Торгівля зброєю: Росія змушує «дружити» країни «третього світу» та ЄС

СРСР торгував по всьому світу зброєю, часто на збиток собі, заради досягнення геополітичних цілей. За даними аналітиків, до такої ж практики повернулася путінська Росія. Проти конкурентів на ринку озброєнь використовуються «гібридні спецоперації», в тому числі інформаційні.

Як Росія змушує країни із собою дружити, торгуючи з ними зброєю? Та як Україна може змінити ситуацію? Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили керівник Центру оборонних реформ Олександр Данилюк та екс-заступник глави держпідприємства «Укроборонпром», співавтор дослідження «Використання РФ торгівлі зброєю для досягнення геополітичних цілей» Денис Гурак.

– Олександре, країна торгує з іншою країною зброєю й виходить, що вони союзники. Як це влаштовано на ринку озброєнь?

Олександр Данилюк: У цьому є багато подібного до торгівлі вуглеводнями: газом і нафтою. Росія досить успішно використовує цю торгівлю для досягнення своїх політичних завдань, Євросоюз, Німеччина – яскравий приклад. А зі зброєю виходить краще й простіше.

– Чому?

Олександр Данилюк: Тому що постачання зброї передбачає, що в тій чи іншій зоні або вже відбувається конфлікт, або може відбутися конфлікт. Тобто це суттєво розширяє діапазон можливостей.

Радянський Союз почав використовувати цю практику у 1950-1960 роках, коли в країнах третього світу йшла деколонізація, з’являлися нові держави, різноманітні радикальні рухи, ліві організації. Африка, Південна Америка, Азія, той самий В’єтнам, Корея. У такий спосіб можна було змінювати геополітичний ландшафт і надалі, шляхом приведення до влади цих радикальних озброєних груп, впливати вже на політику уряду тієї країни, отримуючи для себе різні переваги.

Якщо говорити про суто військовий аспект, такими перевагами було розміщення військових баз окремих радянських контингентів. На цьому моменті з’являлась комерція, тому що доступ до мінерально-сировинної бази цих країн, бюджетних коштів. Ви купили зброю, будете купувати до неї набої або просити у Радянського Союзу. Якщо говорити про складніші озброєння, то зрозуміло, що це технічна підтримка, підготовка спеціалістів.

Ця практика продовжується й зараз, не тільки у частині продажу, але й закупівлі. Тому що попри наявність сьогодні санкцій проти Російської Федерації, вона продовжує достатньо успішно торгувати насамперед з країнами Євросоюзу, що дозволяє Росії отримувати важелі впливу на прийняття політичних рішень щодо неї.

З точки зору національних інтересів України, російський експансіонізм, який, у тому числі, активно використовує військово-технічне співробітництво: продаж озброєнь, продаж військових технологій, технологій подвійного призначення, це не лише проблема на українського оборонно-промисловий комплекс (ОПК), який є природнім конкурентом, але й геополітична загроза. Така сама загроза для США.

Сьогодні, попри те, що Росія все ще зберігає свої позиції на міжнародних ринках, неминуче впреться у власну стелю, тому що є виснаження основних фондів, немає нових технологій тощо.

Україна є єдиною, окрім Китаю, альтернативою Росії на цих ринках. Безумовно, виходячи як з інтересів України, так і з інтересів США, було б логічно, щоб саме Україна здійснила це стратегічне заміщення. Зрозуміло, що ми цього самостійно зробити не можемо.

– Про які ринки йде мова, про які держави? З ким зараз Російська Федерація торгує зброєю? І де ви бачите потенціал для того, щоб там з’явилася Україна?

Олександр Данилюк: Не секрет, що найбільшим ринком збуту є Індія, Алжир, Єгипет, до певної міри В’єтнам.

Олександр Данилюк, керівник Центру оборонних реформ

– Денисе, є така цікава візуалізація, як США та Радянський Союз торгували зброєю, у 1990-х був спад збоку Москви, а потім все почалося знову. Коли це почалося? Коли Росія усвідомила цей важіль торгівлі зброєю як інструмент реалізації свої геополітичних інтересів?

​Денис Гурак: Я би сказав, що це не припинялося. Я бачив цю візуалізацію. У 1990 роках після розвалу СРСР відбувався період сіро-чорної торгівлі озброєнням з Росії та України. Через це Україна здобула репутацію «сірого» торговця озброєнням. Це був розпродаж військових складів. Є припущення, що саме розпродаж українських та російських складів – це була спецоперація по розвалу української оборонної спроможності, оскільки в України були найбільші військові склади на той час.

Уявіть собі, що в Радянському Союзі Україна мала третину ВВП від ОПК та від космосу. Той ланцюжок скоріш за все у 1990-ті не припинявся.

А те, звідки взяті дані для тієї візуалізації – це дані, які офіційно надаються державами, ці темні потоки не враховані. Ситуація продовжувалась, просто в іншому форматі. За кількістю й деякими позиціями Росія постачає більше ніж США у ті країни, тому що це дешевше – особливо стрілецького озброєння, які використовуються в основному для підтримки терористичних груп, бо терористичні групи не купують великі ракети.

– Навіщо зараз Росія підтримує ІДІЛ? Є такі дані, що йдуть потоки зброї терористичним організаціям. Це повторення радянського сценарію, роблять ставку на певні угрупування, режими?

Денис Гурак: В тому числі. І загалом для дестабілізації обстановки в регіоні, і для інсталяції себе як гравця з розв'язання певних питань. Їм потрібно повернутися в той же G7. І досягнення цього – у тому числі позиціювання себе у якомусь конфлікті.

Олександр Данилюк: Росія не лише в минулому підтримувала терористичні радикальні організації, але й зараз.

Ціла низка очільників ІДІЛ були вихідцями з колишнього Радянського Союзу з чіткими зв’язками з радянськими спецслужбами. До прикладу, один з передостанніх міністрів війни ІДІЛ, як вони його називають, це був колишній командир спецпідрозділів поліції Таджикистану, що після громадянської війни є колонією Російської Федерації.

Окрім того, ІДІЛ в основі свого створення мав групу колишніх саддамівських генералів, які усі російськомовні, які були навчені у Москві в академіях та які були світськими до моменту, поки не прийшов час зробити транзит.

– Денисе, що може зараз Україна? Які позиції на цих ринках, про які ми говоримо?

Денис Гурак: Потрібно розглядати два напрямки, не тільки експорт у треті країни як Індія, В’єтнам. Але й кооперацію з країнами НАТО. Тому що Росія впливає на країни НАТО у тому числі, колишнього варшавського блоку, тому що вони досі використовують радянські озброєння. Україна могла б не тільки цим займатися, але й виготовленням комплектуючих й включатися в ланцюжки поставок країн НАТО, що повністю відповідає їхній стратегії по здешевленню й диверсифікації постачання. Таким чином, ми могли б закрити три дуже важливих напрямки кооперації, це б у тому числі було економічним аргументом для політичної інтеграції з НАТО та Євросоюзом.

– По яких позиціях конкретно, які комплектуючі?

​Денис Гурак: Танки, гелікоптери, транспортна авіація, корабельна техніка, радіолокаційна техніка, хімія, ракетне паливо, ракетні технології. Насправді, ми можемо закривати безліч позицій, набір компетенції у нас значний. Якщо узагальнювати, уявити ідеальний сценарій, то Україна потенційно може, за наявності достатніх інвестицій, скопіювати всі російські системи озброєння, включно зі стратегічними. Це перебільшення, але все це тут є. Ядерні ракети всі тут робилися, і до 2014 року тут обслуговувалися.

Денис Гурак, екс-заступник глави держпідприємства «Укроборонпром»

​– Вони можуть бути вироблені без російської кооперації? Чи на території України можуть бути тільки комплектуючі?

Денис Гурак: Насправді, фінальна збірка це не такий складний процес. Найскладніший процес це інжиніринг та виготовлення комплектуючих. А структурно ОПК Радянського Союзу так і виглядало, що тут виготовлялися комплектуючі, а там відбувалася фінальна збірка. Тому для України це умовно нескладний процес. Так, потрібні інвестиції з Заходу, але це не сотні мільярдів доларів.

– Колеги, який алгоритм витіснення російської зброї з ринків цих країн, про які ми говорили?

Денис Гурак: Ми так само завжди історично постачали в ті ж країни й в країнах, де ми конкуруємо, ми вже присутні. Наше озброєння там знають з часів Радянського Союзу, це був комплексний процес.

Росія звикла бути монополістом, тому що наші обсяги значно менші на цих ринках і вони звикли поводитись як монополісти, насправді ціни не такі вже й хороші.

Є наша ніша, тому що дуже великий відсоток ринку це постпродажне обслуговування, десь 80% всього ринку.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

​(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу. Якщо у вас є тема для публікації чи відгук, пишіть нам: Donbas_Radio@rferl.org)