Історія Героя України з «Азову»: 86 днів безперервних боїв, полон і «фантастична» історія порятунку

«Я потрапив у збройний конфлікт, ще коли мені не було 18 років», – каже Лев Пашко на позивний «Хорус».

Від повноліття він служить у бригаді «Азов» НГУ.
У 22 роки отримав звання «Герой України», а повномасштабну війну зустрів так, «як у кіно»: відбивав наступ десятьох танків, «знищив» разом із колегами «заступника командувача Чорноморським флотом» РФ та відзначився ще низкою успішних рейдів у тил російських військ.

• Які бої запам’яталися «азовцю»?
• Що пережив під час оборони Маріуполя і «Азовсталі»?
• Чому свою історію порятунку в Маріуполі вважає «фантастичною»?
• Чому у полоні не давав собі надії на повернення додому?
• Та як коментує роботу військкоматів і хід мобілізації в Україні?

– На військову службу потрапив, щойно виповнилось 18 років. І одразу долучився до лав полку «Азов». Це був 2017 рік.

Із 2014 на сході України йшли бої. Багато моїх друзів вже брали у них участь, а мені не дозволяв вік… Тому я навіть не задумувався, правильно чи неправильно (йти служити одразу після повноліття – ред.). Це потрібно було країні у той момент.

– Чому саме «Азов»?

– По-перше, це ідеологічно-мотиваційні погляди військовослужбовців. По-друге, інший підхід до підготовки особового складу. І по-третє, це фаховість людей і лідерів, які перебувають на посаді командирів підрозділів будь-якої ланки.

– Як би ви нинішню ідеологію «Азову» описали? Про що вона?

– Про посилення української нації, відновлення незалежності та боротьби за неї проти російського окупанта.

Все, що каже російська пропаганда про «Азов», – це фейк, що там «одні нацисти»… Ну це взагалі маячня повня. І вони, і в полоні їх так шукали!

До того, як я потрапив в «Азов», я мав певний бойовий досвід у складі «Правого сектору».

Та спершу почалась інтенсивна підготовка, злагодження в підрозділі, фахова підготовка. Я обійняв посаду снайпера і відбув на курси, які тривали, мені здається, 3 чи 4 місяці. І після цього почалися відрядження на схід.

Найбільший виїзд «Азову» до повномасштабки – це, напевно, у 2019 році, коли батальйонно-тактична група висунулася на Світлодарську дугу (тодішня лінія оборони українських сил у Донецькій області – ред.). І там я вже був у складі підрозділу.

– І зустріли на службі і повномасштабну війну РФ проти України. Як це було?

– Як у кіно. Виконував тоді обов'язки командира ротно-тактичної групи проти-диверсійної оборони на Азовському узбережжі. День був дуже важкий, насичений.

Багато було роботи з протидії висадки десанту та диверсійних груп.

І як закінчив усю роботу, десь у другій ночі, я пішов спати. Біля пункту поста чергування, за радіозв'язком, мене будуть черговий, каже – вставай, війна почалася. Я навіть не повірив, почав йому казати, що ще буду спати, і ніяка війна не почалася.

Виходимо на вулицю – і стаємо свідками ракетних ударів.

– У 22 роки – ви Герой України за «героїзм та мужність». Розкажете про кілька найпам’ятніших боїв, в яких ви взяли участь?

– Співвідношення сил було, скажімо так, не за військовими статутами і доктринами.

Мені визначили район оборони біля Маріупольського аеропорту. І перший бій був дуже серйозним. Ми відбивали наступ десятьох танків.

У перший бій ми знищили чотири танки, один броньовик «Тайфун». Ну і я навіть не знаю, скільки піхоти. Це був такий перший успіх.

19 березня, здається, я отримав наказ від командира батальйону провести рейдові дії у тилу ворога. Ми знищили два БТРи, один танк. І дуже цікаво, що досить нещодавно ми дізналися – у той момент був знищений заступник командувача Чорноморським флотом РФ. Капітан першого рангу (посміхається – ред.)

Були сильно обмежені часом, ресурсами. Але провели все успішно, без жодного загиблого, були лише легкі поранені, і всі повернулися назад на свою територію.

Одна рота виконала вогневу засідку на два танки одним БТРом. Це була геніальна операція спланована і реалізована дуже сильно.

Складність в тому, що БТРу довелося через приватний сектор заходити в глибину позицій противника. А це важко, тому що його так просто не сховаєш. Він і шумить досить сильно, і помітний.

Катастрофічно не вистачало особового складу, озброєння, бронетехніки, інженерних загороджень, ровів. Це вже такий комплексний підхід. Дуже багато чого не вистачало для утримання цього міста (Маріуполя – ред.)

Його втримувати і так максимально важко, бо розташований на узбережжя. З одного боку Донецької області не так далеко була лінія зіткнення, з іншого боку, через море, Єйськ і Крим.

– Але ж «Азов» готувався до повномасштабної війни?

– «Азов» як військовий підрозділ готувався до війни будь-якої. До боїв, так скажу.

Було дуже багато роботи проведено з цивільними. Перед початком повномасштабної війни «Азовом» був організований вишкіл цивільного населення з медицини, з інших дисциплін.

А під час саме боїв, я знаю, багато груп блали участь в евакуації населення з переднього краю лінії фронту, організовували гуманітарні пункти видачі харчів тощо.

– Для вас успішна операція – це та, у якій ви зберегли увесь особовий склад?

– Звичайно, це успішна операція для будь-якого командира.

– А ось у росіян ходить приказка, що «русские своих не бросают». Що ви про це думаєте? Що ви про це знаєте?

– Це самообман. Щоб потішити те «м'ясо», яке зараз буде йти там штурмувати і гинути.

Я чудово пам'ятаю, як наш взвод розвідки спеціального призначення приніс мені на КП «Батальйон» відео, де видно, як російський танк душить своїх поранених і загиблих. Просто на гусениці намотує.

І він не був під вогнем він не був під якимись обстрілами.

Просто лежать поранені, лежать живі люди, загиблі поруч, і він починає крутитись.

– Коли ви врешті-решт змушені були відійти на «Азовсталь» і в яких умовах ви там перебували?

– Ми відходили на «Азовсталь» у ніч з 14 на 15 квітня в умовах, напевно, найгірших, які тільки можна вигадати.
На той момент потрібно розуміти, що це був далеко вже не перший день блокади і повної ізольованості Маріуполя.

Були величезні проблеми з протитанковими засобами, з продовольством, з паливом, з усім. І найважче було з пораненими, бона нашому березі навіть можливості не було організувати якийсь шпиталь.

У нас був стабілізаційний пункт, але хірургів і лікарів, які могли провести якісь, хоча б, елементарні операції, не було. Вони всі перебували на території заводу «Азовсталь».

Я отримав поранення під час прориву.
Наша група переправляла людей на гумових човнах через річку Кальміус, ворожий дрон помітив…

Був дуже близький приліт артилерії.
Після нього моя нога лежала не в анатомічному положенні. І доповідь я зробив, що мені відірвало ногу, що в мене травматична ампутація лівої кінцівки ноги. Я думав, що вона просто у штанях.

На тому березі, нас було людей п'ять останніх, і всі поранені були.

Надали собі медичну допомогу турнікетами. І вже десь хвилин через 10-15, максимум 20, ми по рації почули, як «Редіс» віддає наказ на нашу евакуацію.

Перетягти таких важко поранених людей на човні під час артилерійського обстрілу 50 метрів через річку, а потім ще декілька кілометрів до території «Азовсталі», тобто до території шпиталю довести, це майже нереально, це фантастика.

– Але співслужбовці вас довезли, дотягли?

– Ми лежимо, продовжує гупати, і я бачу, як в американських фільмах з диму на човні випливає побратим, перепливає річку, бере мене на себе, кидає у човен.

Рятувальну операцію розгорнули офіцери, які взагалі не повинні були це робити. І в результаті ми все ж таки потрапили в шпиталь.

На території «Азовсталі» в окремому бункері були цивільні, і першими вони були евакуйовані, після чого виходили поранені. І згодом виходив весь особовий склад.

Взагалі усі люди були виснажені морально, фізично, психологічно, емоційно.

Це втома. ...86 днів безперервних боїв.

Бої у Маріуполі були цілодобовими. Як тільки виходило сонце, починалися піхотні штурми за підтримкою техніки. Як тільки сонце сідало, припинялися штурми, починали діяти диверсійні групи, починали діяти групи розвідки і найголовніше, авіація і артилерія, яка взагалі ніколи не затикалася.

Мені відомі випадки застосування невідомої хімічної речовини під час оборони Маріуполя на «Азовсталі»: подразнює дихальні шляхи, слизисту оболонку очей, носа, рота і так далі.

Будь-яке взагалі приниження ворога – це такий же самообман, як і «русские своих не бросают».

Росія – це дуже серйозний противник.

Кореспондент Радіо Свобода Тарас Левченко (ліворуч) та військовослужбовець бригади «Азов» НГУ Лев Пашко під час запису інтерв'ю, 2023 рік

– Ви 4 місяці провели в полоні. У яких саме установах? Де саме?

– Перша партія найтяжчих поранених, з якими я був, ми приїхали спочатку у Новоазовськ, переночували, після цього потрапили в Донецьк.

Донецький шпиталь був переобладнаний саме під військовополонених.

Жахлива російська пропаганда: «Нацисти, фашисти».

І люди у це вірять (з персоналу шпиталю та у Донецьку – ред.)
Звідси дві проблеми. Є старі, які вірять у силу свого віку, а є молодь, 18-річна, мобілізована, вони вже просто виросли на цій пропаганді.

– Ваш колега-«азовець» «Чудік» у полоні був двічі.

І розподівав мені, що під час першого полону його катували: вибили зуби щипцями, потім вирвали зуби щипцями.

Це було ще на початку війни Росії проти України незадовго після окупації Криму.

Після початку повномасштабної війни «Чудік» знову потрапив у полон. І після нього розповідав вже, що таке «тапік» і «дельфін» – тобто які методи тортур використовують російські силовики до українських військовополонених.

Отже, чи могли б ви розповісти про свій досвід?

– Найбільше напевно важко було людям, які з Донецької та Луганської областей. Тому що як тільки ти кажеш, що ти з Донецька, починається:
«О! А що ж ти проти своїх пішов!?».

Моральний тиск – 24 на 7.

Фізичний тиск – тут вже у когось був «тапік» і електрошокер, гасили недопалки від цигарок об шкіру і так далі.

Потрібно розуміти, що Росія – це країна, яка заблокувала роботу гуманітарних організацій, які повинні моніторити стан військовополонених.

Військовополонені, які були поранені на «Азовсталі», мали важкі травми, досі не обміняні через те, що Російська Федерація сповільнює обміни.

Там – постійний тиск, що тебе очікує далі: в’язниця, катування. Відбувається деформація інформації.

Наприклад, після теракту в Оленівці почалося те, що кожен день кажуть, нібито «Збройні сили вирішили знищити азовців».

Повна маячна, та це відбувається місяцями, і тобі щодня капають на голову, що «Херсон здали, Запоріжжя здали, Луганську область повністю окуповано, Донецьку область вже дотискаємо, там на Київщині знову накопичуються війська (ЗС РФ – ред.)» – щодня це максимально дискомфортно.

Коли хтось гадає, що російський полон – це людина просто перебуває ніби затримані у СІЗО, то це не так.

Це людина, яка постійно зазнає тортур, водиться на допити, їй шиють якійсь фантастичні справи про «геноцид українського населення».
Мене водили на допити у справі підриву Драм-театру (у Маріуполі – редю), буцімто я віддав накази, тому що командував саме на тому березі.

Нууу… Це не так.
Ми маємо справу з абсолютно нецивілізованою і негуманною країною і людьми всередині неї.

Роковини загибелі українських військовополонених в колонії в Оленівці. Акція із вшанування пам'яті. Київ, 29 липня 2023 року

– Як ви дізналися про своє повернення додому з полону?

– Впевнився, що ми на обміні, коли на кордоні з Білорусією стояли.

Замотані руки скотчем, з пакетом на голові, нічого не видно. Заходить людина до автобуса і каже: «Хлопці, доброго вечора».

Ми почули українську мову і такі думали – шо? Саме тоді ми впевнилися, що це обмін. Особисто я всю дорогу їхав у камазі, потім летів на літаку, потім у автобусі, і не давав собі надію на те, що це обмін.

– Чому?

– Тому що ми так спокійно могли їхати і у Таганрог, і на Колиму, і ще бозна-куди. Не дуже приємно, коли думаєш, що це обмін, приїжджаєш, а там «Ісправітельная колонія №9».

– Після вашого повернення з полону, ви і досі на реабілітації?

– Я не можу офіційно стати у стрій через поранення.

У полоні не надавалося жодна медична допомога.

Нога була вбік, крива, коротша на 8 сантиметрів, розламана.

Коли у мене почалася температура, то певний час давали якийсь мінімальний антибіотик. Коли вже потрапив додому після обміну, то через це багато що було втрачено. Був дуже довгий період інвалідізації, важко сказати, що буде далі.

А з приводу служби – те, чим я можу допомогти, я допомагаю підрозділу.

– На якому напрямку зараз бригада «Азов» працює? Чи вистачає їй людей на всі спеціальності, чи постійно треба поповнення і поповнення особового складу?

– Бригада «Азов» зараз виконує свої поточні завдання на напрямку Кремінна. Чи вистачає особового складу?

Зараз така ситуація з людьми, що їх ніколи не вистачає.

І артилерійська група, і піхотні підрозділи, і підрозділи забезпечення, штабні, зв'язок, логістика, кадрова служба… Ніде людей не вистачає.

– Зараз в Україні, на ваш погляд, слушний підхід до мобілізації? Роботу українських військкоматів можете прокоментувати?

– Взагалі цей підхід не дуже коректний. Принцип набрати більше людей аби куди.

І така прикра доля, що люди закінчуються через це.

Потрібно покращувати військові інституції підготовки особового складу. Навчальні центри розвивати.

Існує така проблематика, що людина навчається півроку закордоном, отримує дуже круті навички, але її відправляють штурмувати посадку, вона там отримує поранення і лікується багато часу. І все.

Куди краще, щоб ця людина повернулася, сформувала групу інструкторів, яка підготує наступних інструкторів, яка підготує наступних інструкторів, яка підготує наступних інструкторів – і отак будуть розширюватись підрозділами, готувати сержантський склад, офіцерський

У дуже багатьох людей після військкоматів запитуєш – куди тебе направили?

«Я не знаю».

Такого не повинно бути.

Наприклад, людина працює з радіоелектронікою, радіотехнікою – навіщо направляти його на якісь піхотні задачі, якщо підрозділу краще і більший коефіцієнт корисної дії від цієї людини буде, якщо вона буде, наприклад, зв’язківцем якимось, технічним експертом?

– В «Азові» рекрутинг так працює?

– Так, ми зараз запустили кампанію з WorkUA, що війську потрібні взагалі всі професії. І намагаємося зараз переформатувати рекрутинг на західний манер.

– Нещодавно вийшло інтерв'ю бійця 3-ї штурмової бригади, де він не виключив, що мобілізовувати треба і 18-річних-20-річних студентів.

Кого треба мобілізовувати, на вашу думку? І як загалом цей процес має відбуватися?

– Зараз, напевно, в мою сторону полетить багато хейту, але я цілком солідарний з тим, хто казав, що треба мобілізовувати з 18-ти років.

Я пішов на службу, потрапив у збройний конфлікт ще навіть коли мені не було 18-ти років.

Я не народжений для війни, я не мав якоїсь військової підготовки професійної, але тоді це було необхідно.

Але також необхідно розуміти, принцип рекрутингу і набору людей в армії має бути змінений. На краще.