепницьких висловлювань щодо радянського ладу».
Експерт написав, що це точка зору «українського буржуазного націоналіста». З мамою єврейкою і батьком німцем!Артур Фредекінд
«Я пам’ятаю дуже добре, що на слідстві вони провели аналіз моїх оповідань і віршів. І якийсь експерт, прізвища якого я не пам’ятаю, написав, що це точка зору «українського буржуазного націоналіста». З мамою єврейкою і батьком німцем! Я настільки був вражений, бо на той час ні писати, ані говорити українською. І я думаю: якщо я український націоналіст, то хто ж тоді – українці?.. А в одного «гебіста» аж вихопилося: «А всіх інших – ми понищимо». Я був вражений»
Під час слідства Артурові довелося пережити жахіття радянської каральної психіатрії: упродовж місяця його утримували в психлікарні на житловому масиві Ігрень.
«Діагноз мені не писали, на мені зразу ж почали ставити експерименти. Одразу призначили – сірку й аміназин. Це було жахливо – перші два тижні. Сірка давала підвищену температуру, мені було зле, а від аміназину я постійно спав. Зеки, які там були, пояснили мені, що аби вийти звідси, аби вижити, я маю вдавати зляканого дурника. Через місяць мене перевели до відділення психічно хворих, і я зрозумів, що можу затриматися тут надовго. Я був у відчаї. Але через два дні мене раптом з речами – і в тюрму. Я настільки був радий тюрмі, і тій камері, куди мене знову привезли, і знайомим»
Покарання Артур відбував у колонії в Ірпені під Києвом, де він познайомився з політв’язнем Анатолієм Диким, зацікавився історією України й вперше прочитав твори Михайла Грушевського. Кілька місяців йому довелося пропрацювати в тяжких умовах на лісозаготівлях на півночі Росії, у тодішній Комі АРСР. Голос Радіо Свобода долинав і туди, згадує він.
«Десь у грудні, перед Новим роком, це був 1986-87 рік, з селища Чорнарічка мене перевели на пересильну тюрму, а потім – до селища Глубинка. Умови були нестерпні, холод, важка фізична праця. Але там я зустрівся з одним москвичем – єврей, кандидат технічних наук. І в нього був радіоприймач. Це було неймовірно для тих часів і для такого поселення! І ми з ним почали слухати – і «Голос Америки», і Радіо Свобода. Глушилок не було. Ми ховалися, звісно, бо знали, що за це могли до трьох років додати. По Радіо Свобода ми почули, що Горбачов зателефонував Сахарову й попросив вертатися в Москву, а той сказав, що повернеться, коли звільнять політв’язнів. І почалося звільнення політв’язнів. Спершу звільнили мого товариша Юрія Дихана, який сидів під Хмельницьком. А потім, перед 1 травня 1987 року, – і мене»
Після звільнення з ув’язнення
Після звільнення з неволі, каже Артур, наприкінці 80-х-початку 90-х Радіо Свобода в Дніпропетровську вже можна було слухати вільно. Найбільше зацікавлювали його передачі українською мовою, яку він вирішив вивчити самотужки.
Перший антирадянський мітинг в Дніпрі, на стадіоні "Металург", 1988 рік
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Іван Сокульський. Як в СРСР карали «за любов до свого»Вирішив вивчити мову, бо як же я, «український буржуазний націоналіст», – і не знаю мови?Артур Фредекінд
«Вирішив вивчити мову, бо як же я, «український буржуазний націоналіст», – і не знаю мови? І завдяки українській службі Радіо Свобода я почав трохи розмовляти українською. Почав читати багато українською мовою. Створилося Товариство української мови, до якого я почав ходити, а потім – і Народний Рух за перебудову. Так я познайомився і зблизився з родинами дисидентів – Іваном і Ориною Сокульською, Юрієм Вівташем та його дружиною Раїсою Лишею, Петром Розумним та іншими. У той період я видавав свій журнал «Свободний ребенок» – мені здавалося, що так можна перекласти моє прізвище. Це був самвидав – п’ять копій я робив на машинці. Там я друкував свої власні вірші, раз надрукував Стуса, якого відкрив для себе. На примірниках я малював жовто-блакитний прапор»
Артур Фредекінд з Іваном Шуликом, одним із фундаторів Народного Руху в Дніпрі
Тоді в його колі слухали Радіо Свобода вже постійно – українською, говорить Артур.
Артур Фредекінд з друзями. День народження Юрія Вівташа. Юрій Вівташ, Іван Сокульсьский, колишня дружина Артура, Артур. А на протилежному боці столу Орина Сокульська і художник Михайло Ритяєв. Фото зробив Олексій Шпак, 1990 рік
Якось на прохання старшого товариша, дисидента й поета Івана Сокульського він навіть зателефонував до редакції, коли перебував в родичів в ФРН.
«Я зателефонував у Мюнхен. Не пам’ятаю, з ким тоді розмовляв. Мені сказали: «Раді вас чути. Що б ви хотіли?». Я відповів: «Як? Літературу! І художню, і історичну – українською мовою». А вони мені кажуть: «Вибачте, ми ж радіостанція, ми не друкуємо літературу. Хочете – приїздіть до нас, у Мюнхен». Але тоді це було страшенно далеко», – розповідає Артур Фредекінд.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «То була друга молодість». Як виборювали Незалежність України – розповідає «рухівка» Тамара ЗавгородняОбертаючись назад, на пережите, пан Фредекінд зазначає: патріотом України він, напівєврей-напівнімець, став завдяки впливу людей, які зустрілися на життєвому шляху. А ще – через батьків, які хоч і не були наскрізь радянськими людьми, але приховували свою національну ідентичність.
«Мого батька, етнічного німця, всі називали – Ігорем Карловичем. Я звик, що він – Ігор. Яке ж було моє здивування, коли я отримав паспорт, а в ньому було зазначено – Йолєвич. Батька звали Йоль! Мені здається, батько хотів позбутися цього «клейма»: що він німець, що він «фашист». І він весь час вдавав з себе радянську людину. Він весь час повторював: «Ми русские»… І мама – так само. Вона, єврейка, була комсомолкою, вірила в якийсь там соціалізм-комунізм, але не надто. Вона весь час боялася, це було пов’язано з радянським антисемітизмом. Я думаю, це позначилося й на мені. Мені здавалося, що моїм батькам немає місця в СРСР»
Під час праці в Фонді Спілберга, Миколаїв, кінець 90-х років ХХ ст.
2001-го року Артур з родиною виїхав жити за кордон, але потім на кілька років повертався в Україну. Зокрема, в Києві він працював в Українському центрі вивчення історії Голокосту.
Артур Фредекінд перед виходом на театральну сцену
У Німеччині, в місті Кобленц, де мешкає зараз, розповідає, був журналістом кількох місцевих видань, а тепер, уже кілька років поспіль, – грає в театрі й веде блог під іменем Artur Fred.
Артур Фредекінд з пораненими українськими бійцями, які лікуються в Німеччині
Я боюся, що війна закінчиться лише після зникнення ПутінаАртур Фредекінд
Артур Фредекінд каже, що уважно стежить за тим, що відбувається в Україні, бере участь у допомозі українським біженцям у Німеччині.
«Я думав, що російсько-українська війна неминуча дуже давно, але я не уявляв цієї жорстокості, цього жахіття. Бомби, ракети, танки – це неймовірно в ХХІ столітті. І я боюся, що війна закінчиться лише після зникнення Путіна. Я дуже сподіваюся, що Україна зможе відбити свої території… Але все ж таки території – то не головне. Тут, у Німеччині, я спостерігаю за тим, як біженці, які сперше дуже хотіли повертатися в Україну, це бажання втрачають. А ще – асиміляцію, особливо тривожно – за дітей. У цих дітей формується відчуття, що Україна – це завжди небезпека. І вони хочуть поїхати далі, чи -то в Канаду, чи кудись. І це для мене трагічно: якщо Україна втрачатиме людей в таких кількостях, то як далі вона буде існувати?»
- Перша передача Української редакції Радіо Свобода (на той час Радіо Визволення) вийшла в ефір 16 серпня 1954 року.
- Від самого початку Кремль (тоді осередок радянської, а тепер російської влади) звинувачує Радіо Свобода у «виробництві пропаганди», «підтримці націоналізму», «поширенні брехні», «просування імперіалістичних інтересів США».
- Журналістів та кореспондентів Радіо Свобода Москва називала «агентами ЦРУ» і «руйнівниками СРСР», а сьогодні – «іноземними агентами».
- Попри це, Українська редакція Радіо Свобода, від початку створення є засобом масової інформації, місія якого ( як і усієї незалежної медіакорпорації Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода (РВЄ/РС)) полягає «у просуванні демократичних цінностей та інститутів, а також утвердженні прав людини».