(Рубрика «Точка зору»)
20 травня – минає 70 років від створення Білоруської редакції Радіо Свобода. З огляду на це ми друкуємо спогади багатолітнього колишнього директора Білоруської служби Олександра Лукашука, які увійшли до його нової книги «Там, де немає пітьми: Радіо Свобода».
Сусід чи друг
Кілька років я сидів на директорських засіданнях поруч із Романом Купчинським (1943-2009 – ред.), ветераном В’єтнаму та Холодної війни, який очолював Українську службу (1991-2002 – ред). В Україні він мав статус легенди, в Конгресі США його знали як експерта, на радіо – як автора безперервних кепкувань над начальством і колегами з Російської служби. До Білоруської служби він ставився ніжно.
Колись Роман придумав роздавати радянським морякам відеокасети, де спочатку було порно, а потім документальний фільм про історію України. Була навіть ідея зняти про цю ідею фільм (комедію, треба думати).
Купчинський допоміг оприлюднити секретні записи з кабінета президента України Кучми про вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе. Він скептично дивився на київську боротьбу з корупцією і замінив гасло з непорушного декалогу українських націоналістів «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї» на «або загинеш в боргах за Неї».
Коли у йому поставили діагноз «рак», він пообіцяв подзвонити з того світу і повідомити, чи є там FM-мовлення та інтернет. Його поховали з військовими почестями на Арлінгтонському кладовищі у Вашингтоні.
Я взяв грудку землі з його американської могили і, коли був у Києві, опустив її у Дніпро – у воду, яка текла з Білорусі.
Не може ж так бути, щоб на тому світі не було Дніпра.
Золото або діаманти
Просіть і буде дано вам – золота формула.
Мені ближча інша, діамантова: не просіть – і не відмовлять.
Овація або прострація
Довга черга, нобелівський лауреат терпляче підписує свою книгу, ніяких балачок, як тебе звуть, звідки, без побажань, просто ім'я – Йосип Бродський, дата – 28.11.1994, місце – Нью-Йорк. Книга називається, як підручник з географії, «Холмы» — не вистачає тільки підзаголовка.
Щойно зал на кілька сотень людей слухав і аплодував йому. Надходить моя черга, він іронічно дивиться і ставить автограф.
Ми щойно зчепилися, кажучи його лексикою. Бродський виступав на кампусі Квінс-коледжу в Нью-Йорку і принципово говорив англійською. Але він піддався проханням російськомовної публіки і прочитав вірш, який, за його словами, йому самому подобається – «На независимость Украины». Авдиторія вибухнула оплесками. Під час запитань-відповідей я попросив слово і сказав, що можу назвати ще одного персонажа, якому напевно подобається цей вірш: Володимир Жириновський, клоун КДБ російської політики. Зал знову вибухнув – овацію зробили українці. Перечекавши, Бродський почав говорити, що він не відповідає «за усяку сво..ту, якій подобаються його вірші».
Ну, а самому?
Що спонукало його прочитати текст трирічної давнини – ті в залі, хто «сами под образами семьдесят лет в Рязани с залитыми глазами жили, как при Тарзане»?
Захотілося «плюнуть в Днипро: может, он вспять покатит»?
Але є набагато важливіше питання. Інший «клоун КДБ» напав на Україну не через цей вірш звісно, але всі кривди, характер та риторика майбутньої війни, від звірств у Бучі до похабного знущання з «хохлов» і Заходу там уже вгадуються. Ми погано читали.
Страшно чи самотньо
Від ліфта до свого кабінету в новому будинку радіо я проходжу через відкриті офіси кількох служб, у тому числі Російської, яка займає найбільший простір на декілька десятків людей.
Якось треба було о сьомій ранку на запис, іду, а у росіян лише одна журналістка сидить, вистукує новини на комп’ютері. Я привітався і запитав: а що, страшно одній?
– Що ви, коли всі разом, набагато страшніше.
Було чи буде
Якщо на тому світі святий Петро запитає, чим я найбільше пишаюся з того, що зробив на Свободі, я не буду говорити про десяток своїх книжок і сотню видань нашої «Бібліотеки», посади, нагороди та рекорди, а попрошу показати коротке відео.
Влітку 2020 року наша знімальна група в Мінську вирушила до будівлі державного телебачення, де сотні людей протестували проти цензури та виборчої брехні на екранах. Побачивши наших журналістів і фірмовий знак Свободи – помаранчевий факел, вони раптом почали скандувати: «Радыё Свабода! Радыё Свабода! Радыё Свабода!..»
Двадцяти-тридцятирічні, красиві, сміливі, щасливі, веселі, вони були Білоруссю майбутнього. Наші колеги, наша робота була майбутнім.
Не можу дивитися це відео без сліз. Перепрошую.
Квіти або дівчата
Треба було відправити листівку Ігорю Лосику (медіаконсультанту Білоруської редакції Радіо Свобода, якого засудили у 2021 році в Мінську до 15 років колонії суворого режиму за політичними звинуваченнями – ред.) в білоруську в’язницю, і я зайшов на пошту в центрі Праги купити марку. Поштовий працівник, серйозний персонаж, весь у татуюваннях, взяв листівку, але побачивши адресу, відправив до іншого віконця.
– Підіть до кіоску філателії. У мене марки тільки з квітами, а в тюрму треба з дівчатами.
– Нам би такі в'язниці, – сказала пізніше дружина Ігоря Дар'я.
Вона мала на увазі такі, куди листівки доходять.
Світ або всесвіт
Я вважав та вважаю, що Білоруська служба – це центр світу і більша за все радіо. Тому що кожна мовна служба більша за всю компанію, тому що це цілий всесвіт, а всесвіти, як і сфери, не можуть бути більш чи менш сферичними один від іншого, також як одне коло не може бути круглішим за інше, незалежно від діаметра.
Просто всесвітів неймовірно багато.
«Родная» чи «рідна»
Білоруська Свабода, на відміну від Української Свободи та багатьох інших, ніколи не мала локальної ретрансляції і звучала лише на коротких хвилях. І тому мала слухачів далеко від Білорусі. І яких! Ось деякі уривки з листів слухачів:
Мені дуже подобаються ваші передачі, вони надзвичайно цікаві. Навіть цікавіші, ніж чемпіонат світу з футболу
«...Я українець, але завдяки Білоруській Свободі я вивчив білоруську мову, слухаючи вас. Мені дуже подобаються ваші передачі, вони надзвичайно цікаві. Навіть цікавіші, ніж чемпіонат світу з футболу. Тому навіть під час світової першості з футболу я слухав вас щодня ввечері та вранці». (Ігор Земляний, Дніпропетровська область).
Як на мене, цей український комплімент, де ми перемогли футбол, переміг навіть мій улюблений білоруський:
«...Слухати вас, як випити чарку горілки після ванни: і світло, і весело, і радісно». (Василь З., Молодечно).
Але один лист з України хочу процитувати детальніше:
«...Мені двадцять п'ять років, я інвалід першої групи по хворобі очей, тому під мою диктовку пише вам мама. Кілька років тому я випадково натрапив на хвилю Білоруської Свободи, і відтоді дуже люблю слухати ваші передачі. Потім мені в руки потрапила книжка білоруською, і з її допомогою я, здається, дуже добре вивчив білоруську мову. Іноді мені навіть здається, що я більше білорус, ніж українець. Навіть написав такий коротенький вірш білоруською мовою:
Я вывучаю мову лясоў,
Мову вёсак і гарадоў,
Мову зялёнай травы і балот...
І дзень, і месяц, і год».
Підпис – Яків Зінченко, село Іскра, Донецька область.
Село Іскра знаходиться у Великоновосілкі́вському районі, і коли я брав для книжки цю цитату з цієї давньої передачі, я подивився, яка там влада зараз, – це виявилася територія свободи, у світлинах над сільською радою майорить синьо-жовтий прапор.
Дай Бог йому завжди там майорити.
Мені чи ні
Ми зайшли в хату, і господар відразу показав мені на радіоприймач: «Моя Свобода», — сказав він так, як то кажуть про щось близьке і дороге. Дядькові було за сімдесят, приймач також був ветераном.
Був осінній ранок, туман, траву прихопило інеєм, але відчувалося, що день буде сонячний. Ми з дружиною приїхали в невелике містечко під Мінськом до її батьків, а вони обіцяли своєму доброму знайомому, давньому слухачу Радіо Свобода, зустріч зі мною.
Містечко було багате на історію, знаменитих людей, у місцевому костелі хрестили великого національного поета, колись тут був свій театр, гімназія, суд, ще звучала гарна білоруська мова.
Ми йшли вулицею, коли дядько в охайному, колись святковому костюмі, який чекав біля хвіртки, привітався і запросив до свого двору. Ми зайшли, я простягнув руку, господар взяв, але не потиснув – я не встиг зрозуміти, що відбувається – а нахилився і поцілував.
Звідки мені вистачило такту не вихапувати руку, не запротестувати, не образити благородну людину – сам не знаю. Мабуть, відчув, що відбувається.
Руку цілували не мені...
Олександр Лукашук – білоруський журналіст, багаторічний директор Білоруської служби Радіо Свобода (1998-2023)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА
Форум