160-річчя Галицького сейму: як купували голоси наприкінці ХІХ століття?

160 років тому у Львові розпочав роботу крайовий Галицький сейм. Багато хто знає головний корпус Львівського університету – одну з найупізнаваніших локацій міста. Так от, початково ця будівля була збудована саме як Галицький сейм.

Більше про Галицький сейм, про його сферу компетенції та результативність роботи «Історична свобода» спілкувалася з львівським істориком Ігорем Чорноволом.

Як українська меншість опонувала польській більшості. 160-річчя Галицького сейму | Історична Свобода

– У той час Галичина – провінція Австрійської імперії. Кожна провінція цієї імперії мала свою специфіку. А в чому була галицька специфіка?

– Специфіка полягала в тому, що це була дуже велика провінція, одна з найбільших. Галичина була найбіднішим краєм, можливо, не всієї монархії, але австрійської частини – Галичина і Буковина.

З чого все почалося? 1861 року імператор Франц Йосиф І пішов на поступки громадянському суспільству і перетворив імперію з абсолютної монархії в монархію автономних провінцій. Провінції отримали автономію. Були проведені реформи адміністративно-територіального устрою. До речі, вони розпочалися ще в 1850-х роках, що вказує на підготовку до цих реформ завчасно. І тепер кожен край отримав сейм, самоврядування.

Концепція була така: основна ланка – це сільські і міські громади, а Галицький сейм просто дає їм якусь законодавчу базу. Це був дуже добрий підхід. Адже галицькі міста і містечка були розбудовані саме в цей період. Львів збудований фактично в період автономії. Майже нічого в період абсолютизму у місті не збудували, хіба крім ратуші. Тобто ось цей привабливий для туристів вигляд не лише Львова, але й малих міст – все це завдяки періоду автономії 1861–1914 років.

Ігор Чорновол, історик

Ви абсолютно слушно розпочали з того, що 160 років тому вперше зібрався Галицький сейм – 15 квітня 1861 року. Але потрібно сказати, що перший бюджет Галицького сейму був проголосований 24 грудня 1865 року, перед Різдвом. Тобто 5 років Сейм прожив без власного бюджету! Але це пов’язано не з тим, що хтось не хотів або був неспроможний, а з Польським повстанням 1863–1864 років.

– Даруйте, але ж це повстання було в Російській імперії.

– Так. Але на території Галичини формували повстанські загони, збирали зброю й різні припаси. І цісар впровадив військовий стан. Після скасування військового стану Сейм знову зібрався й ухвалив низку законів, які сформували правову базу його діяльності.

Мапа територіального зростання Габсбурзьких володінь (1335–1908)

– У Відні був Рейхсрат – головний парламент. Було місцеве самоврядування у кожному місті. А Галицький крайовий сейм яку мав компетенцію?

– У кожному селі було самоврядування. Деякі ради були потім настільки активні і багаті, що мали свою поліцію. Правда, це рідко було, але бувало й таке.

Повертаючись до вашого питання, якщо говорити дуже спрощено, то це компетенції сучасної обласної ради з тією найістотнішою різницею, що Галицький сейм ухвалював закони. Це законодавча діяльність, насамперед – бюджет.

Назву вам дві цифри. Бюджет ухвалений 1865 року – це всього-на-всього 600 тисяч «золотих ринських» (західноукраїнська назва австрійського гульдена – ред.). І треба враховувати той факт, що найбільша загроза тоді – це загроза голоду. Селяни голодували: погодні умови, якийсь неврожай чи що. Не було іноді навіть посівного матеріалу. Тоді депутати зверталися, щоб виділити такій-то громаді гроші на закупівлю посівного матеріалу, бо інакше капець. Виділяли небагато, як правило, 100-200 «золотих римських». А були ще повені й пожежі. У 1886 році згоріло не село, а ціле місто Стрий. У 1902 року згоріло місто Скалат. Тоді знову зверталися до Галицького сейму, і треба було виділяти кошти погорільцям.

І прогрес поволі йшов. Наприклад, у 1890-х роках вже не було жодної петиції, що виділіть кошти, бо немає посівного матеріалу. Це дуже важливий аспект діяльності – гроші. Усі гроші люблять, але ніхто про них говорити не хоче. А без грошей нічого немає. Останній бюджет, ухвалений у 1913 році – 76 мільйонів корон. Грошова реформа була у 1892 році: один «золотий ринський» гульден – це 2 корони. Отже, 600 тисяч – це 1,2 мільйона корон у 1865 році, і 76 мільйонів – бюджет у 1913 році! Відчуваєте різницю?

– Хотів би уточнити: якщо спрощено казати, то Галицький сейм – це ближче до парламенту чи до обласної ради, до місцевого самоврядування?

Українська фракція Галицького сейму

– Ближче до парламенту. Це і був парламент. Німецькою мовою це називається Landtag – земельний парламент.

– Як відбувалися вибори, а надто за умов, коли значна частина виборців була неписьменною?

– Оце і проблема! Тому що, властиво, навіть у 1890 році 10% населення Галичини вміли читати і писати. По містах це до половини доходило. Був такий повіт – Бучацький, де теж половина всього населення вміла читати і писати завдяки школі, які утримували там ченці-василіани ще з ХVIII століття. Але це виняток. А гірські повіти – Турка, Сколе – 5%! Бо бойки, гуцули особливо не хотіли вчити своїх дітей. Вони казали, що від того більше їхні вівці ягнят не принесуть. І це, звичайно, породжувало великі проблеми. З іншого боку, люди вчені були дійсно затребувані, бо їх було мало.

Виборча система була дуже складна. Мандати були розділені по куріях. Перша курія – курія великих землевласників. Там один депутат представляв кількасот осіб. Думаю, значна частина серед них були його родичі, які голосували за нього.

Друга курія – це торгово-промислові палати. Таких було всього три. У Чехії було 40, а в Галичині три – це Львів, Краків, Броди. Галичина так і лишалася аграрним краєм. От, ви питалися про особливості Галичини – це аграрний край. І в промисловців всього три мандати.

Третя – це курія міська. З нею були проблеми, бо значна частина міст перебувала в сільській курії. Ті міста боролися і частково вибороли, що в 1889 році їх перевели в міську курію. Але не всі. І остання – це сільська курія, там всі інші.

Основний критерій – податковий ценз: якщо ти не платиш податки, то й не маєш права ні обирати, ні бути обраним. Це було цілком слушно. Хто платить, то він фактично винаймає на роботу депутатів, можна й так сказати.

– Яка частина населення провінції платила податки? Скільки було виборців?

– Цього я вам не скажу, не маю такої статистики. Селяни всі платили, бо земельні наділи оподатковувалися.

– Але ж і безземельні селяни були.

– Ті, хто мав – всі платили, інша справа – скільки. Адже як формувався список виборців: спочатку йшли ті, хто платив найбільше, потім менше, менше, менше. І там була квота – урядник дивився, де межа. Регіональні теж були відмінності: один регіон багатший, другий бідніший. І виходило так, що в бідніших регіонах люди з невеликим доходом брали участь у голосуванні, а у багатших регіонах люди заможніші від тих бідніших у біднішому регіоні – не потрапляли...

Це була двоступенева система виборів. Тобто непрямі вибори. Спочатку обирали виборщиків, а ті вже збиралися і голосували за депутатів. Голосували не так, як зараз – у кабінці, а треба було стати перед комісією і сказати ім’я і прізвище кандидата, за якого віддавав голос. Уявіть рівень грамотності: селяни приходили і часто не могли назвати імені свого кандидата.

Князь Леон Сапіга, перший маршал Галицького сейму

Був такий український кандидат – Теофіл Окуневський. Його команда знала про цю проблему і думала: що робити? Отак стане виборщик-селянин перед комісією – і не скаже.

• То як, ти не можеш сказати: «Окуневський»?
• Та так можу, а так не можу.

Тоді роздали їм фотокартки Окуневського і питають:

• Це хто?
• Та це ж Окуневський!
• То візьмеш ту картку, витягнеш і скажеш.

І це спрацювало! Але хтось там порушив питання про порушення.

Були різні кумедні ситуації. Скажімо, у 1860-х роках духовенство збирало селян у церквах і хором вчило зазубрювати своїх депутатів. Є така скарга на порушення виборчого законодавства, що церкви використовують для політичної агітації. Ксьондз зібрав паству і вчив: Іван Гушалевич, Іван Гушалевич, Іван Гушалевич... І так кілька годин їх муштрував, поки не визубрили, чиє ім’я мають сказати.

– Я так розумію, порушення під час виборчої кампанії і голосування – це була актуальна тема в той час?

– Звичайно. Але це не тільки в Галичині. Читав монографію, як відбувалися вибори в угорській частині монархії. В 1867 році Угорщина була від’єднана від австрійської частини монархії і отримала окрему адміністрацію. Є такий термін «дуалістична Австро-Угорська монархія». Тобто до 1867 року була Австрійська імперія, а після 1867 року – Австро-Угорська. Так от, в угорській частині монархії вибори були ще гірші.

Очевидно, основне зловживання давав цей механізм, що треба прийти до виборчої комісії, показати своє посвідчення виборника без фотографії і сказати, за кого голосуєш. Ці посвідчення продавалися і купувалися, як правило, за п’ять «золотих ринських», але є такі свідчення, що іноді й за сто! А 100 «золотих ринських» – це велика сума, може, як сучасна тисяча доларів. Але це якийсь виняток був.

– Актуальним тогочасним політичним питанням був розподіл Галичини на українську та польську частини. Як ця проблема була відображена у Галицькому сеймі?

– Насправді, про це йшлося раніше, в 1849 році. Тоді, під час «Весни народів», це було актуально – роз’єднати і надати Східній Галичині більш українського характеру. І Відень це підтримував. Але зрештою, у 1866 році Галицький сейм це відкинув. І більше про це не згадували. А якщо згадували, то консервативна москвофільська партія. А от народовці це не порушували.

– А які були політичні сили у Галицькому сеймі? І чи він був більше польський, чи більше український?

– Більшість мали поляки. Найбільше українців обрали в 1861 році, бо це вибори, де зловживання були мінімальні. І там депутатів було всіх 150, з них українців десь 50-55. Там щосесії склад змінювався, бо комусь відбирали мандат, хтось складав мандат, хтось помирав…

У 1867 році вже було десь 30-38. Депутати мінялися теж у силу того, що я сказав. У 1869 році цісар розпустив сейм. У 1870-му знову були вибори. І знову трималося представництво на тому ж рівні: 30 з хвостиком. Потім вже було кільканадцять, найменше на виборах 1883 року – 9 депутатів обрано, плюс було 3 єпископи. Бо єпископат усіх церков отримував мандати автоматично завдяки посадам, а також ректори університетів. Тоді фракція була найменша – 12. Хіба у 1908 році, коли москвофіли і народовці дуже ворогували між собою. А потім ще й москвофіли поділилися на фракції. Тоді через постійні міжусобиці не реалізувався потенціал. І нарешті, в результаті виборів 1913 року там знову з’явилося більше 30 українських депутатів. Але 1914 року почалася Світова війна – і все, Сейм більше не збирався. Тобто в 1861–1876 роках була помітна чисельність. Потім це все зменшувалося, і аж у 1913 році знову вернулося до числа 30 з хвостиком.

Але число не завжди визначає. Скажімо, коли чисельність української фракції була найменша, домоглися вони чимало. Все залежало насамперед від бажання щось зробити. У попередній каденції українців більше було, але вони там не були помітні. Карикатури малювали, як депутати українські просто сплять на засіданнях.

У 1866 році Галицький сейм, до речі, це теж було у квітні, узаконив рівні права польської і української мов. Цікава дискусія була: такі різні хитрі внески, щоб надати українській мові права, але другорядний статус. Але відхилили проєкти, що це друга крайова мова, і більшість проголосувала за те, щоб були дві крайові мови. Разом з тим усі дружньо проголосували, щоб німецьку мову взагалі виперти звідси. І тоді багато німецькомовних родин, до речі, виїхали зі Львова.

– Ви кажете, що Галицький сейм мав здебільшого польське обличчя. А він відіграв якусь помітну роль в українському політичному житті?

– Польський історик Владислав Лозинський казав, що «у Львові замало українців, але забагато українського духу». Це правда. Так само можна сказати про Сейм. У Сеймі не був такий значний відсоток українських депутатів, але вони були помітні й боролися, відстоювали свої права так, як їх розуміли. І коли їх було найменше, тим не менше, дуже успішна була каденція 1883–1889 роки. Кілька українських депутатів примусили польську більшість голосувати за їхні пропозиції. І так було в Галицькому сеймі, що маршал, спікер – поляк, а віцеспікер – завжди українець. І цього намагалися дотримуватися на місцевому рівні.

Наслідки основні такі. Статус української мови – українська мова була рівноправна з польською. Друге – це система українського шкільництва, яку теж схвалив Галицький сейм. Це початкові школи й гімназії. Тоді закінчити гімназію – це було, мабуть, престижніше, ніж зараз закінчити який-небудь український виш. Ну, і третє – це школа парламентаризму. Якщо перейти до наступного етапу історії – ЗУНР, то її лідери були депутатами або Галицького сейму, або австрійського парламенту. Це була школа менеджменту державного, адміністрування. Тому досвід ЗУНР на фоні досвіду УНР – це небо і земля. Бо на чолі УНР бачимо письменників і кого завгодно, тільки не управлінців.