Вже рік Микола Русецький на позивний «Молот» служить на протезі.
А деякі співслужбовці про це і не здогадуються: хоча Микола ходив з ними на штурми, та вже «відпрацював» у найгарячіших точках фронту: зокрема у районі Бахмуту та Соледару.
Починав свій військовий шлях «Молот», каже, ще у 2014 році у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді ЗСУ, пройшов бої за Донецький аеропорт та у 2017 році звільнився через «заборону відкривати вогонь по противнику».
Потім працював у патрульній поліції, але з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну знову повернувся на передову.
- За яких обставин боєць втратив ступню та які бойові завдання виконує нині?
- Що найбільше запам’яталося Миколі на фронті?
- Та скільки насправді треба дронів, аби підрозділ залишився без втрат?
Інтерв’ю «Молота» для Радіо Свобода.
– Це я їздив додому, дочка зробила. Я їй дозволяю малювати, клеїти – це для мене такий талісманчик, – показує на початку запису Микола свій протез із наліпками та рожевим педикюром. І посміхається.
– Мені передню частину ноги відірвало, залишилася п’ята і уламки побили ноги.
Це простий протез, бо якщо мені робити гарний – треба роботи ампутацію, а я поки не хочу.
Інвалідність я собі не роблю. Поки що. Треба буде – тоді. У мене нога не відросте, а з документами все добре.
(Наразі Микола є бійцем зведеного загону Департаменту патрульної поліції Нацполіції України – ред.)
– Почнемо хронологічно. 2014 рік. Чому ви вирішили захищати Україну зі зброєю в руках?
– Прийшла повістка брату і мені. До нас вторгся ворог, і я розумію, що треба захищати країну. Ми разом з братом пішли вдвох, потрапили в одне відділення. На той момент це ще 79-а окрема аеромобільна бригада ЗСУ. І з братом вдвох були в одному БТРі, в одному екіпажі, в одному відділенні.
А потім рік (мобілізаційний – ред.) закінчився, і я пішов на контракт.
Донецький аеропорт (пройшов – ред.). З нашої бригади наша рота заходила перша, ми насипали з усього, що було. Арта наша працювала добре, вже під керівництвом нашого комбата «Майка». Зараз він – командувач десантно-штурмових військ ЗСУ.
Багато потім таких штурмів було, що вони (сили РФ – ред.) заходили. Якось через вентиляційні шахти навіть залазили на другий, на третій поверхи ДАП, але ми лазили, шукали їх.
– Було це усвідомлення вже тоді, що йде війна Росії проти України?
– З першого дня служби я розумів, що Росія проти України. Чужі люди прийшли, захопили територію, з Криму можна почати... Цього достатньо, щоб їх виганяти.
Росія на той час говорила, що «іхтамнєт», а звідки ж тоді ми брали документи підрозділів збройних сил РФ – рядових, офіцерський склад?
Потім був період такий, що ми стояли під Кримом, на Чонгарі – якщо повернути час назад, я б тоді натис би кнопочку і підірвав би підхід цей.
– Підхід мається на увазі на материкову Україну?
– Так. Воно було усе заміноване, там дуже багато було тротилу, саме тоді, коли я був на позиції старший.
Чому взагалі я звільнився?
Коли почалася, так би мовити, холодна війна. Коли вже забороняли працювати, і ми сиділи в посадці під Донецьким аеропортом, я візуально бачив, як ворог виставляє позиції із гранатометів, які будуть по нас прилітати, і нам кажуть: не можна стріляти.
Потім друзі з сусідніх позицій: по них прилітає, вони гинуть, а нам кажуть: не можна (відкривати вогонь у відповідь – ред.). Мене вже трошечки почало це паяти.
– І ви пішли працювати у патрульну поліцію?
– Я розумів, що мені треба якась дисциплінована структура і плюс там, де є зброя. Можна було б не втрачати навички.
Створювався підрозділ роти тактико-оперативного реагування. Це більше такі завдання з криміналу, з різних масових заворушень. Я вирішив спробувати.
– Отже, після звільнення із ЗСУ ви жили не один рік у Миколаєві, працювали там у патрульній поліції. А які були ваші найперші дії вже після повномасштабного вторгнення Росії в Україну?
– Коли дитину з дружиною відправив куди треба, з полегшенням видихнув.
Організували (з колегами – ред.) маленький загін і їздили працювати.
Виконували від Головного управління розвідки напряму завдання.
Був такий один момент, коли ми зробили таку засідку круту.
Три групи ДРГ (українські – ред.) – і йде назустріч нам БТР (російський – ред.). Хлопці зверху собі сидять, курять, думають, що тут немає нікого (військові РФ – ред.).
А ми в старий якийсь цегляний завод заховалися і думали – зараз насипемо їм добре, сядемо в машину і поїдемо. Повертаємо голову, можливо, метрів за сімсот виїжджає колона техніки російської – машин двадцять чи тридцять. І ця колона бачить, що ми з «мухами» (протитанковими гранатами – ред.), з усім – і вони нас злякалися.
Нас було десятеро, а вони нас злякалися, почали розвертатися, заїжджати у поля, посадки.
Потому ми мали таке завдання – штурм Херсонської області. Ми, як зведений загін патрульної поліції, штурмували також. Працювали як піхота.
Я супроводжував одну групу, потім іншу, свою ж, ми заходили під село на межі Херсонської і Миколаївської областей.
І ось я наступив на міну. Мені відірвало ногу.
– На військово-лікарських комісіях вас би мусили списати, з огляду на те, що у вас немає кінцівки? Але ви знову повернулись на фронт.
Навіть лежачи у госпіталізації, я організовував допомогу гуманітарну
– 119 днів пробував на лікарняному. І на 120-й день вийшов на службу.
Навіть лежачи у госпіталізації, я організовував допомогу гуманітарну – люди мені закидають донати на протез: я залишаю на протез щось, щось допомагаю армії: надсилаю пацанам на автівки, на те, на те, на те.
Я просто розумію, люди допомагають мені, а я ці гроші переводжу все одно у перемогу.
– Як співслужбовці ваші реагують, коли дізнаються, що ви на протезі?
– Людям, які мене не знають, я не розповідаю.
Зараз працюю в аеророзвіці, але повноцінно можу виконувати роль того ж штурмовика, якщо треба буде.
Тобто я спокійно можу пройти п'ять кілометрів в амуніції, якщо заходити воювати.
Ми з листопада минулого року майже по весну на Донецькому напрямку (працювали – ред.). Були у Бахмуті, під Соледаром. В Херсоні працювали десь півтора місяця. І потім з Херсону ми отримали вказівку їхати на Запорізький напрямок.
Ми зараз працюємо в тій же сфері: аеророзвідки і дронів-камікадзе. Треба, щоб і країна наша розвивала цей напрямок в плані забезпечення FPV-дронами.
Бо є такі моменти, коли хлопці заходять, штурмують, ти бачиш і ти розумієш, що їх треба страхувати.
Мова про життя передусім же наших.
– Скільки за тиждень ви можете дронів використати?
– Коли є конкретні завдання, можна випустити в день п'ятнадцять-двадцять спокійно.
Але ж це які кошти і де їх взяти? І де самі ці дрони взяти? Чесно, сильно не хочеться просити у когось. Хочеться, щоб люди самі розуміли, що це потрібно.
– Війна Росії проти України, наскільки я знаю, забрала у вас маму?
Необов'язково бути бути військовим з автоматом, щоб наближати перемогу
– Село Пришиб Березнегуватського району Миколаївської області було під постійними обстрілами артилерії російської. І коли заїхали вояки (українські – ред.), то всі люди в селі максимально допомагали їм: поселяли, купали, годували. І мама моя теж.
У неї був маленький магазинчик, вона віддала все військовим.
Виходила з двору – і біля неї упав снаряд. 155-мм. Розірвало.
І я про маму буду завжди згадувати, щоб люди розуміли – ці смерті не марні, у сенсі – необов'язково бути бути військовим з автоматом, щоб наближати перемогу.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
